< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Програмно-нормативні засади розвитку фізичної культури спорту в Україні

План

  • 1. Законодавча база розвитку фізичної культури і спорту в Україні.
  • 2. Державні програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні.

Питання для самостійної роботи.

Законодавча база розвитку фізичної культури і спорту в Україні

Діяльність у сфері фізичної культури і спорту в Україні, як і будь-яка інша діяльність в межах держави, регулюється відповідними Законами і розробленими на їх підставі підзаконними актами: указами, постановами, рішеннями, програмами, наказами, інструкціями, статутами, положеннями тощо. Прийняття Верховною Радою України відповідного Закону, як правило, супроводжується постановою про порядок введення цього закону в дію. Постановою передбачається створення найнеобхідніших підзаконних актів, які утворюють механізм функціонування прийнятого Закону. Інші підзаконні акти складаються державними органами управління різних рівнів і стосуються питань, що належать до їхньої компетенції.

Підзаконні акти не можуть перечити положенням, викладеним у Законі, як і Закони не повинні суперечити один одному.

На кожну галузь діяльності діє уся сукупність Законів України, проте визначальними є закони про дану конкретну галузь. Так, на вирішення конкретних питань фізкультурно-спортивної діяльності впливають законодавчі акти економіки, освіти, медицини та інших галузей. Але основним для галузі фізичної культури і спорту є Закон України „Про фізичну культуру і спорт” (1994 р., 2002 р.). Крім цього Закону, для сфери фізичної культури і спорту важливими є Укази Президента України „Про розвиток олімпійського руху в Україні” (1992 р.), „Про державну підтримку розвитку фізичної культури і спорту в Україні” (1994 р.), яким була затверджена перша Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні (1994 р.), „Про додаткові заходи щодо державної підтримки розвитку фізичної культури і спорту в Україні” (2002 р.) та „Про деякі заходи щодо вдосконалення системи фізичного виховання дітей та молоді у навчальних закладах і розвитку дитячо-юнацького спорту в Україні” (2009 р.); Цільова комплексна програма „Фізичне виховання – здоров'я нації” (1998 р.); Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.); Постанова Кабінету Міністрів України про затвердження Державних тестів і нормативів оцінки фізичної підготовленості населення України (1996 р.) та Постанови про підготовку спортсменів України до літніх та зимових Олімпійських ігор тощо.

Разом з тим доцільно зупинитися більш детально на аналізі окремих законодавчих документів.

Закон України „Про фізичну культуру і спорт” було прийнято Верховною Радою України 24 грудня 1993 р„ як результат законодавчої ініціативи Міністерства України у справах молоді і спорту та депутатської комісії Верховної Ради України у справах молоді і спорту. До його підготовки були залучені провідні фахівці галузі. Проект Закону обговорювався в регіонах України, на Колегії Мінмолодьспорту України, в спортивних організаціях і товариствах, що дало можливість внести до нього відповідні зміни і доповнення, врахувати нагромаджений в Україні та інших країнах передовий досвід. На заключному етапі до роботи над проектом були залучені досвідчені юристи та депутати. Проект Закону було обговорено і схвалено у парламентських комісіях.

Подібний Закон прийнято в Україні вперше, що свідчить про увагу до проблем галузі з боку Верховної Ради, Президента держави та виконавчих структур влади. Впродовж 1999-2001 pp. до Закону було внесено ряд змін і доповнень і у 2002 р. було затверджено Закон

України „Про фізичну культуру і спорт” з урахуванням змін та доповнень.

Закон України „Про фізичну культуру і спорт” визначає загальні правові, соціальні, економічні та організаційні основи розвитку фізичної культури і спорту, визначає участь державних органів, посадових осіб, організацій, підприємств, установ у зміцненні здоров'я громадян України засобами фізичної культури. Закон має вісім глав:

I глава – Загальні положення (7 статей).

II глава – Сфери і напрямки впровадження фізичної культури (8 статей).

III глава – Спорт – особлива сфера фізкультурної діяльності (13 статей).

IV глава – Державне управління у сфері фізичної культури і спорту (7 статей).

V глава – Самоврядування у сфері фізичної культури і спорту (4 статті).

V-A глава – Національна спортивна федерація (6 статей).

V-Б глава – Фізкультурно-спортивні товариства (3 статті).

VI глава – Заключні положення (5 статей).

У I главі Закону йдеться про визначення понять фізичної культури і спорту, про завдання фізичної культури, державне регулювання в сфері фізичної культури. Важливим є те, що основним показником стану фізичної культури і спорту є рівень здоров'я, фізичного розвитку і фізичної підготовленості населення України. Тобто визначальним названо не процес і показники, які його характеризують (масовість, спортивні досягнення, рівень забезпеченості), а кінцевий результат – рівень здоров'я. Цей, на перший погляд, незначний запис у статті 6 істотно змінює підходи до організації фізичного виховання.

На її підставі можлива, зокрема, кардинальна зміна системи оплати працівників фізичної культури і спорту. Адже досі переважна більшість таких працівників (вчителі фізичної культури, викладачі фізичного виховання, тренери-викладачі ДЮСШ, СДЮШОР та ін.) отримують заробітну платню за кількість відпрацьованого часу, а не за стан здоров'я учнів, студентів, спортсменів, чи хоч би тенденцію його зміни. Можна очікувати, що у недалекому майбутньому буде зроблено спробу реформувати підходи до оплати праці фахівців фізичної культури і спорту.

Основними напрямками впровадження фізичної культури стаття 8 даного Закону визначає так:

  • 1. Фізкультурно-оздоровча діяльність.
  • 2. Фізичне виховання.
  • 3. Масовий фізкультурно-спортивний рух.

У подальших статтях цього розділу розшифровується зміст роботи у названих напрямках у різних сферах діяльності: виробничій, соціально-побутовій, навчально-виховній, серед інвалідів, в масовому спорті тощо.

Особливим важливим є деякі нормативні вимоги Глави II Закону. Серед них:

  • 1. В середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладах уроки фізичної культури проводяться не менше 3 разів на тиждень.
  • 2. Фізична підготовка військовослужбовців здійснюється у формі спеціальних занять обсягом не менше 4 рази на тиждень.

В складі педагогічних колективів дошкільних дитячих установ та інших закладів освіти передбачаються посади фахівців з фізичного виховання. У дошкільних закладах мають проводитися щоденні фізкультурно-оздоровчі заняття.

Передбачено опрацювання державних нормативів фінансування на здійснення фізкультурно-оздоровчих питань. Прикро, що і ця вимога Закону поки що виконується не у повному обсягу.

Окремі статті ІI глави стосуються фізкультурно-оздоровчої діяльності серед інвалідів та серед окремих категорій громадян України (в'язнів) у місцях позбавлення волі.

У III главі внормовуються питання спорту. Йдеться про спортивні змагання, про види спорту, про спортивну класифікацію, про гарантії підвищення спортивної кваліфікації, про спорт вищих досягнень, про національні збірні команди, про спортивне суддівство, про спортивні відзнаки, а також внесені нові статті, що чітко роз'яснюють професійну діяльність у спорті:

  • – Суб'єкти організації діяльності спортсмена-професіонала.
  • – Статус спортсмена-професіонала.
  • – Трудові відносини у професіональному спорті.

Більшість з означених питань вирішуються на законодавчому рівні вперше. Зокрема такі наболілі, як встановлення соціально- побутових пільг для провідних спортсменів, внормування статусу члена збірної команди України, окреслені питання професійної діяльності в спорті.

Питання державного управління у сфері фізичної культури і спорту вирішуються у IV главі. Законом передбачено, що центральний орган державного управління фізичною культурою (Міністерство сім'ї, молоді і спорту України) розробляє, а Президент України затверджує Державну програму розвитку фізичної культури і спорту.

Кабінет Міністрів України затверджує систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичної підготовленості населення України.

Рівень фізичного розвитку населення визначається органами охорони здоров'я.

Верховна Рада України визначає державну політику. Органами державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту сьогодні є Міністерство молоді і спорту України, а на регіональному рівні відповідні органи, створені місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування.

У цій главі розглядаються також питання фінансового, матеріально-технічного, кадрового, правового та інформаційного забезпечення фізичної культури і спорту.

Важливо, що нормативи мінімальної забезпеченості спортивними спорудами житлових районів, підприємств, установ усіх форм власності визначаються державним органом у сфері фізичної культури і спорту України разом з органами управління будівництва та архітектури.

Спорудження та утримання об'єктів фізичної культури і спорту у сільській місцевості здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів. Не допускається (стаття 29) перепрофілювання та ліквідація діючих фізкультурно-спортивних споруд, а також будівництво дошкільних виховних, загальноосвітніх і професійних навчально-виховних закладів без передбачених нормативами фізкультурно-спортивних споруд.

Самоврядування у сфері фізичної культури і спорту врегульовується у главі V Закону. В ній розглядаються стосунки держави з Національним Олімпійським комітетом України, Національними федераціями з видів спорту; питання господарсько-комерційної діяльності фізкультурно-спортивних організацій. Вказується (стаття 33), що у своїй діяльності громадські організації фізкультурно- спортивної спрямованості та їх об'єднання керуються цим Законом, Законом України „Про об'єднання громадян", іншими законодавчими актами України.

Стаття 34. Спортивна федерація – спортивна федерація (асоціація, спілка, об'єднання тощо) – громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створюється для розвитку відповідного виду спорту (версії) і керується у своїй діяльності Конституцією України, законами, іншими нормативно- правовими актами України та своїм статутом.

Порядок, особливості створення та діяльність спортивної федерації визначаються відповідно до цього Закону та Закону України „Про об'єднання громадян".

Спортивна федерація може мати місцевий або всеукраїнський статус.

Кабінет Міністрів України, за поданням центрального органу виконавчої влади з фізичної культури і спорту, визначає перелік видів спорту (версій), відповідно до специфіки яких спортивна федерація має право набувати всеукраїнського статусу незалежно від наявності місцевих осередків у більшості областей України, в Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі.

Стаття 35. Національний Олімпійський комітет України. Олімпійський рух в Україні координується Національним Олімпійським комітетом України, який є незалежною, неурядовою, громадською організацією.

У своїй діяльності Національний Олімпійський комітет України керується законодавством України, Олімпійською Хартією та власним статутом.

Національний Олімпійський комітет України має виключне право представляти Україні на Олімпійських іграх, в Міжнародному Олімпійському комітеті, міжнародних олімпійських організаціях.

Національний Олімпійський комітет України має свою національну олімпійську символіку та виключне право її використання.

Держава сприяє розвитку матеріально-технічної бази Національного Олімпійського комітету України, надає йому фінансову і організаційну допомогу щодо участі членів збірних команд в Олімпійських та Параолімпійських іграх, сприяє у встановленні міжнародних зв'язків.

Стаття 36. Господарська та інша комерційна діяльність, спрямована на розвиток фізкультури і спорту. Підприємства, установи, організації в межах і порядку, визначених законодавством, користуються пільгами щодо оподаткування доходів від господарської або іншої комерційної діяльності, спрямованої на розвиток фізкультури і спорту.

Кошти, отримані організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості, що діють на селі, від власної виробного-господарської та комерційної діяльності і спрямовані на розвиток фізкультури і спорту на селі, можуть підлягати пільговому оподаткуванню. Ці пільги визначаються відповідно до законодавства України.

Громадська організація повинна заснувати підприємство, якщо вона організовує або бере участь у проведенні платних фізкультурно- спортивних заходів і одержує від цього протягом року прибуток, що перевищує 1000 розмірів мінімальної заробітної плати, або якщо спортсмени за участь в таких заходах одержують разову винагороду, що перевищує 100 розмірів мінімальної заробітної плати. Незаконно отриманий прибуток вилучається в доход держави. Ця норма не поширюється на національні спортивні федерації та Національний Олімпійський комітет України.

Будь-яка особа – організатор спортивного заходу, відкритого для спортсменів – членів національних спортивних федерацій, що передбачає видачу призів, які перебільшують 50 розмірів мінімальної заробітної плати, повинна отримати на це згоду відповідної національної спортивної федерації. Спортсмен, який взяв участь у такому заході, що проводився без згоди відповідної національної спортивної федерації, несе відповідальність, передбачену статутом цієї федерації.

Закон України „Про фізичну культуру і спорт” є одним із найважливіших та прогресивних документів галузі часів новітньої української державності.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >