< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Корпоративне право Європейського союзу

Загальна характеристика правового регулювання юридичних осіб в Євросоюзі

Можливість безперешкодної діяльності підприємств держав-членів на території всього Євросоюзу є важливим чинником, без якого важко уявити становлення економічної інтеграції та функціонування внутрішнього ринку в Євросоюзі. Для оптимального розподілу економічних ресурсів по всій території ЄС підприємці повинні мати змогу обирати для своєї діяльності державу з найсприятливішими економічними, правовими соціальними умовами та в разі необхідності змінювати своє місцезнаходження.

Саме тому установчі договори ЄС визначають одним з основоположних принципів внутрішнього ринку свободу заснування, що передбачає заборону прямої або непрямої дискримінації суб'єктів підприємницької діяльності держав-членів на території іншої держави-члена.

Як випливає з положень ДФЄС, свобода заснування має дві основні складові: по-перше, це свобода пересування підприємців (чи, як визначено в договорі, "осіб, що займаються самостійною діяльністю") та, по-друге, власне свобода заснування юридичних осіб та інших форм, що не є юридичними особами.

Відповідно до положень ст. 54 ДФЄС компанії і фірми, які створені згідно із законодавством держави-члена і мають власний зареєстрований офіс, центральну адміністрацію або головне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства, "отримують такі ж повноваження, як і фізичні особи, що є громадянами такої держави-члена".

Поняття "компанії та фірми" визначене в п. 2 ст. 54 ДФЄС та поширюється на ті компанії і фірми, що "діють на основі цивільного і комерційного права, включаючи кооперативні товариства та інші юридичні особи, що підлягають регулюванню в рамках приватного чи публічного права, за виключенням неприбуткових юридичних осіб".

Таким чином, положення установчого договору містять посилання на національне законодавство держав-членів. Проте порядок створення і діяльності юридичних осіб у законодавстві різних держав-членів суттєво відрізняється. Так, по-різному визначається національність юридичної особи (в деяких державах – за місцем реєстрації компанії, в інших – за місцем ведення основної підприємницької діяльності). Існують відмінності в обсязі правоздатності юридичних осіб. Більше того, у правових теоріях держав-членів, що належать до різних систем права, є відмінності й у самому визначенні поняття юридичної особи. Такі розбіжності спричиняють конкуренцію законодавства держав-членів і призводять до виникнення реальних перешкод на шляху до інтеграції.

Для їхнього подолання в установчий договір було включено норму, що дозволила інститутам ЄС гармонізувати корпоративне право держав-членів шляхом прийняття директив (п. 2g ст. 50 ДФЄС). Така гармонізація повинна здійснюватись у міру необхідності і має забезпечити єдиний рівень захисту компаній і третіх осіб у межах Союзу.

Прийняті на підставі зазначених положень директиви започаткували корпоративне право (франц. Droit des societes, англ. Company Law) ЄС.[1]

Іншим джерелом корпоративного права ЄС стали регламенти, що приймаються на основі ст. 352 ДФЄС.

Аналіз відповідних положень ДФЄС дозволяє виділити такі цілі регулювання юридичних осіб у праві ЄС:

  • 1) забезпечення свободи заснування юридичних осіб, а також усунення перешкод на шляху відкриття філій, представництв і дочірніх підприємств на території будь-якої держави-члена на умовах національного режиму цієї держави;
  • 2) встановлення єдиних мінімальних вимог до юридичних осіб, насамперед надання однакового захисту на всій території ЄС учасникам і кредиторам юридичних осіб;
  • 3) полегшення діяльності транс'європейських компаній шляхом зняття бар'єрів, що випливають з відмінностей, які існують між національними правовими системами;
  • 4) заохочення співпраці між юридичними особами різних держав-членів у всіх сферах економічної діяльності.

Визначаючи особливості корпоративного права ЄС, варто підкреслити, що на сучасному етапі воно має частковий і допоміжний характер, оскільки правове регулювання юридичних осіб на рівні Євросоюзу лише доповнює регулювання, яке здійснюється на національному рівні. Ця галузь права ЄС розвивається досить повільно і стикається з істотними труднощами, пов'язаними здебільшого із серйозними розбіжностями у внутрішньому законодавстві держав-членів. Однак, на відміну від національного корпоративного права держав-членів, корпоративне право ЄС є мінімальними правовими стандартами, що застосовуються до компаній по всій території Союзу

Провідну роль у розробці і здійсненні політики ЄС у галузі корпоративного права відіграють Рада Євросоюзу, Комісія ЄС та Європарламент. Лісабонський договір для прийняття директив у галузі корпоративного права передбачає необхідність застосування Радою і Європарламентом звичайної законодавчої процедури після консультації з Економічною і соціальною радою (п. 1. ст. 50 ДФЄС). До проблем правового регулювання юридичних осіб у своїх рішеннях неодноразово звертався Суд ЄС, зокрема у справах № 81/87 Daily Mail [1988], № 212/97 Centres [1999], № 167/01 Inspire Art [2003] тощо.

При характеристиці джерел корпоративного права ЄС варто зазначити, що правове регулювання юридичних осіб в Євросоюзі спирається на цілий комплекс нормативних актів первинного і вторинного права ЄС, різних за правовою природою і юридичною силою. Основоположну роль серед актів первинного права відіграють установчі документи ЄС у частині, що регулює свободу заснування (статті 49–55 ДФЄС) та визначає компетенцію інститутів ЄС у галузі гармонізації і уніфікації корпоративного права. Крім уже згаданих статей 50 та 352 ДФЄС, доцільно згадати також статті 114,115 ДФЄС, що дозволяють Союзу гармонізувати норми будь-якої галузі права, якщо вони безпосередньо впливають на функціонування внутрішнього ринку.

Будучи пов'язаними зі сферою внутрішнього ринку, питання корпоративного права належать до спільної компетенції ЄС та держав-членів. Це означає, що при виданні актів у сфері корпоративного регулювання інститути ЄС зобов'язані керуватись принципом субсидіарності, закріпленим у ст. 5 Лісабонського договору про Євросоюз. Він означає, що компетенція ЄС є субсидіарною стосовно компетенції його членів: Союз має право вирішувати певні питання лише в тому разі, якщо це не може бути належним чином зроблено на національному рівні. В галузі корпоративного права такий принцип має практичне значення при вирішенні питання про інтенсивність гармонізації. Так, у низці директив і регламентів саме принципом субсидіарності обґрунтовується надання переваги рамковому, а не детальному регулюванню, а також намагання уникнути вирішення конфлікту національних законів при гармонізації права.

Крім установчих актів ЄС, більш детальними інструментами регулювання корпоративного права ЄС є акти вторинного права, що видаються інститутами ЄС, передусім Радою та Комісією ЄС. Серед вторинного законодавства ЄС у галузі корпоративного права основним джерелом слугують директиви – акти вторинного права, "обов'язкові для держав-членів, яким вони адресовані щодо результатів, які мають бути досягнуті, що залишають у компетенції національних органів вибір форми і способів досягнення" (ст. 288 ДФЄС). У результаті прийняття директиви протягом певного терміну держава-член зобов'язана привести своє внутрішнє законодавство у відповідність до норм права ЄС. Таким чином, адресатами директив переважно виступають держави-члени ЄС. Положення директив, як правило, не мають прямої дії та не створюють прав і обов'язків безпосередньо для фізичних та юридичних осіб ЄС, а потребують трансформації в національне право.

За час існування ЄС у рамках права компаній було розроблено низку директив, що регулюють різні аспекти заснування і діяльності компаній: Перша директива про гласність № 68/151 (наразі замінена Директивою № 2009/101/ЄС); Друга директива про капітал акціонерних товариств № 77/91 (наразі замінена Директивою № 2012/30/ЄС); Третя директива про злиття № 78/855 (наразі змінена Директивою № 2011/35/ЄС); Четверта директива про річну звітність № 78/660; П'ята директива про структуру і управління компанії (проект); Шоста директива про розділення компанії № 82/891; Сьома директива про консолідовану звітність № 83/349; Восьма директива про аудиторські перевірки № 2006/43; Дев'ята директива про групи компаній (проект); Десята директива про транснаціональне злиття № 2005/56; Одинадцята директива про філії № 89/666; Дванадцята директива про товариства з одним учасником № 89/667 (наразі замінена Директивою № 2009/102); Тринадцята директива про поглинання № 2004/25, а також Директива про права акціонерів № 2007/36. Номери директив відповідають порядку їх розробки, а не ухвалення. Тому порядкові номери не завжди відповідають черговості набуття ними чинності. Так, наразі поки що не прийнято П'яту та Дев'яту директиви. На стадії проекту знаходиться також і Чотирнадцята директива про перенесення зареєстрованого місцезнаходження компанії з однієї держави-члена до іншої без втрати правосуб'єктності.

Окрім директив, спрямованих на гармонізацію національного законодавства, важливу роль як джерела корпоративного права відіграють регламенти, які приймаються на підставі статей 115 і 352 ДФЄС. На відміну від директив, регламенти мають загальне застосування та є обов'язковими в усіх своїх елементах і мають пряму дію у всіх державах-членах (ст. 288 ДФЄС). Основна роль регламентів у сфері корпоративного права полягає у створенні наднаціональних юридичних осіб, чий правовий статус регулюється не на національному, а на рівні ЄС. Саме за допомогою регламентів були запроваджені такі наднаціональні організаційно-правові форми компаній, як Європейське об'єднання з економічних інтересів, Європейське товариство, Європейський кооператив. При цьому регламент виступає унікальним джерелом наднаціонального права ЄС.

Ще одним джерелом регулювання корпоративно-правових відносин у праві ЄС слугує такий вид нормативних постанов як рішення. Рішення – це акти інститутів ЄС, що є обов'язковими для тих, кому вони адресовані та мають пряму дію. У галузі корпоративного права адресатами рішень можуть бути держави-чле- ни ЄС або окремі компанії. Рішення здебільшого є нормативними актами стосовно конкретних випадків. Вони можуть бути прийняті Радою ЄС (іноді спільно з Європейським парламентом) або Комісією. За своїм змістом рішення можуть вимагати від владних суб'єктів або фізичних та юридичних осіб держав-членів зробити, утриматися або припинити виконувати певні дії. За допомогою рішень можуть також надаватися певні права суб'єктам, яким вони адресовані. Прикладом може бути Рішення Комісії 2004/706/ЕС від 15 жовтня 2004 р. про створення Європейського форуму з корпоративного управління. Це рішення містить загальні засади діяльності, інформацію про членів та визначає цілі діяльності зазначеного форуму.

Джерелом корпоративного права можуть виступати також рекомендації, які відповідно до ст. 288 ДФЄС не мають обов'язкової сили. Зокрема, питанню винагороди членів керівництва акціонерних товариств, акції яких котируються на біржі, присвячено Рекомендацію Комісії від 14 грудня 2004 р. Предметом Рекомендації від 15 лютого 2005 р. стали обов'язки членів наглядової ради і некеруючих директорів в акціонерних товариствах, акції яких котируються на біржі.

До джерел корпоративного права ЄС також належать міжнародні угоди між Євросоюзом і третіми країнами, зокрема угоди про вільну торгівлю, угоди про асоціацію та про партнерство і співробітництво тощо. Такі угоди можуть опосередковано впливати на право компаній ЄС та національне корпоративне законодавство держав-членів. Зокрема в питаннях, що стосуються захисту прав працівників, кредиторів та третіх осіб, захисту інвесторів взаємного доступу на ринок сторін для суб'єктів підприємницької діяльності тощо.

Порівняно новим інструментом у сфері корпоративного права ЄС є висновок, який дозволяє інститутам ЄС зробити заяву або висловити певні погляди в необов'язковій формі. Висновки інститутів не є зобов'язальними актами. Вони можуть видаватися основними інститутами ЄС (Комісією, Радою, Парламентом), а також Комітетом регіонів та Європейським економічним і соціальним комітетом (ЄЕСК). Поки певні законодавчі акти знаходяться в розробці, комітети можуть робити висновки відповідно до їхньої конкретної регіональної або економічної та соціальної точки зору.

Особливе місце серед джерел корпоративного права ЄС посідають рішення Суду Європейського союзу, які мають виняткове значення для становлення корпоративного права ЄС. Якщо спочатку формування єдиного законодавства про компанії на рівні ЄС рішення Суду в цій сфері були поодинокими, то протягом останніх двох десятиліть вони стають дедалі важливішими факторами для розуміння та застосування норм, направлених на регулювання діяльності компаній та фірм на внутрішньому ринку Європейського союзу. Нерідко Судом заповнюються деякі прогалини, залишені законодавцями при створенні норм корпоративного права. Серед найбільш важливих у сфері корпоративного регулювання – рішення Суду ЄС у справах Daily Mail, Centros, LIberseering, Inspire Art, SEVIC та Cartesio.

Варто підкреслити, що корпоративне право ЄС є специфічною галуззю, в якій типові джерела права ЄС доповнюються також нетиповими для деяких інших галузей права джерелами. До цієї категорії джерел можна віднести Білі та Зелені Книги, повідомлення та консультації Комісії, пропозиції, рекомендації спеціально уповноважених органів у межах корпоративного права (наприклад, Рекомендації Робочої групи з права компаній по спрощенню Першої та Другої), консультації з громадськістю тощо.

Окрім актів суто корпоративного права, діяльність юридичних осіб регулюється також і в межах інших галузей права ЄС, зокрема податкового, антимонопольного, трудового права тощо.

  • [1] З огляду на різні правові традиції в державах-членах ЄС у сучасній європейській доктрині для визначення цієї галузі використовуються два терміни: "право компаній" та "корпоративне право". Беручи до уваги неоднозначність доктринальних підходів у цьому розділі обидва терміни – "корпоративне право" та "право компаній" використовуватимуться як тотожні (прим. авт).
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >