< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 – весна 1918 pp.)

Більшовики взяли під контроль більшу частину Росії і впритул зайнялися Україною та Військом Донським, які зупинили на своїх кордонах незаконну владу, а для України – ще й іноземну. Однак більшовики наполегливо домагалися захопити Україну, яку розглядали як усеросійську "житницю" й "кочегарку". Маючи плацдарм своєї влади на Донбасі, вони не могли розраховувати на суттєву підтримку в інших регіонах України, де їхніх сил вистачало в кращому випадку на створення революційних комітетів (ревкомів). Так, у Києві більшовики витіснили війська, вірні Тимчасовому уряду, але дві їхні спроби виступу проти Центральної Ради були швидко приборкані, а вірні Москві військові частини вислані за межі України. Не допоміг більшовикам і Всеукраїнський з'їзд рад (советов) робітничих, солдатських і селянських депутатів, бо його делегати підтримали УЦР, а за більшовиків голосувало всього 150 з 2500 делегатів. Результати голосування наочно показали ставлення населення України до більшовиків. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Тоді ця група (трохи більше 10 % делегатів) покинула з'їзд і виїхала до Харкова, вже захопленого російськими військами, і там 12 грудня під прикриттям російських багнетів проголосила так званий радянський уряд України, явно маріонетковий у руках більшовицького російського уряду.

Тим часом, більшовицьке керівництво на чолі з Леніним і Троцьким уже 25 листопада 1917 р. від імені Раднаркому видало вороже УЦР звернення, і тоді ж в Україну (на Харків і Донбас) рушив загін на чолі з Миколою Ховріним та відомим анархістом Анатолієм Желєзняковим. 17 (4) грудня Ленін і Троцький надіслали ультиматум уряду УНР. У перших рядках ультиматуму йшлося про визнання УНР, але далі його автори погрожували війною, якщо не будуть виконані викладені вимоги, що самі по собі були грубим втручанням у внутрішні справи УНР, втягуванням її у зовсім непотрібну війну проти донських козаків.

Стало ясно, що більшовицька Росія шукає тільки приводу для розв'язання війни. До честі українського Уряду, він зайняв тверду й принципову позицію і наступного ж дня відкинув ультиматум. Тоді В. Ленін, Л. Троцький і Й. Сталін оголосили війну УНР.

Для маскування справжньої мети своєї збройної інтервенції російські комуністи, як правило, виставляли себе захисниками того народу, проти якого чинилася інтервенція. Так було і у випадку з Фінляндією, Польщею, Грузією, Вірменією у 1918–1921 pp., так було й пізніше, наприклад агресія проти Фінляндії (1940), під час придушення Москвою угорського повстання 1956 р. та "празької весни" 1968 р. Так сталося й у випадку із УНР. Особливістю було тільки те, що більшовики на зібранні купки депутатів рад ("советов"), переважно від Донбасу, у Харкові проголосили Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, не маючи на те жодних підстав. Для більшого "затуманення " трудящих вони теж назвали свою самозвану республіку УНР, як і уряд (Секретаріат), помінявши слово "генеральний" на "народний". Слово "генеральний" тоді всіляко обігрувалося у більшовицькій пропаганді. Темних селян дурили тим, що нібито при владі в "справжній" УНР стоять одні царські генерали. "Кишеньковий" уряд УНР на чолі з малограмотним Юхимом. Медведєвим був гучно названий "робітничо-селянським". Переважна більшість його членів не знала й не хотіла знати української мови, не користувалася авторитетом серед українських трудящих мас. Свою "кишеньковість" цілком усвідомлювали навіть самі члени цього "уряду". Так, Володимир Затонський, тодішній "народний секретар освіти", з іронією згадував: "Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного... Секретаріат був у кишені".

"Кишеньковий" уряд нічого не вирішував, ні на що не впливав і взагалі був додатком до штабу російського більшовицького війська Володимира Антонова-Овсієнка. Про людське око це військо було назване українським, а його фактичному командувачу Антонову- Овсієнку Ленін звелів писатися Овсієнком. Щоб військо правдоподібніше скидалося на українське, його формальним командувачем вважався Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського. Крім того, у грудні 1917 р. у Харкові на противагу українському "вільному козацтву" було створено більшовицьке "червоне козацтво", в якому китайців, латишів та росіян було набагато більше, ніж українців. На чолі цього "козацтва" стояв друг Ю. Коцюбинського Віталій Примаков. У січні 1918 р. ця армія, до складу керівництва якої входили також Серго Орджонікідзе та лівий есер Михайло Муравйов, зайняла частину Лівобережної України і стала просуватися далі на захід і південь, захопила Січеслав (Катеринослав, нині – Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя). Більшовики захопили владу також у Миколаєві, Одесі, Херсоні. Характерно, що "червоні" Москва й Петроград проводили типову для загарбників політику "Поділяй та пануй" і навіть удосконалили її порівняно з царським урядом. Україну тепер прагнули розчленувати не тільки географічно шляхом створення ще кількох дрібних маріонеткових державок (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська, частково Донська), а й внести громадянський конфлікт у середину українського суспільства. Більшовицька пропаганда нав'язувала масам "класовий погляд", вбивала у свідомість думку* що природне прагнення до самостійності України (Білорусі, Польщі та ін.) є нібито вигадкою експлуататорів. Спрацювала й аграрна програма більшовиків, яку вони тимчасово запозичили в есерів, а також люмпенське гасло "Грабуй награбоване!".

УНР же внаслідок пацифістської політики її керівництва мала відносно невелику армію, та й то завдяки зусиллям насамперед Симона Петлюри. Однак ця армія була розпорошена, і протидіяти 60-тисячній московській армаді було складно. У цих умовах було вирішено вжити екстрених дій, зокрема прискорити міжнародне визнання УНР, а тим часом затримати ворога силами з числа добровольців на підступах до Києва.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >