< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Національно-культурне відродження в роки хрущовської "відлиги"

Період хрущовської "відлиги " мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, 3. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х pp. (у травні 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнавав неправильною оцінку опери К. Данькевича "Богдан Хмельницький"), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, громадських організацій, творчих спілок, зокрема – Спілки журналістів України (1957 р.), Спілки працівників кінематографії (1958 р.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін.

Ознаки оновлення в культурному житті першими відчули письменники та митці України. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича "За ширмою", поеми "Розстріляне безсмертя", "Мазепа", повість "Третя рота" В. Сосюри, роман Г. Тютюнника "Вир". Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петраіиевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp. картини "Хліб", "Весна", "Ранок" зробили популярною ученицю Ф. Кричевського Т. Яблонську. Плідно творили в новій суспільнополітичній атмосфері композитори Б. Лятогиинський, А. Кос-Анатолъсъкий, брати Майбороди, С. Аюдкевич.

Пом'якшення в національній політиці, мовній сфері позначилося на урядових рішеннях про збільшення тиражу українських газет, зумовило появу низки періодичних видань українською мовою ("Радянське літературознавство", "Прапор", "Український історичний журнал" та ін.), фундаментальних наукових праць ("Української радянської енциклопедії", "Історії українського мистецтва") тощо. Критику культу особи Сталіна українська інтелігенція органічно пов'язувала з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер ужитку національної мови порушували у своїх виступах на сторінках газет, журналів, радіо, зборах громадськості письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Шумило, Л. Дмитерко. Гостру критику представників української інтелігенції викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М. Рильський та М. Бажан, інші члени Спілки письменників України. Думки про обов'язкове і рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли підтримки на союзному і республіканському рівнях. Усупереч громадській думці право добровільного вибору мов закріпила Верховна Рада у квітні 1959 р. у ст. 9 Закону "Про зміцнення зв'язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". Рішення вищого законодавчого органу УРСР послабило позиції національної мови в республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й водночас посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу.

Процес реформування тоталітарної системи, ревізія окремих аспектів сталінізму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення й подальше формування покоління українських "шістдесятників"нової літературно-мистецької та суспільно- політичної течії серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х – на початку 1960-х pp., що заявили про себе низкою порушених проблем, відмінними від офіційної думки підходами до розв'язання їх.

Унаслідок відносної лібералізації радянського суспільства, ознайомлення із сучасними напрямками в західному мистецтві, літературною спадщиною представників українського "розстріляного відродження" 1920–1930-х pp. частина молодих митців та літераторів у своїй творчості поступово відходить від усталеної системи художньо-естетичних координат соцреалізму. В основі світоглядних засад покоління "шістдесятників", яке складалося з окремих індивідуальностей, лежало визнання свободи в усіх її проявах, ідеї гуманізму та антропоцентризму.

Початковий період "шістдесятництва" (кінець 1950-х – початок 1960-х років) характеризувався пошуками "правди і чесної позиції", "власної індивідуальності", нових форм творчості, переглядом морально-етичних цінностей у житті та літературі. Символом творчої розкутості, духовного демократизму, етичного максималізму, нонконформізму, пориванням до експерименту на початку 1960-х pp. був позначений доробок поетів і письменників М. Вінграновського, Є. Гуцала, І. Драча, В. Дрозда, В. Коротича, А. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, В. Шевчука; літературних критиків І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка; художників та графіків А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, В. Кушніра, І. Марчука, Г. Севрук, Λ. Семикіної, Г. Якутовича, композиторів А. Грабовського, Λ. Дичко, В. Сильвестрова, М. Скорика; кінорежисерів, акторів і театральних діячів Ю. Ілленка, І. Миколай- чука, А. Осики, А. Танюка, С. Параджанова, публіцистів В. Марченка, В. Мороза, В. Чорновола та ін.

"Шістдесятництво" як соціокультурний феномен в українському літературно-мистецькому просторі не мав чіткої організаційної структури і не обмежувався рамками літературного процесу. У середині 1960–1970-х pp. "шістдесятники" являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму.

Прагнення покоління молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі згодом переросли в нерегламентовані культурно-просвітницькі акції, в появу позаофіційних об'єднань – клубів творчої молоді. Національно-культурні осередки молодих митців "шістдесятників" існували в різних регіонах України. Діяльність клубів творчої молоді полягала у проведенні нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій, спрямованих на захист національної спадщини українського народу. Початкове об'єднання національно свідомих творчих сил пов'язане з Клубом творчої молоді (КТМ) "Сучасник", який виник у Києві наприкінці 1959 р.

Багато зусиль для організації та діяльності "Сучасника", що розмістився в Жовтневому палаці, доклали його президент – режисер А. Танюк, літератори І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, С. Тельнюк, художники А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, А. Семикіна та ін. До цього клубу входили також студенти багатьох київських вищих навчальних закладів. При ньому діяло 5 секцій: письменницька, художня, музична, кіно і театральна. Члени КТМ організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, влаштовували краєзнавчі експедиції. За ініціативою активу КТМ "Сучасник" з'явився студентський міжвузівський фольклорний мандрівний хор "Жайворонок". Під впливом Київського клубу в 1962 р. було створено Клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Молодіжні об'єднання, що пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, надбання національної культури, діяли також в Одесі та Харкові. У квітні 1968 р. Клуб творчої молоді виник у м. Придніпровську Дніпропетровської області, його організаторами стали студент Б. Уніат, журналіст М. Скорин, літературознавець І. Сокульський.

Творчість "шістдесятників" викликала численні обговорення на сторінках української радянської преси та внутрішні літературно- мистецькі дискусії в середовищі творчих спілок. Висловлюючи підтримку творчій молоді у "змістовності та сміливості суджень", експериментальних пошуках, представники літературно-мистецького істеблішменту Спілки письменників, Спілки художників, Спілки композиторів піддавали м'якій та обережній критиці нову генерацію, звинувачуючи в аполітичності, захопленні модерністськими теоріями, орієнтації на мистецький спадок західної культури.

Своєрідним сигналом для розгортання нового походу проти свіжих, вільних від колишніх пут творчих сил стало відвідування М. Хрущовим виставки в Манежі 1 грудня 1962 р. Підбурюваний безпосереднім організатором цієї ганебної акції Л. Іллічовим, перший секретар КПРС без тіні сумніву навішував політичні ярлики всім присутнім представникам неофіційного мистецтва, звинувачував їх у "зраді інтересів народу". Мало чим відрізнялись і наступні "проробки" творчої інтелігенції, що відбулися 17 грудня 1962 р. в будинку прийомів на Ленінських горах та 8 березня 1963 р. у Свердловському залі Кремля.

Згодом кампанія цькування інакодумства в літературі та мистецтві докотилася і до Києва. На зміну суто професійним літературно- мистецтвознавчим дискусіям з приводу нонконформістських пошуків молодої генерації митців, які викликали неабиякий резонанс в українському інтелектуальному просторі, приходить персоніфікована "принципова партійна критика та ідейно-виховна робота низинних парторганізацій".

9–10 квітня 1963 р. проходила нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України. її загальний тон визначала доповідь першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який, лякаючи присутніх підступністю буржуазної пропаганди, ідеологічними диверсіями, всіляко наставляв "незрілих", відірваних від життя літераторів і митців. Чимало прикрих рядків у доповіді партійного функціонера було присвячено "формалістичним викрутасам" представників нової хвилі в літературі І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, Л. Костенко, які прагнули свободи самовираження, розширення кола мистецьких прийомів, невтручання партійно-державного керівництва у творчий процес. Різкій і необгрунтованій критиці було піддано також прибічників абстракціонізму – професора Київського політехнічного інституту Фаєрмана, молодого архітектора і художника Сумара, чиї самобутні живописні полотна "Ніч", "Пам'ять", "Квіти Некрасовій" привернули увагу не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Така прискіпливість до творчості "шістдесятників" була не випадковою. Зростання їхньої активності, висловлення власної позиції щодо визначення форм мистецького самовираження, тяжіння до власного коріння, народних традицій ідеологічний апарат ЦК КПУ сприймав як реальний шлях до національно-культурного відродження, яке в уяві ототожнювалося з українським буржуазним націоналізмом. Усе, що визрівало на інтелектуально-духовному ґрунті "шістдесятництва", на думку партійних бонз мало бути знищене.

Республіканська нарада з творчою інтелігенцією 8–9 квітня 1963 р. за участі секретаря ЦК КПУ А. Скаби, Постанови ЦК КПУ "Про роботу творчих спілок по вихованню молодих літераторів і митців" (грудень 1971 р.), "Про літературно-художню критику" (21 січня 1972 р.), "Про роботу з творчою молоддю" (21 жовтня 1976 р.) були просякнуті негативною характеристикою інакодумства в мистецтві та літературі та мали на меті "оздоровити атмосферу" у творчих спілках.

Масовий ідеологічний тиск владних структур, політичні репресії 1965–1972 pp. змусили частину "шістдесятників" вдатися до "внутрішньої еміграції" (Л. Костенко, В. Шевчук) або підпорядкуватися наявним "правилам гри" в радянському соціумі (В. Коротич, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник), дехто обрав шлях відкритого протистояння тоталітарному режиму (І. Калинець, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл). Яскраво виражена національна складова у діяльності Клубів творчої молоді стала приводом для закриття молодіжних об'єднань та застосування каральних заходів щодо активу. У 1964 р. були ліквідовані клуби в Києві та Львові, а у квітні 1968 р. така сама доля спіткала учасників молодіжного об'єднання у Придніпровську.

Факти переслідування молодіжних об'єднань, закриття їх, застосування каральних заходів щодо активістів, заборона проведення різноманітних нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій "шістдесятників" стали певним стимулом для формування опозиційних настроїв серед української інтелігенції, інших верств населення. Невід'ємною частиною суспільно-політичного життя України

у 1960-х pp. став "самвидавь – непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури: заборонених художніх, філософських, суспільно-політичних творів вітчизняних та зарубіжних авторів; передруків релігійних (богослужбових) книг, українських дореволюційних та еміграційних видань; заяв, петицій, клопотань, листів-протестів учасників правозахисного руху в Україні в 1960– 1980-х pp. Створення (переписування під копірку, фотокопіювання, розмноження на друкарських машинках, ротаторах, шапірографах тощо) та розповсюдження (передавання з рук у руки через знайомих, однодумців, поштою, шляхом підкидування) відмінних від офіційної ідеології оригінальних наукових, мистецтвознавчих, публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства, українська інтелігенція розглядала як своєрідну форму реалізації гарантованих Конституцією свободи слова як знаряддя "інтелектуального " опору тоталітарному режиму в СРСР.

В історії українського "самвидаву" вирізняють три етапи його розвитку. Перший етап – літературний "самвидав", літературно-критичні статті, які з різних причин не могли бути опубліковані в Україні (початок 1960-х pp.). Серед матеріалів "самвидаву" цього періоду – позацензурна поезія, проза, мемуаристика, щоденники, епістолярій В. Симоненка, А. Костенко, В. Голобородька, М. Вінграновського, М. Воробйова, І. Калинця, В. Стуса, М. Холодного та інших авторів. Другий – поява політичних статей, анонімної викривальної політичної публіцистики (1963–1968 pp.). Третій – оприлюднення документів програмного політичного характеру, а також суспільно значущих текстів з авторськими підписами (друга половина 1960–1980-ті pp.). Головними темами "самвидаву" 1960–1980-х pp. були національна політика в СРСР, проблема функціонування української мови та культури, прояви антирадянського опору, стан громадянських свобод в УРСР. Серед центральних документів політичного "самвидаву", що нелегально поширювалися в Україні, були стаття Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху", праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Завдяки "самвидаву" в 1960–1970-х pp. в Україні циркулювали праці "Лихо з розуму", "Правосуддя чи рецидиви терору?" В. Чорновола, "Технологія влади" А. Авторханова; наукова розвідка М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?"; памфлети і філософсько-публіцистичні статті В. Мороза ("Репортаж із заповідника імені Берії", "Серед снігів", "Хроніка опору", "Мойсей і Датан") та Є. Сверстюка ("З приводу процесу над Погружальським",

"На свято жінки", "Остання сльоза", "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється "), випуски московського опозиційного журналу "Хроніка поточних подій " та ін.

З 1970 р. почав виходити перший позацензурний літературно-публіцистичний і правозахисний журнал "Український вісник" (редактор В. Чорновіл), на сторінках якого порушувалися суспільно-політичні проблеми українського суспільства, наводилися конкретні приклади переслідувань владою інакодумців. На кінець 1976 р. в Україні було видано понад 3 тисячі документів "самвидавної" літератури як українських, так і російських дисидентів.

Головними центрами "самвидаву" були Київ, Львів, Одеса, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні й тиражуванні позацензурної літератури брали участь Ю. Бадзьо, І. Світличний, А. Горська, І. Гель, брати Горині, М. Косів, Є. Кузнецова, В. Лісовий, М. Масютко, €. Пронюк, В. Овсієнко, С. Шабатура та ін.

Існував церковний "самвидав", який набув найбільшого поширення серед віруючих незареєстрованих та заборонених владою конфесій – євангельських християн-баптистів, п'ятидесятників, адвентистів сьомого дня, єговістів, греко-католиків.

Широка діяльність "самвидаву" підштовхнула вище політичне керівництво СРСР та УРСР до розробки спеціальних заходів "По протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів", схвалених постановами ЦК КПРС та ЦК Компартії України в червні-липні 1971 р. Незважаючи на рішучу протидію владних структур, "самвидав" в 1960–1980-х роках залишався політичним фактором, що впливав на суспільно-політичну ситуацію в УРСР, сприяв консолідації і взаєморозумінню національно-патріотичних сил, служив своєрідним засобом поширення об'єктивної інформації про Україну.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >