< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Релігійні вірування гунно-болгар

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. В 375 році остготський союз розгромлено гуннами — кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії й підкорили до цього часу деякі угорські та сарматські племена. Між 375 і 453 роками готи входили до гуннської держави. А гуннського вождя Ат-тілу оспівано в германському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли в одному історичному вирі змішались слов'яни, германці, угорці, тюрки, що, в свою чергу, привело до утворення нових етносів. І саме в центрі цього виру перебували гунни, які підкорили й об'єднали навколо себе германські, слов'янські, сарматські та фракійські племена. При цьому слід говорити про взаємну асиміляцію, а особливо коли йдеться про релігію.

Після смерті Аттіли (453) гуннська держава розпадається. Тоді ж у Східній Європі з'являються племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар і успадкували їхні релігійні традиції. їх іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгарами було створено міцне державне об'єднання — Велика Булгарія, в яке входила частина територіальних просторів сучасної України. Тому булгари не могли залишитися осторонь етно-генетичних та культурнотворчих процесів, що відбувалися на той час у цьому регіоні.

Тюркськими й слов'янськими релігійно-міфологічними мотивами пронизана поема булгарського історика та релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту "Легенда про доньку Шана", написана у 882 році (Шамсі Башту. Легенда про доньку Шана // Хроника-2000. — 1992. — Вып.1. — С.53—66). Ця поема, найдавніша з відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світогляду гунно-булгар. Верховну небесну владу уособлював Тенгрі. Тенгрі — це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони — алпи чи диви. В пантеоні язичницьких богів головні місця посідали алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі — господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Мал; покровитель купців бог торгівлі Таш-баш; алпи Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Усі ці боги символізували сили добра. Однак в релігійній уяві булгар постають боги, які уособолюють і зло: дух смерті Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Миша.

Сюжетна канва "Легенди..." містить і міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює на кам'яну гору а л па розбою Куяна і цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Але шлях річці розчищає Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,

Ріку він вивільнив-таки —

Отак і стали ті шматки

З тих пір порогами ріки*

А ось як у "Легенді..." розповідається про утворення київських гір:

На тому ж місці, де Куян

Із підземелля, окаян,

Склепіння вибивши, злетів.

Де головою склеп розбив —

Так, що земля летіла з ним,

та опустилася за ним

І знов на місце впала вниз —

Горб Куянтау** утворивсь.

* Дніпровські пороги — Авт. ** Київської гори — Авт.

Сліди впливу "Легенди про доньку Шана" має знамените "Слово о полку Ігоревім". Проаналізувавши й зіставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомим з "Легендою..." та користувався нею під час написання свого твору. Ймовірно, під впливом булгарської культурно-релігійної спадщини з'являються в "Слові" образ Дива та згадки про пісняра Бояна. Син Сонця й Місяця алп Боян, згідно з булгарською міфологемою — божество співу. У Бояна і богині-риби Бойгали народився син Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали себе булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо образ алпа Бояна, котрий любив співати й грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського співака. Взагалі слов'яни називали розповідачів билин та казок баянами, чи обаятелями, а довньоруське слово баять означало співати, розповідати, заклинати.

У поемі Шамсі Башту згадується також алп Хурса — божество вогню та ковальської справи, в якому можна передбачити слов'янського бога сонця Хорса. Згідно із священними традиціями перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

Остерігалися усі

Перебігати путь Хурсі —

Інакше сила зброї геть

Щезала, а без неї — смерть.

Цей мотив використовує автор "Слова", характеризуючи князя Всеслава Полоцького: "Всеслав князь людемъ судяще... великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше". В даному разі порушення Всеславом одвічної традиції використовується немовби для підсилення його негативної характеристики. Отже, як бачимо, міфологічні аналогії та паралелі булгарських і русьських (українських) культурно-релігійних традицій визначаються єдністю їхніх міфологічних сюжетів і персонажів.

Близько 660 року під натиском тюркських кочових племен — алтайських, кипчацьких і огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна політична держава перестала існувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мігрує на Дунай, де в 681 році засновує Болгарське царство. А частина — бурджани, які проживали в Передкавказзі, та "українські" чорні булгари залишилися на своїй колишній території і визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював верховну владу. Його намісник на землі — каган. Каган мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, подібно до германців тюркське хозарське об'єднання було також одним з варіантів чоловічих союзів на чолі з харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу і Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості й толерантності до таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та до язичницької релігії слов'ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани мали свої мечеті, християни — церкви, іудеї — божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та представників інших релігій. Усе це сприяло зближенню, співробітництву й взаємозбагаченню різних культур.

Зазираючи в давно минулі часи, ми піднімаємо величезні культурні пласти, які є загальними, спорідненими для різних народів. Під товщею релігійної свідомості — могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного й інтелектуального засвоєння світу. Релігія була пов'язана з одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди відчували себе інтегральною частиною довколишнього природного середовища, складовим чинником кругообігу природних явищ. Історія релігії певного етносу — це насамперед історія його духовності, ядром якої виступає релігійність. Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Витоки її йдуть із сивої давнини. Становлення релігійності українського народу тісно пов'язане з асиміляцією складових релігійності інших народів, з якими перетиналися його історичні шляхи. І донині зберігає вона той живильний зв'язок з іншими культурами.

Контрольні завдання і запитання

  • 1 Назвіть конкретні вияви елементів чуттєво-надчуттєвого, демонічного та теїстичного типів надприродного в релігійних уявленнях, віруваннях, обрядах, звичаях стародавніх суспільств на українських теренах.
  • 2. У чому ви вбачаєте вплив релігійного світогляду народів, які населяли українські землі, на розвиток та становлення релігійної свідомості літописних слов'ян? У чому вбачається вплив слов'ян?

Наведіть конкретні приклади.

Тематика рефератів

  • 1. Релігійна духовність трипільських племен.
  • 2. "Історія" Геродота як джерело дослідження становлення української релігійності.
  • 3. Проблеми й стан дослідження дохристиянської релігійності на українських теренах.

Рекомендована література

  • 1. Артюх ПІ., Глушак АС. Поява християнства в Криму і Україні. — Севастополь, 1995.
  • 2. Бессонова СС- Религиозные представления скифов. - К., 1983.
  • 3. Грушевський М. Історія України-Руси.: В 11 т. — Т. 1. — К., 1991.
  • 4. Зубарь ВМ.. Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси. - К.. 1988.
  • 5. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов. – К., 1990
  • 6. Павленко Ю.В Передісторія давніх часів у світовому контексті. – К., 1994.
  • 7. Петров Віктор. Походження українського народу. — К., 1992.
  • 8. Півторак Григорій. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.
  • 9. Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000. — 1992. — Вип.1; — 1992; 1993. — Вип.5 (7).
  • 10. Раевский Д.С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. — М., 1977.
  • 11. Русяева А.С. Религия и культы мифической Ольвии. — К., 1992.
  • 12. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. — М., 1988.
  • 13. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. — М., 1981.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >