Б. Історична довідка розроблення Міжнародного білля про права людини

У 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско, де розроблявся Статут Організації Об'єднаних Націй, була внесена пропозиція додати до нього Декларацію основних прав людини, але вона не була розглянута, оскільки вимагала ретельнішого розгляду. У Статуті прямо говориться про "заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці щодо раси, статі, мови і релігії". Багато людей також вважають, що загалом ідея прийняття "Міжнародного білля про права людини" достатньо чітко відображена в Статуті.

У січні 1946 р. у першій частині своєї першої сесії, що відбулася в Лондоні, Генеральна Асамблея розглянула проект декларації основних прав людини і свобод та передала цей проект Економічній і Соціальній Раді "для подання його на розгляд Комісії з прав людини під час розробки нею міжнародного білля про права людини". На початку 1947 р. на своїй першій сесії Комісія доручила своїм посадовим особам розробку (за її власним формулюванням) " попереднього законопроекту міжнародного білля про права людини". Редакційний комітет вирішив скласти два документи: один у формі декларації, в якій були б викладені загальні принципи чи норми прав людини; другий у формі конвенції, у якій були б визначені конкретні права і обмеження стосовно їх здійснення. Відповідно Комітет подав Комісії проект статей міжнародної декларації прав людини та проект статей міжнародної конвенції про права людини. Наприкінці 1947 р. Комісія вирішила, що термін "Міжнародний білль про права людини" повинен стосуватися всіх розроблюваних документів і тому створила три робочі групи: з питань декларації, пакту і заходів здійснення. Комісія на своїй сесії, яка проходила з 24 травня по 15 червня 1948 р., переглянула проект декларації з урахуванням зауважень урядів. Однак вона не мала часу для розгляду пакту чи питання про здійснення. Тому ця декларація була подана через Економічну і Соціальну Раду Генеральній Асамблеї на її сесії, що проходила в Парижі. 10 грудня 1948 року Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини як один із перших документів із ряду інших. У 1948 р. Генеральна Асамблея також просила Комісію підготувати в першочерговому порядку проект пакту про права людини і проект заходів щодо здійснення. У 1949 р. Комісія розглянула текст проекту пакту, а в наступному році вона переглянула перші 18 статей на підставі зауважень, отриманих від урядів. У 1950 році Генеральна Асамблея в своїй резолюції заявила, що "користування громадянськими і політичними свободами і володіння правами економічними, соціальними і правами в галузі культури пов'язані між собою і взаємно обумовлюються". Потім Асамблея ухвалила долучити до пакту про права людини права економічні, соціальні і права в галузі культури, а також певне визначення рівності чоловіків і жінок стосовно цих прав, як про це сказано в Статуті. В 1951 р. Комісія склала 14 статей про економічні, соціальні і культурні права на підставі пропозиції урядів та думок спеціалізованих установ. Вона також сформулювала 10 статтей про заходи щодо здійснення цих прав, у відповідності до яких держави-учасниці Пакту повинні подавати періодичні доповіді.

Після тривалих дебатів на своїй сесії в 1951 р. Генеральна Асамблея доручила Комісії "виробити проект двох пактів про права людини, в одному з яких повинні міститися громадянські і політичні права, а в другому права економічні і соціальні та права в галузі культури". Асамблея наголосила, що обидва пакти повинні мати якомога більше аналогічних положень, а також статтю, яка передбачає, що "всі народи мають право на самовизначення". Комісія завершила розроблення проектів двох пактів на своїх дев'ятій і десятій сесіях, проведених відповідно в 1953 та в 1954 роках. Генеральна Асамблея розглянула проекти пактів у 1954 р. і ухвалила якомога ширше оприлюднити проекти пактів для того, щоб уряди могли детально вивчити їх і щоб громадська думка теж мала вільний вияв. Вона рекомендувала, щоб Третій комітет розпочав постатейне обговорення текстів на своїй сесії в 1955 р. Хоча постатейне обговорення розпочалося в зазначений строк, розроблення пактів було завершено лише в 1966 р. Отже, у 1966 р. було завершено розроблення двох Міжнародних пактів про права людини (замість одного, як передбачалося спершу): Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Крім того, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає механізм для розгляду повідомлень від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось прав, викладених у Пакті.

Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, постійно маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом просвітництва і освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів тих територій, які знаходяться під їх юрисдикцією". Сорок вісім держав проголосували за Декларацію, вісім утрималися, до того ж ніхто не голосував проти. Після голосування в заяві Голова Генеральної Асамблеї вказав, що прийняття Декларації "стало видатним досягненням", кроком уперед у великому еволюційному процесі. Це перший випадок, коли організоване співтовариство націй прийняло декларацію про права людини і основні свободи. Документ спирається на авторитетну думку Організації Об'єднаних Націй загалом, а мільйонам людей чоловікам, жінкам і дітям у всьому світі стане джерелом допомоги, спрямованості і натхнення. Декларація складається з преамбули і 30 статтей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право всі чоловіки і жінки в світі без будь-якої б то не було різниці. Загальна декларація прав людини, що розглядається "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави", стала критерієм для визначення ступеня поважання і дотримання міжнародних норм, що стосуються прав людини. З 1948 р. вона була і правомірно залишається найбільш важливою і всеохоплюючою із усіх декларацій ООН, а також основним джерелом, яке надихає національні і міжнародні зусилля, спрямовані на заохочення і захист прав людини і основних свобод. У ній визначено напрямок усієї наступної діяльності в галузі прав людини, і вона є філософською основою для багатьох інших обов'язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод. У Зверненні Тегеранської конференції, прийнятому Міжнародною конференцією з прав людини (конференція відбулася в Ірані 1968 р.), було заявлено, що "Загальна декларація прав людини відображає спільну домовленість народів світу щодо невід'ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства''. Конференція підтвердила свою віру в принципи Загальної декларації прав людини і настійно закликала всі народи й уряди "віддати всі сили справі здійснення цих принципів і збільшити свої зусилля з метою забезпечення всім людям життя, яке б відповідало вимогам свободи і гідності та сприяло б розквіту фізичних, розумових і духовних здібностей людини і її соціальному добробуту". Останнім часом при підготовці міжнародних документів у галузі прав людини в органах Організації Об'єднаних Націй посилюється тенденція до включення посилань не тільки на Загальну декларацію прав людини, але й на інші частини Міжнародного білля про права людини. Наприклад, це стосується проголошеної в 1975 р. Декларації про захист жінок і дітей при надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів і проголошеної в 1981 р. Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на грунті релігії чи переконань.

Преамбула і статті 1,3 і 5 двох Пактів майже однакові. У преамбулі до кожного Пакту вказується на зобов'язання держав у відповідності до Статуту Організації Об'єднаних Націй заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нестатків, може бути втіленим у життя тільки тоді, якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так як і своїми громадянськими і політичними правами.

У статті 1 обох Пактів заявляється, що право на самовизначення є загальним, і міститься заклик до всіх держав заохочувати здійснення і поважання цього права. В обох Пактах мовиться, що "всі народи мають право на самовизначення", і додається, що "на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток". У статті 3 обох Пактів підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користування всіма правами людини і пропонується державам здійснювати цей принцип практично. Стаття 5 обох Пактів передбачає гарантії від порушення чи безпідставного обмеження будь-якого права людини чи будь-якої із основних свобод, а також від невірного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання порушення якогось права чи свободи в більшій мірі, ніж це передбачається в Пактах. Вона також перешкоджає обмеження з боку держав щодо вже існуючих прав на їх територіях під тим приводом, що в Пакті не визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.

У статтях 6-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визнається право на працю (стаття 6), на справедливі і сприятливі умови праці (стаття 7), право створювати професійні спілки і вступати до них (стаття 8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (стаття 9), право сімей, матерів, дітей і підлітків на якнайширшу охорону і допомогу (стаття 10), право на достатній життєвий рівень (стаття 11), право на найвищий досяжний рівень фізичного і морального здоров'я (стаття 12), право на освіту (стаття 13 і 14), право на участь у культурному житті (стаття 15).

Статті 6-27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачають захист права на життя (стаття 6) і стверджують, що ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, видів поводження чи покарання (стаття 7), що ніхто не повинен утримуватися в рабстві; що рабство і работоргівля забороняються, що ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані або зазнавати примусу до підневільної праці (стаття 8), що ніхто не повинен зазнавати безпідставного арешту або утримуватися під охороною (стаття 9), що з усіма особами, позбавленими волі, треба поводитися гуманно (стаття 10), що ніхто не повинен позбавлятися волі тільки на тій підставі, що людина не в змозі виконувати якісь договірні зобов'язання (стаття 11).

Далі Пакт передбачає свободу пересування і свободу виборів місця проживання (стаття 12) та обмеження, які повинні бути встановлені стосовно висилки іноземців, які на законних підставах знаходяться на території якої-небудь держави-учасниці (стаття 13). Його статті містять досить детальні положення про рівність перед судами і трибуналами та про гарантії в кримінальному і цивільному процесах (стаття 14). Вони також передбачають заборону ретроактивного застосування кримінального законодавства (стаття 15), встановлюють право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб'єктності (стаття 16), і передбачають заборону безпідставного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини, безпідставного чи незаконного посягання на недоторканість її житла чи таємницю її кореспонденції (стаття 17).

Окрім цього статті передбачають захист права на свободу думки, совісті і релігії (стаття 18) і права дотримуватися своїх думок і на вільне їх вираження (стаття 19). Вони передбачають заборону будь-якої пропаганди війни і всіляких виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства (стаття 20). Вони визнають право на мирні зібрання (стаття 21) і право на свободу асоціації (стаття 22). Вони визнають також право чоловіків і жінок, які досягли шлюбного віку, брати шлюб та створювати сім'ю і принцип рівності прав і обов'язків подружжя стосовно шлюбу під час подружнього життя та при розриві шлюбу (стаття 23). Вони встановлюють заходи щодо захисту прав дітей (стаття 24) і визнають право кожного громадянина брати участь у державних справах своєї країни (стаття 25). Вони передбачають, що всі люди рівні перед законом і мають право на законний рівний захист (стаття 26). Вони передбачають заходи щодо захисту осіб, які належать до таких етнічних, релігійних чи мовних меншин, які можуть існувати на території держав-учасниць Пакту (стаття 27).

Нарешті, стаття 28 передбачає створення Комітету прав людини, відпо- відального спостерігача за вжиттям заходів щодо втілення в життя прав, які визнаються в Пакті.

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Комітету прав людини, створеному у відповідності до положень цього Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось із прав, викладених у Пакті.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю в резолюції 2200 А (XXI) від 16 грудня 1966 р., набрав чинності 3 січня 1976 р. через три місяці від дня депонування у Генерального секретаря тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, як це передбачається в статті 27. За станом на 31 грудня 1987 р. Пакт ратифікували або приєдналися до нього 91 держава, у томі числі Українська Радянська Соціалістична Республіка.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, також прийнятий в резолюції 2200 А (XXI) від 16 грудня 1966 р., набрав чинності 23 березня 1976 р. через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання, як це передбачається в статті 49. За станом на 31 грудня 1987 р. Пакт ратифікували або приєдналися до нього 87 держав, зокрема Українська Радянська Соціалістична Республіка.

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права набрав чинності одночасно із цим Пактом, одержав десять ратифікацій і приєднань, що складає необхідний мінімум. За станом на 31 грудня 1987 р. 40 держав-учасниць Міжнародного пакту про громадянські і політичні права стали також учасницями Протоколу (Україна не входить).