< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Міжвоєнний період світової історії: суспільно-політичні трансформації

Матір'ю катастроф XX століття небезпідставно називають Першу світову війну, результати якої зумовили глибоку цивілізаційну кризу, вихід із якої привів до глобальних змін у світовій історії. Змін, які фактично поклали початок новітньої історії людства і резонансність яких відчувалася до кінця XX століття. Майже водночас впали чотири імперії - Російська, Австро-Угорська, Німецька (Другий рейх), Оттоманська. На 1/6 земної кулі розпочалися комуністичні експерименти у більшовицькому виконанні. Суттєвих, а в деяких аспектах кардинальних трансформацій зазнав націоналізм - одна із провідних ідеологій XX ст. У ці ж два десятиліття як явище світової історії постав і зміг реалізувати себе на практиці фашизм, його різновид - нацизм. Відтак у різних формах утвердився тоталітаризм - суспільно-політична практика, із якою безпосередньо пов'язані найбільші трагедії людства у XX столітті.

У міжвоєнний період відбувалися докорінні переоцінки культурних цінностей, духовні злами цілих поколінь, нищення тоталітарними, реакційними режимами культури і її творців. Злети і падіння, тріумф розуму і життєві трагедії мільйонів - усе це увібрали в себе два десятиліття міжвоєнного періоду.

Здавалося б, навчене гірким досвідом світової війни 1914- 1918 рр. людство зробить все можливе, щоб запобігти повторенню трагедії. На жаль, післявоєнна концепція нового світо-устрою, механізми підтримання миру виявилися недієздатними - через 20 років людство знову постало на порозі нової світової війни.

Версальсько-Вашингтонська система: концепція післявоєнного світоустрою

Нові геополітичні реалії у світі формувалися за сценарієм творців Версальсько-Вашингтонської системи.

Версальсько-Вашингтонська система - серія договорів (1919-1922 рр.), підписаних державами-переможницями з Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, якими закріплювався новий територіальний поділ світу, створювалася система колективного підтримання миру - Ліга Націй.

У січні 1919 р. в Парижі почала працювати мирна конференція за участю глав держав та урядів і міністерств закордонних справ Великобританії, Франції, США, Італії та Японії. Оскільки дві останні держави в ході війни помітної ролі не відігравали, то головну роль перебрала на себе "велика трійка" - прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж, президент США В. Вільсон, прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо. В конференції також брали участь делегації 27 інших країн, що входили до антинімецької коаліції чи примкнули до неї на заключному етапі війни.

Результатом Паризької конференції стало підписання ряду договорів, серед яких визначальними були: Версальський мирний договір із Німеччиною (червень 1919 р,); Сен-Жерменський - з Австрією (вересень 1919 р.); Нейський - із Болгарією (листопад

1919 р.); Тріанонський - з Угорщиною (червень 1920 р.); Севрський - із Туреччиною (серпень 1920р.).

Конференція проголосила створення якісно нового (на постійній основі) інструменту підтримання миру і відповідного порядку у світі - Ліги Націй. Ця міжнародна організація (її статут було затверджено у квітні 1919 р.) з центром у Женеві метою своєї діяльності проголошувала розвиток співробітництва між державами, головне ж - гарантії безпеки післявоєнного світу. Останньому мали слугувати відмова від війн, міжнародно-правове визначення агресора і його жертви, санкції щодо агресора тощо.

Які ж конкретно зміни геополітичного характеру закріплювала Версальсько-Вашингтонська система?

За замислом її творців Німеччина втрачала статус світової держави. Вона змушена була поступитися частиною своєї (точніше, спірної) території на користь інших держав. Над окремими територіями встановлювався контроль Ліги націй. Так, зокрема, за Версальським договором франко-німецький кордон поновлювався за станом на 18 липня 1870 р. А це означало, що Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Інші західнонімецькі землі підлягали окупації військами держав-переможниць. Рудники Саарського басейну передавалися в користування Франції, а сама область переходила на 15 років під управління Ліги Націй. Певна частина території Німеччини відійшла до Бельгії. Литві поверталася Клайпеда, Польщі - окремі райони Пруссії й Померанії, частина Верхньої Сілезії, Познань. Гданськ оголошувався вільним містом під управлінням Ліги націй. Нарешті, до новопосталої держави Чехословаччини відійшла Судетська область.

Німеччина втрачала всі свої колонії. її африканські володіння переходили до Великобританії, Бельгії, Португалії, Франції. Тихоокеанські - до Японії, Великобританії, Австралії, Нової Зеландії.

Переможена Німеччина змушена була також прийняти ряд умов, спрямованих проти відродження її військово-промислового потенціалу. їй дозволялося мати лише 100-тисячну вільнонайману армію. Генеральний штаб розпускався, принаймні формально. Флот, за винятком незначної частини застарілих кораблів, переходив до переможців. Німеччина позбавлялася права мати флот і військову авіацію. її порти й ріки оголошувалися "міжнародними", тобто відкритими для кораблів держав-переможниць. І, звичайно ж, як головна винуватиця війни, Німеччина мала погодитися на репараційні зобов'язання на будь-яку суму, яку буде визначено союзниками протягом 18-20 місяців.

Отже, за наслідками втрат територіальних, військово-промислового потенціалу, повалення монархічного режиму і встановлення республіканського, Німеччина як Другий рейх (імперія) перестала існувати.

Розпалася й Австро-Угорська імперія. На її уламках постали самостійні держави Австрія, Угорщина, Чехословаччина. Південнослов'янські території - Боснія, Герцеговина, Хорватія, Словенія, Далмація, частина Македонії і Південної Угорщини об'єдналися із Сербією й Чорногорією в єдиній державі Югославії. Деякі території колишньої імперії відійшли до Румунії, Італії, Польщі. Морський і Дунайський флоти колишньої Австро-Угорщини переходили в розпорядження держав-переможниць. Кількість збройних сил Австрії визначалася в 30 тис. осіб, заборонялася загальна військова повинність. Для переможців встановлювалася свобода транзиту через Австрію. Отже, фактично Австрія опинилася під контролем інших держав.

За таким само сценарієм було складено і Тріанонський договір для Угорщини. В результаті вона втратила понад половину території, якою раніше володіла, а її населення скоротилося майже в 2,5 раза.

Болгарія вимушена була поступитися своїми територіями на користь Румунії, Греції, Югославії. Вона втрачала практично весь флот, чисельність її армії обмежувалася 20 тис осіб.

На політичній карті світу не стало Оттоманської імперії. Це означало, що Туреччина втратила близько 80 % території колишньої імперії. її колоніальні володіння відійшли до Великобританії, Франції, Греції, Італії. За Севрським договором Туреччина втрачала монопольні права на Чорноморські протоки, які ставали відкритими для проходу військових кораблів і нечорноморських держав. Формально контроль над ними передавався міжнародній комісії, фактично ж переходив до країн Антанти. Вони ж мали здійснювати і контроль над економікою й фінансами Туреччини.

Одним із трагічних наслідків післявоєнного влаштування Європи "по-версальськи" стали масові переселення й виселення народів - чи не найбільші на Європейському континенті з часів великих переселень І тисячоліття. Близько 500 тис. осіб, переважно мусульманського віросповідання, покинули Македонію і Добруджу. Сотні тисяч угорців вимушені були переселитися з територій, що відходили до інших держав, як і німців із Верхньої Сілезії, що відійшла до Польщі, і Судетської області з Чехословаччини. Тим самим не тільки ламалися долі мільйонів людей, а й закладалися міни уповільненої дії під хистку споруду Версальсько-Вашингтонської системи.

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції, що й підтвердили відповідними документами. Щодо політичної правосуб'єктності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної самовизначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як "громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову". На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції, Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії - із власним сеймом і урядом - мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору (березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі відійшли Північно-Західні землі - Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі ж передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги Націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

На середину 20-хроків у світі налічувалося 45-47 млн українців. З них у складі СРСР проживало близько 80 %, що становило 20 % всього населення тогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн українців - майже 80 % всього населення республіки. У Польщі - близько 6 млн з майже 30-міль-йонного населення. У Румунії - близько 1 млн, у Чехословаччині - 0,6-0,7 млн осіб. Решта - в еміграції.

З метою врегулювання азіатсько-тихоокеанських проблем у листопаді 1921 р. розпочала роботу Вашингтонська конференція за участю 9 держав.

Прийнята нею система договорів закріпила територіальні й політичні реалії на Далекому Сході та в басейні Тихого океану.

Перш за все Великобританія, США, Франція і Японія домовилися про гарантії щодо безпеки своїх володінь у цьому регіоні, включно до взаємодопомоги на випадок загрози територіям їх інтересів. Це не виключало взаємних суперечок щодо сфер впливу між США і Великобританією, США і Японією. Вони зумовлювалися експансіоністськими устремліннями США на Далекому Сході. Американські домагання запровадити щодо Китаю політику "відкритих дверей" не влаштовували інші держави, яким було важко конкурувати з СПІД в "освоєнні" Китаю.

Після тривалої дипломатичної боротьби США, Великобританія, Франція, Італія і Японія домовилися про обмеження військово-морських флотів, зокрема їх головної ударної сили на той час - лінкорів. Співвідношення останніх визначалося у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. Тобто між Великобританією і США встановлювалася рівність у лінійних кораблях, що означало остаточну відмову британських політиків від традиційного принципу - мати флот, рівний об'єднаним флотам двох найсильніших морських держав.

Неважко зрозуміти, якими мали бути наслідки такого "перевлаштування" світу.

  • o Рано чи пізно, принижена у своїх національних почуттях Німеччина стане домагатися реваншу. З тих же причин у той чи інший спосіб її підтримуватимуть прямо чи опосередковано спільники по колишньому Четверному союзу часів Першої світової війни. І не тільки вони.
  • o Антирадянська спрямованість Версальсько-Вашингтонської системи, як і багато наступних зовнішньополітичних акцій провідних країн Заходу, у поєднанні з деструктивною більшовицькою стратегією експорту соціалістичної революції зумовлювали ще один вузол міжнародних суперечностей. Амплітуда їх коливань залежатиме від політичної кон'юнктури.
  • o Підсумками Паризької конференції, за великим рахунком, залишилися незадоволені Сполучені Штати Америки. Зі зрозумілих причин: захоплення економічного лідерства, і відповідно, нарощення військової могутності, спонукали їх до більшої "відкритості світу", "свободи морів" тощо. А відтак і суттєвого коригування базових принципів Версальсько-Вашингтонської системи. Тож суперечності між заокеанським гігантом і провідними в політиці, але економічно послабленими європейськими державами будуть ще одним визначальним фактором у міжнародній політиці міжвоєнного періоду.

Отже, нове світовлаштування за Версальсько-Вашингтонськими рецептами не тільки не ліквідувало суперечностей щодо геополітичних інтересів провідних держав світу, а в певному розумінні ще більше їх загострило,

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >