< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Державно-правова та економічна думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю

Державно-правова та економічна думка Стародавньої Індії, як і Стародавнього Єгипту та Месопотамії, формувалася й розвивалася під впливом міфологічних і релігійних уявлень. До правових пам'яток Стародавньої Індії належать так звані "веди" (священні знання) - "Рігведа", "Самаведа", "Атхарведа" (II ст. до н.е.). У них йшлося про поділ населення на чотири групи (варни): брахмани (жреці), кшатрії (воїни), вайші (селяни, ремісники, торговці), нгудри (вільні низи). Цей поділ оголошувався споконвічним, визначеним світовим законом ("рта") й освяченим релігією. Рабів ця теорія не охоплювала. Вона визначала конституційну будову суспільства, місце, роль, становище варн, а також права і обов'язки членів цих варн.

Правова ідеологія брахманізму ("Брахма" - боготворець, найвище божество) була спрямована на утвердження родової знаті і набула свого розвитку в пам'ятці староіндійської думки - Упанішадах (сокровенне знання, таємне вчення). їх було укладено в VIII-VI ст. до н.е. як коментарі до текстів вед. Загалом відомо понад 200 упанішад. Крім того, були створені поетичні епопеї "Махабхарата" та "Рамаяна", а також юридичні збірники, які здебільшого являли собою не стільки письмовий виклад норм звичаєвого права, скільки релігійно-філософські, морально-етичні та політичні трактати.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини - релігійного обов'язку (дхарма), матеріальної вигоди (артха) та чуттєвої насолоди (кама). Найвідомішою книгою про обов'язок є "Закони Ману", про вигоду - "Артхашастра", про насолоду - "Камасутра".

"Закони Ману" (Манавадхармашастра - Настанова Ману про драхму) як економічна та політико-правова пам'ятка з'являться приблизно з II ст. до н.е. У "Законах" відтворюються та захищаються положення вед й упанішад про поділ суспільства на варни, їх нерівність, містяться приписи про правила поведінки людей у приватному та суспільному житті згідно з положеннями брахманізму, настанови про управління державою, судочинство. В цілому закони Ману виражають ідеологію рабовласників Стародавньої Індії, кастовий устрій. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар, а господарська самостійність розглядалась як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Серед основних об'єктів власності закони називають землю, яку поділяли на царську, общинну та приватну власность. У "Законах Ману" простежується ставлення до різних професій та сфер економіки, серед яких найбільш почесними було землеробство, скотарство, деякі види ремесел і торгівлі.

Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жреців, визнає вищість релігійного закону над світським.

У VI ст. до н.е. невдоволення індійських мас брахманізмом, який захищав кастовий лад, набуло форми релігійно-етичного вчення буддизму (просвітлений). Буддисти заперечували божественну основу держави і всього суспільного устрою. Прихильники цієї релігійної течії вважали, що Всесвіт живе за природним законом і всі навколишні події є природною закономірністю, відповідно життя людини залежить переважно від неї самої, від її знання природного закону. Буддою часто називають напівлегендарного засновника буддизму Сіддхартху Гаутаму. Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне начало Брахмана. У ранньому буддизмі було дві системи релігійно-моральних принципів: для членів чернечої спільноти; для мирян. За Буддою варни в індійському суспільстві розподілялися таким чином: Кшатраї, Брахмани, Вайшії, Шудри. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права. Згодом буддизм значно змінюється. В ньому робиться акцент на покірність, вимогу не виступати проти існуючої влади, відмову від крайнього аскетизму.

Буддизм приваблював своїх прибічників демократичною тезою про духовну рівність людей. Відомий буддиський канон "Дхаммападе" містив вимогу обмеження ролі та масштабів покарань. Саме буддизм справив значний вплив на формування світських раціоналістичних уявлень про державу та право, на розвиток політико-правової думки взагалі. Поступово ідеї буддизму почали впливати на державну політику й законодавство, а за правління Ашоки (268-232 рр. до н.е.) буддизм став державною релігією.

Важливі положення староіндійського вчення про економіку, державу та право містяться в трактаті "Артхашастра" ("наука політики", "наука про державний лад") (IV ст. до н.е.), автором якого вважається Каутілья - радник царя Чандрагупти, який заснував в VI ст. до н.е. могутню імперію Маурьєв. Трактат складається з 15 книг. Зміст цього трактату багатоаспектний - від характеристики основних філософських шкіл до практичних рекомендацій правителю та варнам щодо буденного, сімейного, групового, міжстанового спілкування. За "Артхашастрою" державний апарат повинен регулювати всім господарством, у тому числі його провідною галуззю - сільським господарством. Трактат називає сім найважливіших елементів держави: територія, правитель, міністри, столиця, казна, військо, союзники. Особливе місце в трактаті відведено правилам і принципам діяльності певних установ влади й управлінню державою. Одним із найважливіших принципів управління називається "артха" - користь, тому часто трактат "Артхашастра" називають "Книгою про користі". Вона в трактаті є визначальною основою і провідним принципом усіх політичних дій, суспільного порядку, судочинства, правил поведінки й обов'язку державних чиновників. Виділення корисності як самостійного принципу було значним кроком у формуванні світської доктрини держави та права. З огляду на це, дослідники іноді автора трактату називають індійським Макіавеллі.

Каутілья визнавав чотири основні галузі знань: філософію, вчення про три веди, вчення про господарство, вчення про державне управління. "Артхашастра" яскраво демонструє зневагу Каутільї до моральних норм заради блага держави.

Відношення Каутільї до релігійних догм було досить специфічним. Залишаючись до кінця прагматиком, він і релігійну ідеологію розглядає з точки зору вигоди. З чотирьох основ "законного порядку" (морально-релігійний принцип - дарма, звичай - чарі та юриспруденція - вьява-хара і царські укази - раджа-хасана) саме четверті стають на перше місце.

Найбільш об'ємна друга книга "Артхашастри" розглядає економічні та адміністративно-управлінські питання. Політика, в розумінні Каутільї, охоплює не лише сферу війни і відносини із сусідами, але й сукупність проблем економіки. Головною метою економіки є збільшення доходів царя і царства (у формі податків, мита та інших зборів). Забезпечення цих доходів пов'язане з діями адміністрації, що їх збирає. Основною метою зовнішньої політики - розширення влади царя. Це можливо було зробити за рахунок укладання миру, війн, походів, пошуку допомоги, подвійної політики.

"Артхашастра" показує роль держави в господарському житті країни та викладає вчення про управління та державні доходи. Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувались з населення. У трактаті визначена кінцева мета політики - збагачення державної казни. Також розглядається структура доходів держави; необхідність дотримання активного державного бюджету через зменшення державних витрат і збільшення доходів; "вартість речей" визначається кількістю "днів роботи", а винагорода - відповідно до результатів праці.

Каутілья ще в IV ст. до н.е. висунув ідею про трудову вартість і механізм утворення ринкової ціни. Вперше виділяється проблема конкуренції, ринкові наглядачі встановлювали "справедливі ціни", а на аукціоні стягували різницю між ринковою ціною і вартістю товару в державну скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалась - для місцевих товарів у розмірі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів - 10 %. Гроші визнавались як засіб існування, але засуджувалось нагромадження багатства в грошовій формі.

Таким чином, у давньоіндійській літературі прослідковуються наявні відомості про економічний лад та політичний устрій держави, а також відображено практичні знання ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та інших питань економічної політики. Ідеологія політико-правової думки Стародавньої Індії, яка увібрала в себе елементи брахманізму та буддизму, породжує нове спрямування - індуїзм.

Одночасно зі Стародавньою Індією бурхливий розвиток соціально-економічної та політичної думки відбувся і у Китаї. Державно-правова та економічна думка в Китаї виникла в добу Шань-Інської цивілізації

- складної військово-політичної структури, яка сформувалася в XIV- XIII ст. до н.е. Політичний лад Китаю являв собою військово-бюрократичну монархію. Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду були етичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини до правителя Вана і регулювали внутрішньо-сімейні стосунки. Провідну роль у суспільстві відігравала патріархальна сім'я. Основні течії суспільної думки Стародавнього Китаю конфуціанство, легізм, даосизм сформувались у VI - III ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велась гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним.

Провідною течією в давньому Китаї було конфуціанство, яке акумулювало ряд уявлень про державу і право тих часів. Родоначальником цієї течії був філософ, історик і державний діяч Кун-цзи, або Кунфу-цзи (551-479 pp. до н.е.), котрий сьогодні відомий світові як Конфуцій. Основні положення вчення Конфуція викладені в книзі "Лунь-юй" (VI ст. до н.е.), яку перекладають як "Бесіди і судження". Основний зміст "Лунь-юй" присвячений людським взаємовідносинам у позадержавній та позаправовій сфері:

  • - Лі - система правил, що регулює поведінку людини та будувалась на основі моралі, а не закону. Загальним принципом взаємовідносин між людьми Конфуцій вважав принцип "не роби іншим того, чого не бажаєш собі";
  • - Жень - моральний принцип - любов до людини;
  • - Сяо - синівська повага - ядро етичної та політичної теорії Конфуція;
  • - Жан - поступливість, яка особливо важлива була для державних чиновників;
  • - Гу - повага до давнини, яка мала реалізовуватись шляхом вивчення "Книги історії" ("Шу цзин"), "Книги віршів" ("Ши цзин"), в яких зафіксовано як реальні, так і легендарні факти давньої історії Китаю.

Основною темою філософії Конфуція було вчення про досконалу державу та доброчесну людину. Політичні структури Конфуцій і його послідовники розглядали в органічному взаємозв'язку з правовими, у співвідношенні між собою та з іншими соціонормативними регуляторами (звичаями, мораллю, обрядами). Конфуціанці порівнювали державу з великою родиною, а владу правителя - із владою глави сімейства, відносини панування та підлеглості - з ієрархічними родинними стосунками, де панує беззаперечне підкорення молодших старшим. Прибічники цієї концепції переоцінювали вплив на суспільні відносини моральних норм і принципів. Найефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система норм моралі, звичаї та інші неписані правила поведінки. Конфуцій був рішучим противником законів, тому що, по-перше, вони передбачали юридичну рівність, а по-друге, зазвичай мали жорсткий характер. Насилля як засіб управління заперечувалось Конфуцієм, віддаючи перевагу переконанню, вихованню та особистому прикладу. Конфуціанське вчення про методи державного правління часто називають теорією управління за допомогою доброчинності.

Гармонізації суспільства, припиненню війн і бунтів має сприяти здійснювана державою політика майнової рівності та єдності народу (виконання кожною людиною небесних законів). Конфуцій вважав, що єдність народу здійсненна тільки в державі й характеризується єдністю почуттів і психології.

Саме Конфуцій створив ідеальну модель китайського бюрократа, оскільки визначив ряд фундаментальних принципів китайської державності. Серед них виділяють принципи аристократичного правління, освіченість чиновників, поєднання управління з виховною діяльністю, а також самовдосконалення "благородного чиновника". Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродових рабовласників.

Політичні ідеї Конфуція та його послідовників справили значний вплив на формування китайської цивілізації, становлення її політичних інститутів, соціальної та морально-правової думки. Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівництва Китаю.

Видатним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372-289 рр. до н.е.). Він висунув концепцію керівників і керованих, тобто панування і підлеглості. Мен-цзи виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, він проти посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Мен-цзи критикував несправедливу податкову систему, яка веде до виснаження селянського господарства. Мен-цзи виступав за втручання держави в господарські справи та регулювання земельних відносин, був проти підвищення цін на внутрішньому ринку, вважав, що одні й ті ж споживчі вартості можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.

Зачатки роздумів про природне походження держави і права були в даосизмі - філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської та політичної думки з іменем Лао-цзи, який визначав негативне ставлення до державної служби. Згідно його вчення, держава виникла і розвивається відповідно до закону Дао. Дао - це абсолютне світове начало, джерело всього існуючого, вічний кругообіг народження та смерті. Прихильники даосизму обстоювали ідею про природне походження Всесвіту, суспільства і держави. Вони розвивались за вічним законом дао, відповідно до якого існують і процвітають природа і суспільство.

Згідно з Лао-цзи, у світі все перебуває в русі та змінюється, в результаті чого всі речі неминуче переходять у свою протилежність. Держава, за Лао-цзи, теж природне утворення, що розвивається власним шляхом. Він виступав проти державної регламентації суспільного життя, вважав недопустимим впливати на народ за допомогою сили, адже не можна примусити людей бути розумними, чесними, порядними й інтелектуально розвиненими.

Серед мислителів, що підтримували даосизм були Ле-цзи (Ян Жоу - 440-360 рр. до н.е.) і Чжуан Жоу (близько 369-286 рр. до н.е.). Ці філософи заперечували не лише державу, але й власність. Ле-цзи стверджував, що вона порушує природну гармонію між людьми, спричиняє суперечки, чвари. Чжуан-цзи вважав, що державу створювати не потрібно, достатньо, щоб люди жили невеликими аграрними общинами з патріархальними порядками та колективною власністю. Даосисти ідеалізували традиційні патріархальні відносини. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку прихильників даосизму, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Отже, згідно вчення даосистів держава - це частина єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, тому повинні мати рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.

Концепція даосизму мала характер консервативної утопії. Відродження та переосмислення поглядів даосистів на державу і право розпочалося з проникненням до Китаю буддизму. Даосизм набув розвитку у дзен-буддизмі.

З критикою правління наслідної знаті (аристократії) та інших вчень конфуціанства виступив філософ Мо Ді чи Мо-цзи (478-381 рр. до н.е.). Його політико-правові та економічні вчення викладені в книзі "Мо-цзи". Він розвивав ідею природної рівності усіх людей, виступив з обґрунтуванням договірної концепції виникнення держави, в основі якої є ідея приналежності народові верховної влади, а управління в суспільстві слід здійснювати за загальноприйнятими методами виховання і примусу. Моїстична теорія ґрунтувалась на утопічній ідеї взаємної любові між людьми, правителями і народом. Природно-правова концепція глибоко не розроблялась моїстами, оскільки мала сугубо прикладний характер. За нею на державну службу слід висувати найбільш розумних людей незалежно від походження.

Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу, на чолі якої стоїть мудрий політик і в якій налагоджена державна служба, де низи суспільства не зазнають гніту та злиднів. Моїсти обгрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників. Для того, щоб держава була єдиною, а влада міцною - пропонувалось насаджувати єдинодумство, шкідливі вчення забороняти, заохочувати доноси. Таким чином, в концепції моїзма ідеї суспільного договору і природної рівності були відкинуті, концепція заверталась підтримкою деспотично-бюрократичної держави. Погляди Мо-цзи на державну єдність наближались до ідей Шан Яна.

У III-V ст. до н.е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права з його стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформувалося завершене вчення про управління народом і державою - легізм, школи законників. Засновником легізму був Шан Ян (390-338 рр. до н.е.) - радник правителя царства Цінь, під керівництвом якого було здійснено низку реформ економічного, адміністративного та судового характеру. їх зміст викладено в праці "Книга правителя області Шан". Найвідоміші представники легізму: Шан Ян, Хань Фей, Лі Сі.

Виходячи з уявлення про вроджену порочність людини та добру владу, Шан Ян дійшов висновку, що інтереси народу та держави протилежні, тобто легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу обгрунтували думку про несумісність політики і моралі. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом "батога і пряника" на основі жорстких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню. Таким чином, на відміну від Конфуція, Шан Ян головним регулятором суспільних відносин вважав закон (фа), який розумів як інструмент у руках влади.

Подібно до Конфуція Шан Ян прагнув до встановлення монархічної держави з абсолютним порядком. Оскільки держава всемогутня та є найвищим благом, то піддані абсолютно безправні перед нею, а влада немає жодних зобов'язань перед підданими. При цьому закони повинні бути безжальними, щоб вкорінювати в серцях людей страх перед покаранням. Якщо держава конфуціанців подібна до живого механізму, то держава легістів нагадувала налагоджений годинниковий механізм. Усі справи в державі повинні вирішувати здібні бюрократи, пов'язані круговою порукою. Вони утворюють чітку систему, що базується не на родинних відносинах, а на бюрократичних принципах. Таким чином формувалася концепція деспотичної держави

За теорією Шан Яна, наряду із законами і державною ідеологією, найбільш ефективними методом управління є введення єдиної системи покарань і нагород. Закони, нагороди і покарання, кругова порука і доноси - все це основа деспотичної влади правителя. Теорію успішного управління державою Шан Ян будував на концепції агресивної війни і вважав її панацеєю від усіх соціальних проблем. До основних функцій держави відносились: землеробство, ведення війн та регулювання господарською діяльністю суспільства. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення в орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам. Таким чином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.

Завершеної форми легізм набув у вченні Хань Фея (288-233 рр. до н.е.). Проаналізувавши історію існування в Китаї різних філософських шкіл за 400 років, він дійшов висновку, що найбільшої шкоди державі завдає філософія, що стимулює вільнодумство, сіє смуту, применшує повагу до законів, заважає управляти державою. Хань Фей був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Він проголошував принцип: закон - для народу, а мистецтво управління - для правителя. Накопичення багатства схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей вважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів. Головну причину бідності вбачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям оподатковувати багатих.

Після об'єднання Китаю та утворення централізованої імперії (221 р. до н.е.) легізм починає застосовуватись на практиці в масштабі всієї Піднебесної. Легісти досягай своєї мети: в країні здійснено уніфікацію життя, діяв величезний бюрократичний апарат. У розпалі реформ імператора Цінь Шіхуанді легіст Лі Сі звернувся до нього із законопроектом про знищення всіх філософів, ліквідацію книг і приватних шкіл. Цінь Шіхуанді затвердив законопроект: уся гуманітарна література була спалена, школи закриті, 460 вчених страчено, а разом з ними стратили й самого Лі Сі як філософа.

Отже, східний деспотизм й етатизм - активне втручання в економічне та політичне життя країни - за легістів (у теорії) та Цінь Шіхуанді (на практиці) досягай свого завершення.

Давньокитайські вчення про державу та право

Рис. 2.1. Давньокитайські вчення про державу та право

Вагомою течією державно-правової думки Давнього Китаю була школа юристів. її автори відстоювали ідею поширення в державі єдиного, уніфікованого писаного права, яке покликане захищати особу, державу, власність. Разом з тим, відстоюючи ідею правового порядку, суспільної безпеки, вони допускали можливість превентивного (випереджувального, запобіжного) покарання, запровадження принципу колективної відповідальності, а також покарання за принципом об'єктивної осудності (коли до відповідальності за злочин притягують родичів правопорушника). Взагалі закони та покарання прихильники школи юристів вважали головним інструментом державного управління, засобом регулювання суспільних відносин.

Отже, економічна та політико-правова думка Стародавнього Китаю відповідала господарським потребам, традиціям і конкретно-історичним особливостям розвитку країни того часу. Даосизм переплітаючись з буддизмом та іншими місцевими віруваннями, набуває риси "Магія", але втрачає свій вплив у політико-правовій ідеології. Легізм посилив деспотизм, породив жах, всезагальну підозру. З утвердженням династії Хань (III ст. до н.е. - III ст. н.е.) відбулося злиття легізму і конфуціанства в нове вчення - ортодоксальне ханське конфуціанство. Провідною ідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною, становою, ранговою належністю, а також у залежності від статі, віку, становища в сім'ї. У новій ідеології мораль і право збігалися. Норми моралі стали стереотипом поведінки, а право, на підставі жорстких карних санкцій, забороняло ухилятись від виконання норм моралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанства відіграла значну роль у створенні імператорсько-бюрократичної системи управління в Китаї, яка проіснувала до початку XX століття.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >