< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методи та інструменти здійснення антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання

Антимонопольне регулювання – це сукупність методів та інструментів, що є у розпорядженні держави, щодо регламентації, регулювання та контролю за діяльністю підприємців-монополістів з метою упередження небажаних процесів, захисту законних інтересів економічних суб'єктів й розвитку конкуренції.

Реалізація основних напрямів антимонопольного регулювання підприємницької діяльності здійснюється за допомогою певних інструментів та методів. Інструменти антимонопольного регулювання підприємницької діяльності вбудовані окремим блоком у систему економіко-правового інструментарію державного регулювання економіки. Основу застосування інструментів антимонопольного регулювання підприємницької діяльності становлять такі дії державних органів, як дозвіл, заборона, примус.

Методи антимонопольного регулювання підприємницької діяльності включають заходи різноманітного характеру: регламентуючі (нормативно-правові та процесуальні), імперативні (прямі, адміністративні), контролюючі та профілактичні (рис. 8.3).

Класифікація методів антимонопольного регулювання підприємницької діяльності

Рис. 8.3. Класифікація методів антимонопольного регулювання підприємницької діяльності

Заходи регламентуючого характеру передбачають встановлення певних правил і процедур за допомогою законів, інших нормативно-правових, нормативно-інструктивних та інших документів, у тому числі заходи заборонного та процесуального характеру. До заходів заборюнного характеру вітчизняне законодавство відносить заборону зловживань монопольним становищем, антиконкурентних узгоджених дій, дискримінації суб'єктів господарювання чи обмеження їх діяльності та ін. Заходи заборонного характеру передбачають визначення та заборону конкретних видів порушень антимонопольного законодавства.

Процесуальні заходи антимонопольного регулювання передбачають: регламентацію засад і норм діяльності АМК України, процедуру взаємодії суб'єктів підприємництва з АМК України, ведення переліку підприємств-монополістів, визначення видів відповідальності за порушення конкурентноантимонопольного законодавства, процедуру їх накладання, встановлення відповідних процедур у розгляді заяв, справ про порушення конкурентно-антимонопольного законодавства тощо.

Антимонопольні заходи контролюючого характеру передбачають контроль за рівнем концентрації суб'єктів господарювання, державний контроль за ціноутворенням монополістичних та олігополістичних утворень, контроль за дотриманням антимонопольних вимог у процесі трансформації власності, контроль за дотриманням стандартів, норм, правил щодо продукції та послуг монополістів, контроль за дотриманням антимонопольних вимог у прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно- господарського управління та контролю тощо. Під поняттям "антимонопольні вимоги" розуміються вимоги законодавства України про захист економічної конкуренції та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність суб'єктів підприємництва у сфері конкуренції.

Антимонопольні заходи профілактичного (упереджу- вального) характеру передбачають: попередній контроль за рівнем концентрації суб'єктів господарювання, узгодження проектів документів суб'єктів господарювання, органів державної влади та самоврядування щодо дотримання антимонопольних вимог, надання органами АМК України пропозицій щодо внесення антимонопольних вимог у відповідні нормативно-правові документи, інформаційно-роз'яснювальна робота органів АМК України.

Органи АМК України не обмежуються припиненням допущених порушень законодавства про захист економічної конкуренції, а домагаються усунення причин цих негативних явищ.

Методи антимонопольного регулювання підприємницької діяльності знаходять свій прояв у певних регулюючих інструментах. Виділяють прямі і непрямі інструменти антимонопольного регулювання. До прямих інструментів належать: адміністративні – контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, протидія недобросовісній конкуренції та ін.; юридичні – встановлення обов'язкових для виконання норм щодо припинення незаконних дій, штрафи, санкції. До непрямих інструментів належать: фінансово- кредитні – фінансовий і податковий вплив на ділову активність суб'єктів підприємництва; роз'яснення принципів цивілізованої конкуренції та ін.

Останніми роками в міжнародній практиці антимонопольного регулювання поширення набули інструменти "поблажливості" (пом'якшення відповідальності), які спрямовані на виявлення і припинення картельних змов завдяки звільненню від покарання або пом'якшенню покарання окремих учасників картелю. У багатьох юрисдикціях розроблені програми, в яких пом'якшення відповідальності має на меті, спираючись, зокрема, на внутрішні проблеми картелів, заохотити певних порушників до зізнання та притягнення до відповідальності їхніх співучасників доказами, отриманими "з перших рук" від безпосередніх "інсайдерів". За надання такої інформації інформаторам обіцяють зменшити штрафи, покарання і навіть повністю звільнити від покарання[1].

В ЄС традиційно увага приділяється інструментам антимонопольного регулювання державної допомоги суб'єктам господарювання. Заходи щодо моніторингу й контролю за державною допомогою з моменту укладання Договору ЄС розвинулися в окрему велику систему, яку можна порівняти за масштабами і значущістю із загальною системою антимонопольного законодавства. Моніторинг і контроль за державною допомогою необхідні для більш ефективного контролю за витратою коштів з державного бюджету[2].

Проблема антимонопольного регулювання підприємницької діяльності бере свій початок із високого рівня монополізації й олігархізації української економіки, коли монополістичні утворення формувалися державними структурами "згори". Державні органи не тільки не перешкоджали, але й активно сприяли монополізації на основі олігархічного капіталу[3]. Олігархія (грец. ολιγαρχία (oligarchial від дав.-гр. ολίγον (oligon) "небагато", та дав.-гр. άρχή (arche) "влада"- влада небагатьох)– політико-економічний режим, за якого економічна влада належить невеликій, непрозорій та тісно згуртованій групі осіб – великих власників.

Олігархічний капітал виник в економіці України внаслідок нецивілізованих та неефективних механізмів приватизації, що негативно позначилося на діловій активності основної маси суб'єктів підприємництва. Приватизація в Україні не створила умов для легалізації капіталу і власності. Олігархічний капітал надалі зміцнився на основі непрозорих відносин між державною владою та бізнесом. Процедура легалізації вітчизняного капіталу як необхідної умови розвитку ефективної конкуренції потребує більш прозорих правил поведінки всіх суб'єктів підприємництва і в умовах української економіки є дуже складним процесом.

Монополізація багатьох вітчизняних ринків обумовлюється такими економічними причинами, як: існування високих бар'єрів входження – висока фондомісткість, обмеженість ресурсів, обмеження попиту. Дія цих об'єктивних чинників поглиблювалася в Україні насамперед підтримкою вищими державними органами певних підприємств і компаній.

Стан монополізму в економіці України зумовлює використання спеціальних шляхів демонополізації. Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції була прийнята Верховною Радою України 21 грудня 1993 р. Указом Президента України від 21 березня 1995 р. було створено Міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки, що до 2001 р. була постійно діючим органом, спеціально створеним для координації дій міністерств, відомств, інших державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері демонополізації.

Демонополізація – комплекс економічних, правових та адміністративних заходів держави, спрямованих на обмеження і послаблення монополістичних тенденцій в економіці. Обмеження монопольної діяльності в підприємницькій сфері передбачає безпосереднє державне антимонопольне регулювання діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних та якісних параметрів. Демонополізація економіки – це здійснюваний державою комплекс заходів, у тому числі примусових, спрямованих на зниження рівня монополізації підприємницької діяльності. Завдання демонополізації: збільшення кількості суб'єктів підприємництва, які конкурують на ринках, обмеження або припинення монопольної діяльності суб'єктів підприємництва.

У 1990-х роках особлива увага приділялася структурним способам демонополізації: (децентралізація управління, ліквідація організаційних структур монопольного типу, поділ монопольних утворень). Структурна демонополізація передбачає істотні зміни у структурі діючих на ринку суб'єктів підприємництва шляхом поділу чи ліквідації існуючих монопольних утворень, розмежування профільної та непрофільної діяльності монополій і виділення на самостійний баланс колишніх непрофільних підрозділів монополій у разі можливості й економічної доцільності з метою сприяння розвитку конкуренції.

Однак у сучасних умовах вирішальне значення набувають методи та інструменти неструктурної демонополізації, яка є складнішою у проведенні і спрямованою, в першу чергу, на: зниження чи усунення бар'єрів, що обмежують вступ на ринок нових підприємств і тим самим заважають розвитку конкуренції; стимулювання входження на ринок і створення нових суб'єктів підприємництва з метою збільшення кількості конкурентів і тим самим послаблення ринкової влади діючих підприємств; відмову від втручання державних органів справи підприємницьких структур. Головне значення має істотне обмеження і жорстке регламентування функцій органі влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю стосовні суб'єктів підприємництва. Йдеться також про суттєві скорочення переліку видів підприємницької діяльності, як підлягають ліцензуванню; скасування, обмеження податкових кредитних пільг, державних дотацій і субсидій, які надаються монопольним утворенням та ін. Сучасні монополії створюються шляхом надання їм податкових пільг, державной замовлення, державних кредитів, забезпечення ресурсами за рахунок бюджетних коштів. Дж. Стігліц з приводу надання податкових преференцій суб'єктам підприємництва зауважував що "просте зниження податків призначене не для стимулювання економіки, а для передавання грошей тим, у кого їх так багато"[4]. Справа в тому, що податкову пільгу нерідко суб'єкти підприємницької діяльності розглядають як "пода рунок" держави у вигляді додаткового прибутку, який використовують не на інноваційно-інвестиційні потреби, а на власне споживання.

Позиції України у міжнародних рейтингах перепекли розвитку підприємництва є дуже низькими. У рейтингу ступеня легкості ведення бізнесу "Doing Business" Україні займала у 2014 році 112 місце із 185 країн, що були включені; рейтинг, у 2013 році – 140 місце (додатки В, Д)[5].

Обрання тих чи інших способів, методів та інструментів демонополізації зумовлено цілою низкою причин, серед яких можна виділити напрям реалізації державної економічної політики, характер товарного ринку, на якому вони проводяться, поточний стан економічної кон'юнктури тощо.

Деконцентрація – політика поділу великих компаній з метою зниження рівня концентрації в галузі. Деконцентрація періодично проводиться в усіх країнах, особливо в періоди підвищеної активності процесів злиттів (поглинань). Структурна політика деконцентрації може супроводжуватися значними втратами економічної ефективності. Деконцентрація ускладнюється тим, що великі підприємства займають вагомі місця на відповідних ринках, виробляючи значні обсяги продукції. Часто високу концентрацію та зростання підприємств (компаній) в економіці України було досягнуто не ринковими зусиллями, а наближенням до державних владних структур. За таких умов деконцентрація матиме суперечливі наслідки.

Основними шляхами реструктуризації (реорганізації) великих корпоративних компаній (холдингових компаній) є: дроблення компаній; створення нових підприємств. Реорганізація рідко коли ініціюється самим олігархічним капіталом, оскільки сприяння розвитку конкуренції не є метою функціонування найбільшого суб'єкта підприємництва. Примусова реорганізація корпоративних компаній (холдингових компаній) може здійснюватися за рішенням державних або судових органів у випадках, коли вичерпані всі інші можливості поліпшення конкурентних відносин на товарному ринку.

Як відомо, у 1990-х роках, враховуючи, що розукрупнення може негативно позначитися на конкурентоспроможності вітчизняних компаній зі значним науково-технічним та експортним потенціалом, порушити виробничо-технічні зв'язки, державою було визнано доцільним зберегти як цілісні комплекси "Мотор- Січ", "Дніпроазот", "АвтоЗаЗ", акціонерне товариство "Укрнафта" та інші, що мало позитивні наслідки для української економіки. Однак, у багатьох випадках у ці роки у ході демонополізації в економіці не вдалося уникнути помилок, коли відбувався розрив технологічних ланцюгів, виникали неконкурентоспроможні підприємства.

У 1990-х роках АМК України брав участь у процесах демонополізації також шляхом узгодження і надання висновків до проектів нормативних документів. Особливо ефективним інструментом стало використання повноважень із контролю за процесами перетворень державної власності, а також надання дозволу на створення холдингових компаній. Серед них – "АвтоКРАЗ", "Луганськтепловоз", "Завод ім. Малишева", "Донбасантрацит" та ін.

  • [1] Бараш М. Ефективним конкурентним органам притаманний ряд суттєвих особливостей / М. Бараш // Конкуренція. Вісник Антимонопольного Комітету України. – 2011. – № 3. – С. 48.
  • [2] Бараш М. Щодо деяких аспектів запровадження антимонопольної політики в умовах кризових явиш в економіці США / М. Бараш, В. Венгер // Конкуренція. Вісник Антимонопольного Комітету У країни. – 2010. – № 1. – С. 51-57.
  • [3] Пасхавер 0.1. Великий управлінський капітал: взаємовідносини з владою та суспільством / 0.1. Пасхавер, Л.Г. Верховодова, К.М. Агеева. – К. : Дух і літера, 2007. – С. 11.
  • [4] Стиглиц Дж. Ревущие девяностые / Дж. Стиглиц. – М. : Современна экономика и право, 2005. – С. 380.
  • [5] Doing Business 2013: Doing Business is a More Tans parent World. – Th International Bank for Reconstruction and Development & The World Bank, 2013. – P. 7
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >