< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Вільний рух працівників

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs. F. V. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було поширене на соціальну сферу.

Стаття 45 Договору про функціонування ЄС говорить: "Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу".

Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів з питань працевлаштування, оплати праці й інших умов праці.

Згідно з основними засадами соціальної політики свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону здоров'я, що включає вирішення таких питань:

  • а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;
  • б) вільне пересування з метою працевлаштування на території держав-членів;
  • в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов цієї держави про працевлаштування громадян;
  • г) проживання на території держави-члена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементацій- них регламентах, прийнятих Комісією.
  • 4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у сфері державної служби.

Положення ст. 45 мають пряму дію, що було визнано Судом ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974].

Дискримінація стосовно доступу на ринок праці (ст. 45)

Дискримінація виявляється у випадках, коли відношення до двох груп осіб, які можуть бути певним чином порівняні, є різним, або коли відношення до груп осіб, які не можуть бути порівняні, є однаковим.

Очевидною є дискримінація за національними ознаками (справ С-55/00 Gottardo [2002]). Хоча випадки прямої дискримінації виникають не часто, вони все ж трапляються і вимагають серйозного обґрунтування (справа 460/08 Commission v. Greece, Dec. 2009).

У справі 167/73 Commission v. France [1974] розглядалося питання дискримінації, яке стосувалося французького Кодексу торгового мореплавства. Він дозволяв встановлювати обмеження для не громадян Франції щодо їхнього включення до складу команди судна (не більш 25 %). У позові Комісії ЄС до Суду ЄС стверджувалось, що Франція порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства (зараз – ст. 45 ДФЄС), оскільки обмеження можуть стосуватися громадян держав-членів ЄС. Французький уряд як аргументи навів те, що ці обмеження практично не застосовуються до громадян інших держав ЄС, а з іншого боку, він вважав, що норми Договору про заснування Європейського співтовариства щодо вільного руху робітників не стосуються морського транспорту, оскільки Рада ЄС не ухвалювала постанов про це згідно зі ст. 80.2 (зараз – ст. 100.2 ДФЄС). Суд ЄС, відкинувши твердження Франції, постановив, що ст. З Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства, зазначивши також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших державах-членах, а також відповідно до ст. 234 (зараз – ст. 267 ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевлаштування та оплати праці.

Непряма дискримінація і навіть перепони для доступу на ринок праці, які не пов'язані з демонстрацією неоднакового впливу, також можуть призводити до порушень ст. 45 (справа 415/93 Bosman [1995]).

Спільними ознаками непрямої дискримінації є юридичне і фактичне полегшене отримання переваг своїми громадянами залежно від місця проживання, вимог до походження або місця отримання освіти. У справі Ugliola італійський робітник оскаржив німецький закон, який гарантував працевлаштування тим, хто служив у німецькій армії і зараховував строк служби до загального стажу. Закон застосовувався тільки для тих, хто служив у Бундесвері незалежно від національності працівника. Суд ЄС зазначив, що положення ст. 45 не обмежує однакового ставлення за винятком п. 3. Тобто німецький закон запроваджував невиправдані обмеження шляхом непрямої дискримінації на користь власних громадян, оскільки умова служби у Бундесвері може бути виконана переконливою більшістю власних громадян порівняно з іноземцями (справа С-369/07 Commission v. Germany [2009]).

До випадків непрямої дискримінації належить також залежність нарахування пенсії, оподаткування подружжя від проживання на території держави-члена (справи 35/07 Commision v. Belgium [1998], С-87/99 Zurstrassen [2000], С-155/09 Commission v. Greece, 20 Gen, [2011]).

Однією з форм непрямої дискримінації, яка часто зустрічається у сфері вільного руху товарів і послуг, проте також використовується в рамках вільного руху осіб, є застосування подвійного тягаря регуляторних вимог. Останні базуються на невизнанні відповідних кваліфікацій чи сертифіїсатів, отриманих у іїшіій державі-члені (справа С-171/02 Commission v. Portugal [2004]). Такі регуляторні правила були визнані Судом ЄС як такі, що суперечать ст. 45.

Держави-члени часто застосовують заходи, які обмежують вільний рух працівників, хоча, по суті, не є засобами прямої чи непрямої дискримінації на основі національної приналежності. У справі Bosman Суд ЄС визнав трансферні системи, створені національною і транснаціональною футбольними асоціаціями, такими, що суперечать ст. 45. Система вимагала від футбольного клубу, який збирався укласти контракт з футболістом, договір якого з іншим клубом закінчувався, заплатити гроші останньому. Це завадило Босману, який виступав за бельгійський клуб, укласти контракт з французьким клубом. Сам факт однакового застосування трансферної системи до гравців, які переходять з одного клубу до іншого в одній держа- ві-члені, та тих, хто переходить у клуб іншої держави-члена, коли зовсім не порушується питання національності гравців, надає такій системі імунітет від застосування ст. 45. Принцип, встановлений у справі Босман, стосувався незастосування недискримінаційних правил, які насправді створюють перепони для вільного руху працівників незалежно від того, в якій з двох країн – походження чи призначення – вони ухвалені. Суд визнав, що такі норми підпадають під дію ст. 45 (справа С-325/08 Olympique Lyonnais, 16 Маг. 2010).

У справі С-464/02 Commission v. Denmark [2005] Суд визнав національні правила, які забороняли робітникам, що проживали в одній з держав-членів, використовувати засоби пересування, зареєстровані в іншій державі-члені, такими, що порушують їхнє право на вільний рух і перешкоджають доступу до ринку праці в державах-членах.

З іншого боку, у справі С-387/01 Weigel [2004] Суд постановив, що негативні податкові наслідки для особи, яка хоче переїхати в іншу державу-член, необов'язково суперечать ст. 45, навіть коли вони вірогідно можуть завадити працівнику скористатись свободою руху, у тому випадку якщо вони не створюють для такої особи менші переваги порівняно з тими, які мають постійні мешканці і суб'єкти цього оподаткування.

У справі С-279/93 Schumacker [1996] Суд постановив, що непряма дискримінація, яка ґрунтується на виборі місця проживання робітника, у випадках, коли громадянин ЄС працює, проте не проживає в певній державі-члені і тому не користується податковими пільгами, виправдана в певних обставинах, пов'язаних з відмінностями між платниками податків – громадянами інших держав-членів і власними резидентами, які перебувають в неоднакових умовах щодо місця проживання. І, навпаки, непряма дискримінація може бути виправданою, якщо робітник-нерезидент немає у власній країні податкових пільг.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >