< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політика Павла Тетері (1663–1665 pp.)

Павло Тетеря, спираючись на підтримку Польщі, сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну розпочався восени 1663 р.

У ньому взяли участь 22-тисячна польська армія, 15-тисячне військо правобережних козаків та близько 40 тис. татар. У листопаді об'єднані війська перейшли Дніпро. Похід здійснювався кількома колонами. Король упевнено просувався на північний схід, причому населення майже не чинило опору, позаяк з-поміж його полководців були герої Національно-визвольної війни Іван Богун і Тиміш Носач. Тетеря рухався південніше, за будь-яку ціну ухиляючись від об'єднання з королівською колоною. Наказ короля правобережний гетьман виконував без особливого ентузіазму, лише надавши полянам допомогу в облозі Глухова. З-під Глухова Павло Тетеря поквапом повернувся на Правобережжя, бо там спалахнуло антигетьманське повстання. Становище польсько-українських сил, очолених королем, погіршувалося. Дошкуляла зима. Почався голод. Жорстоке поводження поляків спричинило потужний опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді в лютому 1664 р. було вирішено повертатися до Польщі. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли на березі Десни під Новгородом-Сіверським. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони під орудою Стефана Чарнецького, відомого своєю жорстокістю у ставленні до козаків і не випадково прозваного ними "рябою собакою" (Чарнецький любив зодягатися у тигрову чи барсову шкуру).

Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. Анти- гетьманське та антипольське повстання набирало розмаху. До нього прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників.

Протягом 1664 р. на Правобережжі точилися братовбивчі бої. За участь у змові було заарештовано 1663 р. обраного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колишнього гетьмана, а тоді архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, яких незабаром ув'язнили в колишній столиці хрестоносців тевтонського ордену – Мальборку (Марієнбурзі). Під час допиту одного з вождів повстання (Сулимки) були знайдені докази активної участі у підготовці антипольського виступу колишнього гетьмана Івана Виговського, якого без суду і слідства (Виговський був сенатором Речі Посполитої і його не могли стратити без згоди короля) засудили до страти і розстріляли. Останнє було справою рук Павла Тетері та його кума польського командуючого Себастіяна Маховського. Такі злочинні каральні заходи не додали популярності Павлові Тетері. Прірву між ним та козаками поглиблювали й дії Чарнецького, котрий прагнув потопити повстання у крові. Але повстання вибухнуло ще більше...

За таких обставин Тетеря втік до Польщі. У польського короля він просив допомоги, не втрачаючи надії повернути владу військовою силою. Одначе до осені 1665 р. колишній гетьман втратив на Правобережжі останніх прибічників. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді 6 сінні 1666 р. в Чигирині. (Пізніше Тетеря у Польщі не порозумівся з новим королем Михайлом Вишневецьким та його оточенням і втік до Молдавії. Там він налагодив зв'язки з турецьким султаном і підбурював його здійснити похід проти Польщі. За це його отруїли польські агенти.)

Діяльність Івана Брюховецького. Доступившись до влади, Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок. Владний і честолюбний, Брюховецький не відмовлявся від планів об'єднання українських земель під однією булавою. У цьому переконує його участь у воєнних діях 1663–1665 pp. Відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, Брюховецький звернувся з універсалами до мешканців Правобережної України й закликав їх виступати проти гетьмана Тетері та короля, об'єднуватися з лівобережним козацтвом. Згодом Брюховецький на чолі своїх військ переправився через Дніпро й захопив кілька правобережних міст, одначе після невдалої облоги Чигирина повернувся на лівий берег. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький – перший з українських гетьманів – поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя". Там він погодився підписати новий договір.

За Московськими статтями 1665 р. московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах. Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника. Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики. Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цієї угоди Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та збіднілу сироту, дочку одного з князів Долгоруких, за дружину (гетьман на той час був удівцем).

Андрусівська угода 1667 р.

Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори щодо поділу між собою України. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами Андрусівського договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13,5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >