< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ОСОБЛИВОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ ГРОШОВОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — ПОЧАТОК XX ст.)

Питання карбування монети в Українській гетьманській державі та формування грошового ринку Лівобережної України в другій половині XVII ст.

У процесі утворення Московської централізованої держави до її складу вже у XIV—XV ст. потрапила частина північно-східних українських земель. Внаслідок московсько-литовського протистояння впродовж XVI — першої половини XVII ст. Чернігово-Сіверщина періодично перебувала то в складі Московського царства, то в складі Польсько-Литовської держави. У роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького утворилася українська держава — Військо Запорізьке, яка у 1654 р. уклала військово-політичний союз з Росією. Подальші події, в ході яких Москва нехтувала інтересами України, призвели до укладення Андрусівського перемир'я (1667 р.) між Річчю Посполитою та Московською державою. Згідно з ним, Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя аж до другої половини XVIII ст. залишилося у складі Польщі.

Уже в перші роки існування української козацької держави було закладено підвалини її фінансової системи, створено Військовий скарб, вироблено засади його наповнення та використання коштів. Усе це дає підстави припускати, що не могло не ставитись питання про карбування власної монети. В українській історіографії XX ст. неодноразово порушувалося це питання. Так, відомий вчений-економіст Михайло Слабченко першим стверджував, що у 1649 р. гетьман Богдан Хмельницький розпочав карбування власної монети. Він посилався на доповідну записку російського дипломата — дяка Григорія Кунакова, який у перші роки національно-визвольної війни неодноразово бував на Україні та в Польщі. В одному зі звітів про місію до українського гетьмана він зазначав, що "в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двір. — Р. Ш.) и денги делают, а на тех новых денгах на одной стороне мечь, а на другой стороне ево, Богданове, имя". Підтримували М. Слабченка Іван Крип'якевич та Ілько Борщак. При цьому вони опиралися ще й на лист подільського воєводи Станіслава Потоцького до польського короля Яна II Казимира, в якому йшлося про порушення Хмельницьким права монетної регалії короля та емісію ним власних грошей, а також на повідомлення про це у паризькій газеті "Gasette de France" (21 грудня 1652 p.).

Думка про емісію власної монети на Україні за часів Хмельниччини мала не тільки прихильників, а й опонентів. Так, відомий нумізмат Валентин Шугаєвський у статті "Чи була на Україні в XVII столітті власна монета?" вказував на хибність припущення М. Слабченка. При цьому він зазначав, що в жодному з монетних скарбів, датованих серединою — другою половиною XVII ст., монет Богдана Хмельницького не виявлено. Не містилося в них і невизначених монет, які гіпотетично могли б належати гетьману. Не було їх і в найбільших тогочасних нумізматичних колекціях. Крім того, нема жодних документів, які би підтверджували намір гетьмана відокремитися від Польщі у 1649 р. — на той час в його плани не входило загострення стосунків з королем через порушення його суверенних прав. Крім того, Г. Кунаков, на якого посилається М. Слабченко, особисто не бачив українських монет, а лише чув про них від Адасія Бреїмова — слуги литовського підканцдера Сапєги. Дивно також, що про таку важливу, з точки зору тогочасного суспільства, політичну подію немає відомостей у повідомленнях численних російських, польських, кримськотатарських, західноєвропейських дипломатичних місій, які відвідували гетьманську столицю. З В. Шугаєвським погодився український історик М. Петровський. Проаналізувавши повідомлення російських дипломатів Неронова та Богданова, які невдовзі після Кунакова відвідали Чигирин, він зазначив, що вони не могли не відзначити такого важливого кроку гетьмана. А чутки про карбування українських грошей він вважав перебільшенням польської політичної еліти, занепокоєної можливістю утворення незалежної та сильної української козацької держави на кордонах з Річчю Посполитою*

Питання про карбування монет Богданом Хмельницьким порушували й відомі дослідники-нумізмати Іван Спаський та Микола Котляр. У монетній збірці Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі їхню увагу привернули пізньосередньовічні молдавські монети з зображенням меча та жетони одного з найбільших литовських магнатів середини XVII ст. князя Богуслава Радзивілла. Останні з них дещо нагадували монети, згадані Кунаковим. На них було вміщено зображення меча, а також ім'я князя

"Вобивіаив", що малограмотному слузі могло нагадати ім'я українського гетьмана Богдан. Крім того, проаналізувавши політичне та соціально-економічне становище Української держави в середині XVII ст., вчені зробили висновок про відсутність достатніх підстав для твердження про карбування монет Богданом Хмельницьким. І все ж дане питання не можна вважати остаточно вирішеним. Можливо, пошуки в архівосховищах України та сусідніх країн, а також вміст нововиявлених монетних скарбів дадуть підстави позитивно відповісти на це цікаве і важливе для української історії питання.

В останні роки гетьманування Богдана Хмельницького загострились стосунки Української держави та Московського царства. Не останнє місце в цьому протистоянні відігравала фінансова політика останнього. Березневі статті 1654 р., згідно з якими царський уряд брав на себе зобов'язання щодо грошового забезпечення Війська Запорізького, не були виконані в повному обсязі. Росія, яка опинилася в стані глибокої фінансової кризи, сама потребувала грошових коштів для покриття величезних воєнних, дипломатичних та інших видатків. Незадовго до смерті гетьмана московський посол боярин Ф. Бутурлін, який перебував у Чигирині в червні— липні 1657 р., вирішуючи питання зовнішньополітичного характеру, поставив перед українським урядом вимогу про залучення коштів Гетьманщини до царської скарбниці. Ці необґрунтовані претензії були відкинуті гетьманом, який посилався на угоду 1654 р. Відразу ж після смерті Богдана Хмельницького, вже в серпні 1657 р., на переговорах з полковником Павлом Тетерею московські посли знову поставили питання про перехід української фінансової системи до загальноросійської.

Новообраний гетьман Іван Виговський (1657—1659 рр.) вже в перші місяці свого правління змушений був вирішувати питання грошового забезпечення Війська Запорізького та фінансових взаємин з сусідніми державами. Про це йшлося на загальнокозацькій військовій раді в Корсуні у жовтні 1657 р. Тоді ж на Лівобережжі поширились чутки про те, що царський уряд має намір самостійно збирати податки, які сплачуються до українського військового скарбу, і з цих коштів покривати не тільки видатки гетьманського уряду, а й загальноросійські фінансові потреби. Крім того, цар надалі вимагав запровадження воєводського управління в усіх містах України, що було суттєвим порушенням її державного суверенітету. За цих складних економічних та воєнно-політичних обставин Іван Виговський відважився на радикальну зміну політичної орієнтації держави. Так, у березні 1658 р. було укладено Гадяцький трактат між Україною та Річчю Посполитою, що передбачав створення Великого Князівства Руського (територія Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств), яке мало стати третьою складовою частиною Речі Посполитої з широкими автономними правами. Окрема стаття угоди стосувалася налагодження монетного карбування у Києві або в одному з інших міст України. Саме свої гроші мали покривати видатки козацького війська. Метрологічно українська монета повинна була відповідати коронній та литовській, а на її аверсі мало вмішуватись зображення польського короля та його титул. Прагнучи налагодити карбування власної монети в умовах гострої нестачі срібла, Іван Виговський вдався до геологічних розвідок на Україні з метою пошуку цього дорогоцінного металу, однак вони закінчилися безрезультатно. Невдовзі складні внутрішньополітичні обставини та несприятлива зовнішньополітична ситуація змусили Виговського зректися гетьманства, а отже, плани створення Великого Князівства Руського і випуску у ньому власної монети реалізовані не були.

Плани монетного карбування на українських землях у другій половині XVII ст. пов'язані також з діяльністю гетьмана Петра Дорошенка (1665— 1676), який став гетьманом Правобережної України після зречення Павла Тетері у 1665 р. В складних умовах внутрішніх усобиць та сепаратних домовленостей Московської держави з Річчю Посполитою цей видатний політичний діяч намагався зберегти єдність молодої держави. При цьому, виходячи з конкретних, часто безвихідних умов, він змушений був орієнтуватися на Кримське ханство та Туреччину, що, з огляду на релігійний фактор, було вкрай непопулярним серед українського православного населення. Гостра потреба у грошових засобах змусила Дорошенка розглянути можливість карбування власної монети. З цим проханням він звернувся до свого покровителя — кримського хана, і після отримання відповідного дозволу у містечку Торговиця розпочалося виготовлення срібної монети, зовнішнє оформлення якої відповідало кримським зразкам. Виготовлені грошові засоби мали використовуватися для фінансування видатків, пов'язаних з утриманням турецько-татарських військ, які стадіону вали на території, підконтрольній адміністрації Петра Дорошенка. Відсутність монет, карбованих у Торговиці, у складі скарбів, а також лише принагідні згадки про цю акцію в актових джерелах дають підстави стверджувати про незначні її масштаби та короткі терміни. Населення краю, яке звикло до польсько-литовських та західноєвропейських монет, віддавало їм перевагу перед татарськими та турецькими номіналами, що відрізнялися як зовнішнім оформленням, так і метрологічно. Тому невдовзі діяльність монетного двору у Торговиці довелося припинити. Однак потреба гетьмана у грошах була настільки великою, що він вдався до незнаного досі відчайдушного кроку — у містечку Лисянка на Черкащині було створено монетарню, на якій упродовж тривалого часу велася підробка коронних солідів (шелягів), півтораків (чехів) та шостаків королів Сигізмунда III та Яна II Казимира. Ці монети, на той час, були найпоширенішими на грошовому ринку тогочасної України. Вони впродовж тривалого часу емітувалися на різних монетних дворах, що стало причиною існування багатьох типів та відмін цих номіналів, особливо шелягів та шостаків. При організації монетного двору у Лисянці Дорошенко використав досвід Яна Гранковського — колишнього монетарія Львівського монетного двору, який з перервами функціонував у 1656—1663 р. Варто зауважити, що джерельна база до історії цієї монетарні, доволі добре збережена, не дає можливості підтвердити правдивість цього твердження. Навесні 1674 р. московські стрільці та козаки лівобережного гетьмана Івана Самойловича, захопивши Лисянку, виявили тут обладнання монетного двору та його інструментарій, у тому числі штемпелі для карбування шелягів та шостаків. Незабаром було затримано Гранковського та його співробітників, які після втечі з Лисянки переховувалися у Каневі та Переяславі. Згодом царський уряд використав набутий ними досвід під час організації карбування чехів у Путивлі та Севську.

В українській історіографії відсутня єдина думка щодо оцінки законності грошової емісії Петра Дорошенка. В. Щугаєвський вважав емітовані у Лисянці монети підробками. Натомість, М. Слабченко кваліфікував їх як "особливі крайові" випуски. Очевидно, переконливішим є твердження першого з дослідників — ініціативу гетьмана варто оцінювати як фальшування і порушення права монетної регалії польського короля.

Після ліквідації гетьманського управління на Правобережжі і посилення російських впливів на Лівобережній Україні карбування власної монети на цих землях не відбувалося. У середині XVII ст. на грошовому ринку українських земель перебували монети, відкарбовані як на монетних дворах Речі Посполитої, так і в монетарнях іноземних держав. Вагому частку монетної маси, яка дедалі збільшувалася, становили номінали російської монетної системи. Високопробні московські копійки, денги та полушки ще з другої половини XVI ст. охоче використовувалися не тільки у прикордонних з Росією землях, а й у віддалених українських регіонах. Цьому сприяла їх стабільність та висока якість. З часів грошової реформи Олени Глинської (1534 р.) і аж до 1613 р. вага копійки залишалася незмінною — 0,68 г високопробного срібла. Військово-політичні потрясіння, які відбулися у Московській державі на початку XVII ст., стали причиною глибокої фінансової кризи і призвели до девальвації російської монети. Вміст чистого срібла у копійці у 1613 р. було зменшено до 0,48 г. На далі відбувалося лише незначне падіння її вартості: у 1626 р. — до 0,47 г і у 1632 р. — до 0,45 г. Відтоді з малої вагової гривенки срібла карбували 450 копійок, 900 денг або 1800 подушок. Одночасно дещо погіршилась і якість монети — її почали випускати з неочищеного срібла, що знизило його пробу.

Перші роки правління царя Олексія Михайловича (1645—1676) не внесли суттєвих змін у карбування монет. Однак активна зовнішньополітична діяльність, особливо вступ у війну з Річчю Посполитою (1654 р.) та експансія в Сибір, спричинила зростання дефіциту державних фінансів. Для його ліквідації уряд вдавався до різних заходів: підвищував податки, запроваджував нові митні платежі та данини на утримання війська тощо. Зміни відбулися і в монетарній політиці держави — вже у 1654 р., вперше в практиці російської монетної справи, розпочалося карбування монет номінальною вартістю рубль та полуполтина (1/4 рубля), які до того були лише грошово-лічильними одиницями. Виготовлялися вони шляхом перекарбування закуплених у іноземних купців західноєвропейських талерів. Поява цих монет була зумовлена необхідністю покриття значних воєнних видатків у мілітарному протистоянні з Польщею та потребами зовнішньоторговельної діяльності, яка вимагала великої грошової одиниці замість дрібних копійок. Крім того, ці монети повинні були сприяти інтеграції грошового господарства приєднаних до Росії у 1654 р. українських земель, де широко використовувалася талерна монета, з грошовим ринком Московської держави. Незначну кількість срібних рублів (6—7 тис. шт.) було випущено лише у 1654 р. На аверсі цих монет вміщено зображення царя у вигляді вершника, навколо якого — легенда з його титулами, серед яких вперше й титул володаря України — "Малої Русі". Московські рублі цієї емісії були неповновартісною монетою. їх номінальна вартість становила 100 московських копійок, але вміст чистого срібла дорівнював лише 64 копійкам. Реальна вартість полуполтин — 16 копійок. Завдяки цьому царська скарбниця мала б отримати надзвичайно високий прибуток — понад 30 %. Однак штучне утримання необґрунтовано високого курсу нової монети призвело до зникнення з обігу повновартісних копійок, які стали об'єктом тезаврації, вони випадали у скарби та вивозилися за кордон. Крім того, технічні параметри Московського монетного двору не давали змоги налагодити широкомасштабну емісію великої срібної монети, оскільки збудовані спеціально для цього "молотові снаряди" швидко ламалися і виходили з ладу. З огляду на це, дані монети незабаром були вилучені з обігу, і рубль надалі залишився грошово-лічильною одиницею.

У 1655 р. на грошовому ринку Московської держави з'явилися контрасигновані західноєвропейські талери, вартість яких було встановлено на рівні 64 копійок, що відповідало їх реальній вартості. Ці монети отримали назву "єфимок з признаком". Термін "єфимок" походить від першої частини назви чеського міста Йоахімсталь (нім. Йоахім відповідає рос. Єфім), де на початку XVI ст. розпочалося карбування великих срібних

Московська держава. Олексій Михайлович. Рубль. Срібло. 1654 р.

Московська держава. Олексій Михайлович. Рубль. Срібло. 1654 р.

"Єфимок з признаком'

"Єфимок з признаком'

монет вагою бл. 28 г, які в Європі почали називати талерами. "Єфимки з признаком" виготовлялися шляхом надкарбування західноєвропейських телерів двома штемпелями — круглим з аверсом звичайної копійки та квадратним з позначенням дати — "1655". Ці монети вперше у Московській державі датувалися за григоріанським календарем та з використанням арабських цифр. Населення українських земель, яке користувалося датованою таким чином польською та західноєвропейською монетою, було призвичаєне до цього. Саме тому можна припустити, що "єфимки з признаком" призначалися, головним чином, для використання на Україні. Протягом 1655— на початку 1656 рр. було випущено близько 1 млн "єфимок з признаком". Не вилучені з обігу рублі 1654 р. за ціною були прирівняні до "єфимків з признаком". Лише полуполтини 1654 р. надалі залишалися неповновартісними, і населення аж до 1659 р. змушене було приймати їх за ціною 25 копійок. Зрідка надкарбовувалися й монети вартістю півталера, які оцінювалися у 32 копійки. Монети цього типу перебували на грошовому ринку Московської держави до 1659 р., коли на заміну їм прийшла мідна монета. Водночас було обміняно й рублі та полуполтини 1654 р. Незважаючи на вилучення цих монет з грошового ринку Московської держави, на українських землях вони продовжували використовуватися. Свідчення цього — наявність їх у складі монетних скарбів, виявлених на території України. Тут вони йшли за курсом західноєвропейських талерів та їх фракцій.

Новим явищем у монетній справі Росії став випуск мідної монети. її поява була спричинена незначними запасами монетного срібла в державі, а також потребою грошового ринку у готівкових засобах обігу. В 1654 р. у Москві розпочали карбування "мідних єфимок"— великих круглих монет номінальною вартістю 50 копійок. Вміщені на них зображення повторювали зовнішнє оформлення срібних рублів. Вартість цих монет становила 50 срібних копійок, що значно перевищувало їх реальну ціну. Однак автори цього нововведення були переконані в тому, що беззаперечний авторитет царя та його всемогутність "перетворять" мідь на срібло. Крім того, планувалося, що обіг мідних монет буде нетривалим, і їх вилучать з обігу шляхом обміну на срібні копійки відразу ж після закінчення війни.

Московська держава. Олексій Михайлович. 50 копійок. Мідь. 1654 р.

Московська держава. Олексій Михайлович. 50 копійок. Мідь. 1654 р.

І дійсно, карбування мідних полтин тривало недовго, а розмір їх емісії не перевищив 1 тис. екземплярів. Одночасно з міді були випущені інші, раніше незнані номінали: півполтини (25 копійок), гривни (10 копійок), алтини (3 копійки) та гроші (2 копійки). З монет цієї емісії до наших днів дійшли лише полтини. Економічні фактори та технічні труднощі невдовзі змусили уряд припинити карбування мідних полтин, а алтини та гроші продовжували випускати за старою технологією Московського монетного двору — з кусочків розплющеного дроту. Вводячи на ринок мідну монету, уряд водночас обмежував її надходження до державної скарбниці. Так, податкові борги за попередні роки мали оплачуватися лише старою срібною монетою. Крім того, ареал обігу мідних номіналів обмежувався європейською частиною Росії.

Незважаючи на невдачу при запровадженні першої емісії мідних монет, уряд вже наприкінці 1655 р. знову розпочав випуск монет з міді, але лише копійок. За зовнішнім виглядом вони не відрізнялися від однотипних срібних копійок, однаковою була й їхня ціна. З пуда міді випускали мідних копійок на 400 рублів (40 000 шт.).

Карбування цих неповновартісних монет відразу ж набрало величезних масштабів, а їх використання дозволялося на всій території держави, з Сибіром та Україною включно. Крім Москви, їх емітували у Новгороді, Пскові, а також у відвойованій у шведів фортеці Кукенойс (Кокенгаузен). Спочатку населення беззастережно приймало мідні копійки, однак вже з 1656 р. ситуація різко змінилася: з'явилися тривожні симптоми наростання кризових явищ у фінансовому господарстві держави. Надмірна кількість мідних копійок (усього на державних монетних дворах їх було випущено на суму 20 млн рублів), серед яких було чимало фальшивих, стала причиною падіння їх вартості та появи різниці курсів срібної та мідної монети, що відразу ж породило спекуляції на грошовому ринку. Царський указ про сплату податків лише срібною монетою, тоді як державні каси виплачували лише мідні копійки, ще більше загострив ситуацію. Як результат — срібна монета повністю зникла з ринку.

Не сприйняв мідних монет московського карбування й український грошовий ринок. Населення, яке звикло послуговуватися повноцінною монетою, відмовлялося приймати низьковартісні мідні копійки. А спроба розрахуватися ними із козацьким військом викликала незадоволення старшини. На нараді полковників, яка відбувалася у Корсуні в 1658 р., гетьман Іван Виговський, насміхаючись над мідними грішми, з обуренням заявив про незгоду з цим рішенням царського уряду. Спроба фінансування ними видатків, пов'язаних з утриманням російських військових гарнізонів, також закінчилася невдачею. Київський воєвода Бутур л ін повідомляв Малоросійський Приказ, що надісланих у 1658 р. як жалування місцевому гарнізонові 154 мідних полтини "... полковник и начальные люди и солдаты не взяли, потому что в Киеве казаки и мещане, и торговые люди не токмо полтинников— и мелких медных денег ни за что не емлют". У відповідь з Москви надійшло розпорядження повернути в казну вказані полтини в обмін на срібні копійки. У 1661 р. обміну на срібну монету надісланої козакам мідними копійками платні у сумі 1439 рублів домігся наказний гетьман Війська Запорізького Яким Сомко. Лише незначна кількість мідної російської монети використовувалась населенням Гетьманщини. Про це свідчать як монетні скарби, у складі яких наявні нечисленні мідні копійки, так і актові джерела.

У цих умовах уряд, який потребував дедалі більших грошових засобів, змушений був шукати інших шляхів для наповнення скарбниці. Зокрема, у 1662 р. було запроваджено державну монополію на закупівлю та продаж основних товарів російського експорту: хутра, смоли, шкір, поташу. Всі розрахунки з іноземними купцями проводилися лише срібною монетою. Однак і ці заходи не дали очікуваних результатів. Стрімка інфляція призвела до цілковитої дезорганізації грошового господарства: якщо у 1662 р. за 1 срібну копійку на ринку платили 10 мідних, а в 1663 р. — вона коштувала вже 15 мідних копійок. Одночасно з падінням вартості мідної монети зростали ціни на товари, насамперед, на продукти харчування. Найбільш незахищеними в цих умовах виявилися міські жителі, частина купців, які займалися внутрішньою торгівлею, а також стрільці, які отримували платню мідними копійками, за котрі нічого не можна було купити. Невдоволення населення наростало, апогеєм його став так званий "мідний бунт". 25 липня 1662 р. натовп московського міського люду та стрільців, звинувачуючи у фінансових зловживаннях близьких до царя бояр (Іллю Милославського, Федора Ртіщева, Богдана Хітрово та Семена Стрешньова) і вимагаючи їх покарання, вирушив до підмосковної резиденції царя Олексія Михайловича у село Коломенське. Там бунтівників зустріли царські стрілецькі загони, за допомогою яких бунт було жорстоко придушено: сотні його учасників загинули, а тисячі було заслано до Сибіру. Цей відкритий виступ населення змусив уряд переглянути засади грошово-фінансової політики держави. 15 червня 1663 р. карбування мідних копійок було припинено. Одночасно проводився обмін мідних монет на срібні. При цьому за 1 рубль міддю платили 5 срібних копійок ( в окремих регіонах — 1 копійку). Країна повернулася до старої монетної системи, основним номіналом якої була срібна копійка. Тоді ж повернулися до монетної стопи 1632 р. — 9 рублів з малої гривенки срібла.

У наступні десятиріччя XVII ст. грошове господарство Росії було доволі стабільним. Лише в роки повстання під проводом Степана Разіна (1667— 1671 рр.) на ринку відчувався брак срібної монети. Поліпшення фінансового становища держави відбулося у 1679—1680 рр. Саме тоді, вперше за багато десятиліть, державний бюджет мав додатне платіжне сальдо. Незважаючи на це, за часів регентства царівни Софії було здійснено зміну монетної стопи: вага срібної копійки зменшилась з 0,45 г до 0,38 г. Одночасно зросла вартість єфимка, який на ринку коштував 64—72 копійки. За правління малолітніх царів Івана Олексійовича (1682—1696) та Петра Олексійовича (1682—1725) срібні монети — денги та копійки — випускалися окремо від імені кожного з них.

Протягом XVI—XVII ст. у Московській державі не було регулярного карбування золотих монет. Вперше монету з цього дорогоцінного металу було відкарбовано за великого князя московського Івана III (1462—1505). Це був "угорський" золотий (дукат), випущений бл. 1480 р. Тоді ж було відкарбовано наслідування "корабельника" (англійського нобля). Нині ці унікальні монети зберігаються у колекції Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі (Росія). На думку відомого дослідника нумізматики І. Г. Спаського, використовувалися вони переважно як нагороди за ратні подвиги. Інколи карбувались "угорські" золоті різних номіналів спеціально для царських вінчань. Ними обсипали царську пару при виході з Успенського собору московського Кремля. Поступово у Московській державі склалася система нагородження т. зв. "золотими". Двома нижчими "ступенями" нагород були позолочені монети номінальною вартістю в 1 денгу та 1 копійку, якими відзначали рядових стрільців, пушкарів, козаків тощо. Вищими нагородами були фракції та кратні "угорських" золотих — дукатів (1/4,1/3, 1/2, 2/3, 1, 3, 5, 8, 10 угорських золотих). Часто ці нагороди приколювалися або пришивалися до одягу, нагадуючи сучасні ордени та медалі. Українські літописи Самійла Велична та Григорія Грабянки повідомляють про те, що у 1654 р. козакам, які під керівництвом полковника Івана Золотаренка перебували під Смоленськом, було передано для нагородження ЗО тис. золотих вартістю по 1/4 угорського золотого, а також 165 золотих вартістю від 3 до 1 угорського золотого. 14 липня 1654 р. у таборі під Фастовом царські нагороди отримали гетьман Богдан Хмельницький, представники козацької старшини та рядові козаки. При цьому гетьмана було нагороджено золотим вартістю 10 угорських, його сина Юрія — золотим вартістю 4 угорських, а генерального писаря Івана Виговського — золотим вартістю 6 угорських золотих. Крім того, гетьман отримав нагороди для 42 тис. козаків, які через значно більшу кількість козацтва, що перебувало у таборі, неможливо було розділити відразу. Варто зауважити, що царські нагороди відповідали певним метрологічним параметрам монетних номіналів і безперешкодно використовувалися їх власниками в процесі грошового обігу.

Спробу запровадити в обіг золоту монету здійснив у 1610 р. цар Василій Шуйський. У цей час країна перебувала на межі фінансового банкрутства. Оскільки всі запаси монетного срібла вичерпалися, було прийнято рішення про карбування золотих монет вартістю 10 та 20 денг. Метрологічно та за

Московська держава. "Золотий" царівни Софії

Московська держава. "Золотий" царівни Софії

зовнішнім виглядом вони не відрізнялися від срібних денги та копійки, але, відповідно до ринкової ціни золота, оцінювалися вдесятеро вище. Карбування золотих монет цього типу продовжувалося і під час польської окупації Москви, яка тривала до 1613 р. Значна кількість золотих денг та копійок потрапила до рук української шляхти, яка брала активну участь у поході на Москву Лжедмитрія І. Повернувшись на батьківщину, вони привезли чимало російських монет, у тому числі золотих, які за курсом дорогоцінного металу використовувалися на місцевому грошовому ринку. Це засвідчують акти Львівського магістрату з першої чверті XVII ст.

Цікавою сторінкою російського золотомонетного карбування є випуск "золотих" за часів правління царівни Софії, яка була регенткою малолітніх царів Івана та Петра. За її ініціативою, у 1687 та 1689 рр. відбулися походи московських військ проти Кримського ханства. Обидва вони закінчилися невдачею. У зриві першого кримського походу було звинувачено українського гетьмана Івана Самойловича, якого разом з родиною заслали до Сибіру. Наступним гетьманом став Іван Мазепа (1687—1709). Другий похід, хоча й був дещо успішнішим, також не приніс очікуваних результатів. Однак царівна Софія, яка мала намір одружитися з князем Василієм Голіциним — командувачем цією військовою операцією, вирішила перетворити повернення війська до Москви на яскравий тріумф російської зброї. Для нагородження його учасників були відкарбовані "золоті". Виготовляли їх на Московському монетному дворі та в Оружейній палаті. Масштаби емісії були доволі значними. Нагороди отримали всі учасники походу, а також родичі тих, хто загинув на цій війні. На аверсі "золотих" цієї емісії було вміщено зображення царівни Софії у коронаційних шатах та з царськими інсигніями. На реверсі ж бачимо погруддя царів Івана та Петра. Дана емісія засвідчила амбіційні плани Софії, спрямовані на усунення молодих царів та встановлення свого панування в державі. Тому не дивно, що Петро Олексійович не тільки не схвалив ініціативи сестри щодо випуску цих нагород, а й віднісся до них вороже. Так, після вручення "золотого" Василію Голіцину його не було допущено на аудієнцію до Петра.

У XVII ст. монетні двори Московської держави перебували у віданні Приказу великої казни. За його посередництвом монетарні отримували сировину та інструментарій, керівництво Приказу приймало рішення про розподіл нововідкарбованої готівки, визначало орендарів та керівників окремих монетних дворів. Воно ж займалося комплектуванням їх технічного та управлінського персоналу. Особливо відчутним був вплив Приказу ва Московські монетні двори. Вони отримували сировину безпосередньо з Приказу, а керівники Новгородського та Псковського монетних дворів змушені були займатися цим питанням самостійно.

Після входження Лівобережної України до складу Московської держави її грошовий ринок аж до грошової реформи Петра І не був інтегрованим з російським. Незважаючи на дедалі більше поширення російської монети, її частка у загальній монетній масі на Україні не була визначальною. В обігу, як і раніше, домінували розмінні номінали польсько-литовського, бранденбурзько-прусського та прибалтійсько-шведського карбування, а також повновартісна монета західноєвропейського виробництва. Впродовж другої половини XVII ст. курс іноземних монет щодо російської копійки залишався стабільним: польський півторак відповідав копійці, а талер коштував 60 копійок.

Після укладення Андрусівського перемир'я між Московською державою та Річчю Посполитою (1667 р.) і поділу України між цими державами надходження на Лівобережжя цих звичних для населення засобів обігу було значно утруднене. Незважаючи на це, ще впродовж багатьох десятиліть основну частку монетної маси у цьому регіоні становили номінали, випущені до Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648—1657). Однак поступово старі запаси готівки вичерпувалися. Повновартісні монети скуповувалися та вивозилися до Росії, ставали сировиною для українських ювелірів. Зокрема, у другій половині XVII ст. у зв'язку з піднесенням православної церкви величезна кількість срібла зосередилась у церквах та монастирях, оскільки саме з цього металу виготовлялися дорогоцінні оклади для ікон та літургійна утвар. Немало золотих та срібних монет осіло у скарбницях заможної козацької старшини та великих монастирів. Прикладом тут може слугувати прихований від зазіхань Петра І у перших роках XVIII ст. скарб Києво-Печерської Лаври, який складався з багатьох тисяч золотих дукатів та срібних талерів, серед яких було немало унікальних монет, у тому числі медаль князя Костянтина Острозького. Розмінні ж номінали, які функціонували на ринку, через часте використання стиралися і ставали непридатними для проведення платежів.

У цих умовах уряд гетьмана Івана Самойловича (1672—1687 рр.) звернувся до царя з проханням дозволити випуск на Україні спеціальної регіональної монети — чехів. Цей крок гетьмана обґрунтовувався необхідністю виплати грошей царським військам, які перебували на Україні. 22 березня 1674 р. царська канцелярія отримала лист Самойловича з пропозицією емісії монет на зразок польських чехів (півтораків). Нова монета мала випускатися зі срібла V^£ проби, що робило її дещо гіршою від однотипних монет Сигізмунда Ш (1588—1632 рр.), але кращою від півтораків Яна П Казимира (1648—1668 рр.). Зовнішнє оформлення мало нагадувати польські зразки, але з царськими символами та легендами. Передбачалось, що нововідкарбовані чехи будуть перебувати в обігу не тільки на українських землях в складі Росії, а й на території Речі Посполитої. Для карбування чехів планувалось використати обладнання та персонал монетного двору гетьмана Петра Дорошенка, який функціонував у містечку Лисянка на Черкащині.

Після тривалих переговорів гетьманського уряду з Москвою було вирішено розпочати емісію чехів у Путивлі під керівництвом царського воєводи Г. Г. Ромодановського. Виготовити штемпелі для емісії чехів було доручено Яну Гранковському, який очолював монетарню Петра Дорошенка. У легендах аверсу та реверсу, виконаних латинськими літерами, передбачалось помістити ім'я царя Олексія Михайловича та його титул, місце карбування — Путивль і дату випуску — 1676. Було визначено метрологічні параметри нової монети. її вага мала становити 1,06—-1,07 г, а вартість — відповідати польському півтораку або російській копійці. Випускати нові чехи передбачалося з дуже низькопробного срібла— 1 частина срібла на 9 частин міді. Подальшу роботу над цим монетним проектом було припинено у зв'язку зі смертю 29 січня 1676 р. царя Олексія Михайловича. 14 лютого того ж року воєвода Ромодановський отримав указ нового царя Федора Олексійовича про відкладення "чехової справи" на невизначений час.

Незважаючи на це, гетьман Іван Самойлович все ж сподівався довести справу емісії чехів до позитивного завершення. 22 березня 1677 р. він через своїх послів — генерального суддю Івана Домонтова та писаря Савку Прокопіва — подав до Малоросійського Приказу лист з проханням про поновлення справи виготовлення чехів у Путивлі. Гетьман пропонував навіть покрити з власних коштів всі необхідні затрати, включаючи закупівлю сировини (срібла та міді), обладнання та оплату праці персоналу. При цьому Самойлович пропонував змінити монетну стопу чехів і карбувати їх з металу, в якому було б дві частини срібла і одна — міді. Цар погодився з пропозицією гетьмана, і 5 квітня було видано відповідний указ. Згідно з новими обставинами, вносилися корективи у зовнішнє оформлення монет, що було зумовлено зміною царя та датуванням емісії. На аверсі передбачалося помістити зображення двоголового орла, а на реверсі — держави. Було встановлено розмір емісії — 100 пудів монетного сплаву, що при монетній стопі 384 чехи з фунта сплаву становило 1 536 000 чехів (15 360 рублів). У Путивль з Москви було відправлено обладнання для монетного двору. Справа наближалася до позитивного завершення. Однак 15 листопада 1677 р. всі роботи по відкриттю Путивльського монетного двору були припинені. З Приказу великої казни надійшло розпорядження про термінове повернення до Москви його обладнання, що було безвідкладно виконано. Намагання гетьмана Самойловича поновити "чехову справу" закінчилися безрезультатно. Причини цього невідомі. Можна лише припустити, що в умовах ускладнення польсько-московських стосунків царський уряд не хотів скандального розголосу навколо виробництва чехів, які разюче нагадували польські півтораки. Підтвердженням цього припущення може бути строга секретність, в умовах якої готувалася вся ця справа. Усі грамоти, які стосувалися карбування чехів у Путивлі, що їх отримували царські воєводи, передбачалось ретельно зберігати, не допускати розголошення їхнього змісту, а після завершення терміну служби повертати до Малоросійського Приказу у Москві.

Після смерті молодого царя Федора Олексійовича (27 квітня 1682 р.) на царський престол були возведені його брати Петро та Іван Олексійовичі, регентом яких на час їх малолітства стала царівна Софія. Великий вплив на державні справи в цей час мав фаворит царівни князь Василій Голіцин, який обіймав низку важливих державних постів, у тому числі очолював Малоросійський Приказ.

На цей час російський уряд уже змирився з тим, що на грошовому ринку його західних провінцій та Гетьманщини панівне становище посідали польсько-литовські розмінні номінали, серед яких не останнє місце належало півторакам — чехам. їх дозволялося приймати при податкових розрахунках, митних та інших платежах. Чехами уряд виплачував платню ратним людям, які відбували службу у цих регіонах. Регулююча функція уряду в питаннях грошового обігу зводилася лише до утримання паритету між чехом та копійкою. За його порушення передбачалася смертна кара. Сприятливим фактором для відновлення проекту карбування чехів було укладення 21 квітня 1686 р. Вічного миру між Московською державою та Річчю Посполитою. Згідно з його положеннями, за Росією залишилась Лівобережна Україна з Києвом, Запоріжжя, Сіверська земля та Смоленщина. Російська сторона зобов'язувалась у 1687 р. здійснити військовий похід у Крим. Базою для його проведення стала Гетьманщина. Суттєвою перешкодою на шляху до реалізації цього зобов'язання була відсутність грошових засобів. У цих екстремальних умовах царський уряд діяв швидко. Вже 11 червня 1686 р. севський воєвода Л. Р. Неплюєв отримав царську грамоту, датовану 3 червня, згідно з якою йому доручалось розпочати карбування чехів. При цьому їх якість, порівняно з пропозиціями 1677 р., суттєво погіршувалася: монетний сплав для їх виробництва мав складатися з трьох частин міді та однієї частини срібла. Одночасно вагу чехів було зменшено до 0,82 г. На перших порах забезпечення монетного двору сировиною було покладено на севського воєводу, а згодом цим мав займатися Приказ великої казни. Ще 4 червня 1686 р. було видано "Роспись чеховому и плавильному делу",

"Севський чех". Мідь. 1686 р.

"Севський чех". Мідь. 1686 р.

яка засвідчує, що карбування чехів мало стати широкомасштабною акцією. Передбачалось виготовити 19 658 333 монети. При цьому чистий прибуток від цієї операції мав становити 96 583 рублі і 11 алтин. У цьому ж документі містився опис зовнішнього вигляду севських чехів, який в основному повторював опис путивльських чехів. На їх аверсі передбачалось помістити увінчаного трьома коронами двоголового орла, навколо якого легенда, укладена початковими латинськими літерами "Іоанн Алексеевич, Петр Алексеевич Божиею Мил остию цари и Великие Князи всея Великий и Мальїя и Бельїя России самодержци". На реверсі вміщувалось зображення держави, навколо— легенда "Монета новая делана в Севску 1686 г.".

13 червня 1686 р. воєвода Неплюєв отримав наказ Приказу великої казни, який зобов'язував його повідомити гетьмана Самойловича про карбування чехів у Севську (нині — районний центр Брянської обл., Російська Федерація). Гетьману доручалось подбати, щоб нову монету безперешкодно приймали на території Гетьманщини та Речі Посполитої. Самойлович доповів, що це стане можливим лише у випадку карбування севських чехів з монетного сплаву, визначеного для путивльських чехів. 8 липня Неплюєву була надіслана царська грамота, пункти якої регламентували порядок карбування і поширення севських чехів. Підтверджувалось, що вони мають нагадувати півтораки Сигізмунда III, а не Яна II Казимира. Проба мала відповідати пропозиції гетьмана Самойловича. Перш ніж перейти до широкомасштабного карбування нових монет, необхідно було випустити невелику пробну партію севських чехів. І лише після того, як вони безперешкодно розійдуться на ринку Гетьманщини та Речі Посполитої, можна було налагодити їх масове виробництво. При цьому рекомендувалось до певного часу не розголошувати жодної інформації про севське монетне карбування.

При організації монетного двору планувалось використати обладнання П. Дорошенка з Лисянки, яким хотіли устаткувати Путивльський монетний двір. Але його було недостатньо, що змусило організаторів монетарні подбати про виготовлення нового інвентаря. Постало також питання про укомплектування її кваліфікованим персоналом. Крім Яна Гранковського, якого було переведено з Білгорода, де він служив підполковником, з Москви було виписано трьох різчиків штемпелів та інших знавців монетної справи. Пошук фахівців вівся також в Україні. Проблема була настільки гострою, що при налагодженні монетного виробництва використовувався навіть досвід фальшивомонетників. Усього станом на 10 листопада на Севському монетному дворі працювало понад 50 осіб, у тому числі керівник монетарні, 30 майстрів срібних справ, 1 плавильник, 1 волочильник. Вперше в російській монетній практиці карбування у Севську велося способом вальцверк (нім. Walzwerk).

Після важкої і тривалої підготовки на початку осені 1686 р. у Севську було відкарбовано перші чехи. До 19 вересня Гранковському вдалося виготовити 531 монету на суму 5 рублів 10 алтинів 2 денги. Подальше виготовлення чехів довелося зупинити через несправність обладнання. Лише наприкінці жовтня карбування монет у Севську набуло очікуваних розмірів. 28 жовтня за 9 годин Гранковський відкарбував 5500 чехів, а Семен Ялинський —7000 чехів. Наступного дня на севській міській площі піддячий Іван Маков оголосив царський указ про випуск чехів, які мали однаковий курс з російськими срібними копійками та польськими півтораками. Населення мало без обмеження приймати нову монету, а ратні люди — отримувати нею платню і безперешкодно купувати за неї хліб та інші товари. Відразу ж у різні міста України було розіслано купців зі значними сумами севських чехів для обміну їх на талери та іншу повновартісну монету, а також для закупівлі інших необхідних товарів. Так, у Ромнах побували севські городяни Яків Марамошкін та Семен Шереметцов, яким було дано 30 000 нових (севських) та старих (польських) чехів для обміну на єфимки-талери. Подібні доручення отримали й інші купці. Однак після повернення багато з них стверджували, що місцеве населення все-таки віддає перевагу старим польським півторакам.

Наприкінці 1686 р.—на початку 1687 р. виробництво чехів у Севську набуло найбільшого розмаху. 19 січня 1687 р. сюди прибуло з Москви 19 працівників Оружейної Палати. Ці досвідчені ремісники, серед яких були золотарі, майстри срібних справ, різчики тощо, значно посилили персонал монетарні.

Незважаючи на суворі адміністративні заходи, спрямовані на запровадження в обіг низькопробних севських чехів, населення українських та білоруських земель все частіше відмовлялося їх приймати. Це призвело до того, що немало служилих людей, яким платню видавали цією монетою, не могли купити життєво необхідних товарів. Це спричинило спалахи голоду і соціальні виступи. У прикордонних з Річчю Посполитою містах ратні люди відмовлялися отримувати плату за службу новими чехами. Нагромаджені в Приказі великої казни монети згодом було переплавлено і перекарбовано на російську монету. Щоб зняти соціальну напругу в регіоні, уряд, згідно з царським указом від 16 вересня 1687 р., наказав припинити видачу цієї монети з казни. Однак значна кількість чехів севського карбування вже потрапила до рук простого люду і козацької верхівки. Так, після арешту гетьмана Івана Самойловича та його родини у них було конфісковано велику суму готівки. Лише чехів (як польських, так і севських) у гетьманській скарбниці налічувалося 3 080 827 шт. А у дружини геть-манича Григорія вилучили 16 000 севських чехів. Ще впродовж багатьох років населення використовувало цю монету у повсякденному вжитку. При цьому для неї було встановлено реальний ринковий курс, що базувався на вмісті у цій монеті чистого срібла.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >