< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Звернення керівництва Придністровської республіки до міжнародної громадськості з проханням визнання

Після того, як 17 лютого 2008 р. Косово оголосило свою незалежність і почався процес його міжнародного визнання, керівництво Придністровської республіки також звернулося до міжнародної громадськості з проханням визнання. У відповідь на це 10 березня 2008 р. президент Молдови заявив, що придністровський конфлікт буде до 2009 р. врегульований шляхом надання невизнаній республіці статусу автономії з широкими правами.

Конфлікт у Придністров'ї посилив поляризацію молдовського суспільства і спричинив до падіння популярності Народного Фронту. Зростання неприязні до його депутатів, кількість яких постійно зменшувалася за рахунок переходу до опозиційних партій, призвело до того, що парламент проголосував за саморозпуск і проведення нових виборів 27 лютого 1994 р.

Для цих виборів характерна різка зміна політичного курсу — відмова від політики, яку здійснювали на ранніх етапах періоду незалежності. Прорумунські партії в основному втратили свій вплив. їх змінили партії, котрі відстоювали національну незалежність, щоб не бути ані російською губернією, ані румунською провінцією. Найбільшу популярність набувала Аграрна демократична партія (АДП), за яку проголосували 43,2 % виборців. У новому парламенті вона одержала 56 місць зі 104. Соціалістичний блок, союзник аграріїв, мав 28 місць. Прорумунські партії були підтримані лише 17 % голосів.

Результати виборів одразу вплинули на політичне життя країни. Члени Аграрної демократичної партії (колгоспні барони і суверен-комуністи), маючи більшість місць у парламенті, досягли консенсусу і перейшли до переорієнтації внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони не закликали до негайного приєднання до Румунії, а обстоювали незалежність національної держави. Така позиція зумовлена інтересами збереження територіальної цілісності, адже ні Гагаузія, ні Придністров'я у Румунію не хочуть. Влада підписала угоду з Гагаузією, розв'язавши таким чином складну ситуацію, спричинену прагненням гагаузів до автономії. 23 грудня 1994 р. парламент Молдови прийняв закон про територіальну автономію Гагаузи (Гагауз Ері). Районам Гагаузії гарантоване місцеве самоуправління, гагаузька мова стала однією з трьох офіційних — разом із молдовською та російською. Народні збори Гагаузії (Халк Топлошу) одержали обмежені законодавчі повноваження. Вищою посадовою особою Гагаузії є її голова (башкан), який обирається терміном на чотири роки на основі загального, рівного, прямого виборчого права. На регіональному референдумі, що відбувся у березні 1995 р., були визначені офіційні кордони Гагаузії.

У 1994 р. обрано новий парламент Молдови, а 29 липня 1994 р. введено в дію нову Конституцію, яка відображала "молдовську" орієнтацію нової політичної більшості. Посилання на румунську мову і румунський народ, які характеризували головні положення ранніх проектів Основного закону, були вилучені і замінені посиланнями на молдовську мову і молдовський народ. Водночас національна незалежність зберігалася як головний принцип молдовської державності.

Розчарування цими доповненнями в Конституції викликало протест з боку студентських груп у березні — квітні 1995 р. Аби опанувати ситуацією, М. Снегур увів шестимісячний мораторій на обговорення питання про мову і створив спеціальну комісію для його розгляду. Водночас парламент двічі (у 1994 і 1995 рр.) відхилив пропозицію визнати румунську мову як державну.

Зайняття посади президента Лучинським

За часів президентства М. Снегура Молдова стала незалежною державою, її визнали понад 130 держав світу. Проте сподівання на різке покращення життя після здобуття незалежності не виправдалися. В країні почався економічний занепад, що призвів до різкого зниження рівня життя населення і недовіри до керівництва. Поступово посилювалися протиріччя М. Снегура як з керівництвом Аграрної демократичної партії, так і з парламентом. На президентських виборах у листопаді 1996 р. жоден з кандидатів не набрав необхідних 50 % голосів. Повторні вибори відбулися у грудні. У першому турі за М. Снегура проголосувало 38,7 %, а за кандидата від АДП і спікера парламенту Петру Лучинського — 27,7 %. Проте другий тур П. Лучинський виграв з 54 % голосів. 15 січня 1997р. він зайняв посаду президента.

Варто зазначити, що більшість електорату голосувала не стільки за П. Лучинського, скільки проти М. Снегура, голосувала за зміни. Особливу роль відіграла й Аграрна демократична партія. її члени були ображені на М. Снегура, який, вийшовши з її складу і здійснюючи жорсткі антиаграрні заяви два роки тому, зумовив розкол цієї партії. Тому аграрії вирішили об'єднатися проти нього, аби запобігти більших втрат. Підтримуючи П. Лучинського, вони не тільки зберігали основу уряду, сформованого ними два роки тому, а й перевагу у парламенті, яку вони б втратили в разі проведення М. Снегуром дотермінових парламентських виборів. Колишній президент, переобраний на новий термін, звичайно, не залишив би при владі керований аграріями уряд. Тому їхня підтримка була на боці нового претендента.

Особливість політичного життя Молдови полягала у тому, що поділ на правих і лівих не був класичним і випливав насамперед з орієнтації на Захід або Схід. Крайні праві (Християнсько-демократичний народний фронт) відкрито виступали за об'єднання Молдови з Румунією та інтеграцію до північноатлантичних структур, а крайні ліві — комуністи, соціалісти та колишній Інтерфронт — розглядають Молдову в якомусь оновленому Радянському Союзі.

Поляризації молдовського суспільства значною мірою сприяли М. Снегур та П. Лучинський, які не шкодували епітетів і висловлювань. М. Снегура звинувачували в усіх смертних гріхах за минулі сім років — у розв'язуванні війни, прагненні об'єднатися з Румунією, корупції, клановості, заступництві мафіозним колам, дестабілізації ситуації та ін. У тому самому звинувачували й П. Лучинського, тільки замість "прорумунської орієнтації" використовували "промосковську" та "проросійську".

П. Лучинський був колишнім членом Політбюро ЦК КПРС, одним із найбільш колоритних політиків горбачовської перебудови. Він став символом політичного прагматизму і реальних, що базувалися на хороших особистих контактах, відносин із Москвою. У перший рік президентства наполегливо підтримував економічні реформи, при цьому зберігаючи активну участь держави у розвиткові економіки. Було прийнято декілька законодавчих актів, що мали забезпечити економічні перетворення юридично, зокрема пакет документів з банківської системи за європейським зразком. У1996 р. вдалося призупинити спад виробництва.

Головним опонентом ринкових реформ виступала Партія комуністів Молдови. На парламентських виборах у березні

1998 р. комуністи отримали ЗО % голосів (40 місць). Оскільки жодна партія не виборола вирішальної більшості, було сформовано коаліційний уряд за участю Руху за демократичну і квітучу Молдову, Демократичної конвенції Молдови та Партії демократичних сил.

Наприкінці 1998 р. Молдова зіткнулася з найсильнішою за роки незалежності кризою. В економіці її зумовили:

  • — різке падіння товарообігу з Росією після дефолту 17 серпня 1998 р.;
  • — подальше зниження промислового виробництва і скорочення ВВП (у 1998 р. порівняно з 1997 р. відповідно на 10 і 7%);
  • — девальвація національної грошової одиниці — лея на 50%;
  • — зростання цін на продукти харчування на 20—40 %.

Бюджет приймався з розрахунком на кредити МВФ, що в 1999 р. надходили із затримками. У січні 1999 р. ціни на деякі продукти і тарифи на комунальні послуги зросли на 70 %. Звичайно, за таких умов колишні радянські часи здавалися райськими.

Вихід із кризи керівництво Молдови вбачало у ще більш жорсткішій фінансовій дисципліні та переорієнтації торгових зв'язків на країни СНД, Близького Сходу і Китай. У внутрішній політиці П. Лучинський намагався ввести президентське правління, змінивши деякі статті Конституції.

У лютому 1999 р. він виступив із пропозицією змінити систему управління в країні таким чином, аби вона оперативно реагувала на труднощі, що прогресують, і забезпечувала ефективні рішення. Суть її полягала у тому, що Молдова стає президентською республікою, а сам президент не тільки бере на себе відповідальність за формування і керівництво урядом, а й повністю відповідає за результати правління країною. П. Лучинський переконував політикум країни, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки, може стати причиною втрати державності. 22 березня президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 р.

Референдум відбувся, але не закінчився переконливою перемогою прибічників президента. Також потрібно було ще багато зробити, аби досягти бажаних змін Конституції. На цьому шляху перешкодою стали не тільки заперечення з боку більшості молдавських парламентарів, а й серйозні сумніви з боку міжнародних експертів. До того ж погано спрацювала президентська адміністрація, котра не спромоглася належним чином підготувати необхідну документацію. Зокрема, серед різних проектів змін до Конституції трапився і настільки невдалий, що П. Лучинський поспішив від нього дистанціюватися.

Опоненти президента звинуватили його у "бонапартизмі" і вказували на те, що система керування державою слабка не внаслідок недостатніх повноважень президента, а через те, що уряд погано взаємодіє з парламентом. На їхню думку, уряд, не перестаючи бути політичною еманацією парламентської більшості, повинен мати можливість зворотного впливу на депутатський корпус. Такий вплив досягається серією витончених механізмів і процедур, що є в новітній історії європейського парламентаризму. Було також запропоновано здійснювати вибори президента не загальним прямим голосуванням усього населення, а парламентом, що мотивувалося економією бюджетних коштів на виборчу кампанію і тим, що під час її проведення різко падає ефективність управління країною.

Спікер молдовського парламенту Дмитро Дьяков дуже тонко підмітив і пояснив природу президентських амбіцій, яка характеризує так звану радянську ментальність і притаманна, зрозуміло, не тільки молдаванам: "Оскільки президент у нашій країні сприймається виборцями як "найбільший начальник", то від нього і чекають вирішення усіх проблем — економічних, соціальних, тому всі претенденти на цю посаду в ході виборчої кампанії обіцяють — не можуть не обіцяти і — реалізувати обіцянки. Це, у свою чергу, підштовхує президента втручатися у справи виконавчої влади, тобто уряду, який є креатурою парламенту, а отже, напряму веде до конфлікту і зниження керованості країною".

5 липня 2000 р. молдовський парламент 90 голосами зі 101 прийняв рішення за внесення відповідних змін до Конституції республіки. Одна з них полягала у тому, що президента країни обиратиме не весь народ, як це було за Конституцією 1994 р., а тільки парламент. Таким чином розрубали гордіїв вузол політичної кризи, зумовленої війною президента і парламенту, що тривала понад півтора року і завершилася поразкою П. Лучинського. Він, його адміністрація та близьке оточення сподівалися на зміцнення виконавчої влади і встановлення у республіці президентського режиму, а одержали додаткові повноваження для уряду і суто парламентську республіку. Проте одразу обрати нового президента силами парламенту депутати не змогли, що дало змогу П. Лучинському розпустити парламент.

На дотермінових виборах у парламент 25 лютого 2001 р. перемогла Партія комуністів (49,9 % голосів). Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи; до них перейшла уся влада. Вони одержали можливість обирати президента, голову парламенту, призначати прем'єра, ухвалювати через парламент будь-які рішення. 4 квітня 2001 р. на засіданні парламенту хариз-матичного відставного генерала, Першого секретаря Партії комуністів Республіки Молдова Володимира Вороніна обрали президентом.

Успіх комуністів був забезпечений насамперед їхніми обіцянками покінчити з корупцією, злиденністю і безробіттям у країні, до чого призвело колишнє її керівництво. "Не ми одержали перемогу, а влада програла, — визнав В. Воронін. — Народ висловив їй вотум недовіри, що стало результатом грабіжницьких "реформ", які проводилися протягом останніх десяти років".

На своїй першій пресконференції новий президент запевнив, що комуністи прагнутимуть до демократичної, європейської моделі правління, оскільки їх не влаштовують середньоазіатські моделі культу особи. Він також поспішив заспокоїти бізнесменів, зазначивши, що не переглядатиме результати приватизації, підтримує приватну власність, у тому числі й на землю, не втручатиметься у банківську діяльність і продовжить співробітництво з МВФ і Світовим банком.

Час від часу опозиція влаштовувала акції протесту проти політики комуністів. Зокрема, у березні 2002 р. були організовані "Великі національні збори" — зібрання народу на центральній площі Кишинева. Збори висунули вимогу до уряду подати у відставку в повному складі протягом двох діб. Перекрили рух транспорту біля президентського палацу і приміщення парламенту. Мітинги, чисельністю від 2 до 10 тис. демонстрантів, відбувалися і на початку квітня. Вимагали відставки президента, уряду, розпуск парламенту і проведення дотермінових парламентських виборів.

Інші опоненти особливо акцентували на тому, що майже всі кошти спрямовують на соціальні потреби. У відповідь В. Воронін говорив, що треба підтримати людей старшого віку, які перебувають у жахливій злиденності. Ще одним приводом до влаштування масових маніфестацій було рішення уряду про запровадження з 2002 р. обов'язкового вивчення російської мови з другого класу в національних школах. Під тиском акцій протесту, влаштованих Християнсько-демократичною народною партією, уряд скасував свою постанову. Вирішили питання вивчення російської мови залишити на розсуд батьків.

Поступово В. Воронін змінив свою позицію, перетворившись із комуніста-інтернаціоналіста на радикального націоналіста. Ще кілька років тому він люб'язно пропонував В. Путіну "власноручно навести порядок" у Придністров'ї, а пізніше заявив про окупацію Росією "східної частини РМ", почав активно проводити лінію на євроінтеграцію своєї держави.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >