< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЕСТОНІЯ

У підручниках з історії та різноманітних довідниках День незалежності Естонської Республіки датується 24 лютим 1918 р. Хоча Естонська Республіка втратила незалежність де-факто у 1940 р. на більш ніж 50 років в результаті пакту Ріббентропа — Молотова, де-юре вона продовжувала існувати. Саме через це більшість західних країн просто "реанімували" свої дипломатичні відносини з Естонією на основі договорів, підписаних ще до анексії її Радянським Союзом. 20 серпня 1991 р. Верховна Рада Естонії прийняла рішення саме про відновлення державної незалежності.

Масовий рух за незалежність в Естонії почався у 1987 р. із протесту громадськості проти варварського видобування фосфоритів, що завдавало республіці серйозної екологічної шкоди. У1988 р. створили Народний Фронт Естонії, у складі якого нараховували понад 400 тис. членів, а також декілька інших політичних організацій (включаючи Партію незалежності), які висували вимогу відокремлення від СРСР.

У 1988 р. у Москві запропонували вдосконалити радянську Конституцію, і серед інших пропозицій була ідея більшої концентрації влади у центрі. У відповідь естонський парламент проголосив верховенство естонських законів над союзними. У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонії, на чолі якої стояли комуністи-реформатори, прийняла 254 голосами проти 7 Декларацію про суверенітет Естонської РСР. Підпис на історичному документі поставив голова ВР комуніст Арнольд Рюйтель. У1989 р. прагнення досягти повну незалежність посилилося. Комітет естонських громадян провів кампанію з реєстрації громадян Естонії. У березні 1990 р. знов обрана Верховна Рада Естонії проголосила початок переходу до повної незалежності. 8 травня 1990 р. було проголошено Естонську Республіку.

Дуже сильний вплив на естонців мали події у Литві 11— 13 січня 1991 р. їх розцінили як спробу Центру ліквідувати незалежність Балтії. Після цього в Естонії відбулася різка поляризація політичних сил. Чимало росіян підтримали вимогу незалежності республіки. На майдані Тоомпеа, у парламенті Естонії, з'явилася маса величезних бетонних блоків, вкритих карикатурами на московських керівників і закликами встати на захист незалежності республіки. Цей залізобетонний хаос виник як своєрідна відповідь на події у Литві та символ непокори Москві. Не додало приязні до Центру і те, що протягом 10—20 лютого у деяких районах Естонії проводилися командно-штабні навчання Прибалтійського військового округу.

З березня 1991 р. відбувся референдум, на якому було поставлено запитання: "Чи бажаєте Ви відновлення державної самостійності і незалежності Естонської Республіки?" За це проголосували 77,6 % людей, які взяли участь у референдумі (за умов, що 42 % населення становили росіяни). Участь у всесоюзному референдумі 17 березня прибалти в цілому, і естонці зокрема, не брали, оскільки вважали її такою, що де-юре робила їх членами Союзного договору. А цього допустити вони не хотіли. Невдовзі нову Естонію визнало чимало держав світу. 6 вересня 1991 р. незалежність Естонії визнав СРСР, а потім і США.

Першим президентом парламент обрав Леннарта Мері

Головними політичними етапами після серпня 1991 р. стали прийняття нової Конституції у червні 1992 р., а також вибори парламенту і президента у вересні та жовтні 1992 р. Після перших парламентських виборів правоцентристська коаліція сформувала уряд на чолі з Мартом Лааром. Першим президентом парламент обрав Леннарта Мері, письменника і колишнього міністра іноземних справ. У вересні 1996 р. його переобрали на президентську посаду. Президент Л. Мері — письмен-ник-публіцист, високоінтелектуальна й інтелігентна людина, яка протягом тривалого часу мала дуже високий рейтинг довіри серед населення. Він робив усе від нього залежне, щоб розбудувати нову Естонію.

Партії, які підтримували уряд М. Лаара, зазнали невдачі на парламентських виборах у березні 1995 р. Перемогла нова коаліція на чолі з Тійтой Вяхі, до складу якої входили представники Коаліційної партії, Союзу аграріїв і Центристської партії Естонії. Правляча коаліція продовжила політику лібералізації економіки та інтеграції із західними країнами. Однак уряд Т. Вяхі протримався при владі тільки два роки і його замінив уряд під керівництвом Марта Сіймана. З наближенням виборів 1999 р. політична конфронтація почала посилюватися.

Парламентські вибори 1999 р. найчіткіше ілюструють розстановку політичних сил і ситуацію в країні, що виникла на межі тисячоліть. Головною тезою усіх партій, які розраховували на створення власних парламентських фракцій, стало декларування намірів припинити соціальне розшарування в естонському суспільстві, скоротити відстань між багатими та бідними верствами населення. Наприклад, центристи (Центристська партія) пропонували зробити це шляхом створення умов для зростання "середнього класу" за рахунок збільшення податків на великі доходи. У той час як праві ("Вітчизна", Реформістська партія та Партія "поміркованих") обстоювали зниження податків, що має активізувати економічне зростання, яке було припинено внаслідок азіатської кризи 1997 р. і російської 1998 р. Крім того, відмінності між правими та центристами спостерігалися у ставленні до Росії. Центристи наполягали на налагодженні відносин із нею, а праві наголошували на тому, що перед тим, як це робити, потрібно "пустити глибоке коріння в ЄС і НАТО". У результаті проведених виборів до Ригикогу (парламенту) більшість — 53 мандати — сформували на основі коаліції правих партій. Це були "Вітчизна", "Реформістська партія" та Партія "поміркованих". Центристська партія отримала 28 місць, інші партії — ще менше. Міністр закордонних справ Естонії та лідер партії "поміркованих" Тоомас Ілвес так прокоментував цю перемогу: "Естонці сказали "так" Заходу та ЄС і "ні" — популізму та Великому Брату".

У серпні — вересні 2001 р. відбувалися чергові президентські вибори. Спочатку президента обирав парламент. Щоб зайняти цю посаду, потрібно було набрати 68 голосів (зі 101). Під час перших двох турів жоден із претендентів не отримав потрібних двох третин. Лідерами були віце-спікер парламенту П. Крейцберг і голова міських зборів Тарту П. Тульвісте. За першого проголосували 36 депутатів, за другого — 38. Оскільки парламент не міг обрати президента, то створили спеціальну колегію виборщиків. Окрім 101 депутата парламенту до неї увійшли ще 266 представників місцевих органів самоврядування. 21 вересня 2001 р. президентом обрали колишнього голову Президії Верховної Ради Естонської PCP Арнольда Рюй теля. За нього проголосували 184 особи, за його суперника Т. Саві — 155.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >