Кіно в системі візуальних мистецтв та інформаційного простору

Кіно є не тільки мистецтвом, а й засобом інформування і формування уявлень глядачів. Як вважає французький теоретик Жильбер Коан-Сеа, кіно виникло не у відповідь на потреби сучасної людини, а як результат іманентного розвитку комунікативної техніки (спочатку друковане слово, потім телефон і радіо і нарешті техніка зорової інформації – кіно і телебачення). Поява кіно, на його думку, це своєрідна революція в розвитку засобів комунікації, яка, змітаючи на своєму шляху всі соціальні бар'єри, загрожує культурі знищенням, являючи собою в плані колективному хаос соціальних і культурних рівнів, в плані індивідуальному – фактор психологічних зрушень, сила впливу яких ще мало вивчена, але незаперечна. Знову-таки, ця досить переконлива теорія слушна, коли йдеться про фільм як товар, який необхідно продати, або якщо ігнорувати диференційований підхід до кінематографа та ігнорувати його здобутки як мистецтва.

Розвиток ЗМІ стимулює технічна і соціокультурна ситуація. Те, що ЗМІ й кінематограф перебувають в тісному зв'язку, ілюструє ситуація в Україні у 1990-х – 2000-х роках, коли в країні занедбали кіновиробництво, в силу чого рівень зорової інформації, а відтак і ЗМІ, в тому числі електронних, є дуже низький. Кіно за умови його повноцінного функціонування могло б відіграти важливу роль для підтримання культури слова, спілкування і зображення. Самі кінематографісти широко використовують гаму сучасних технічних засобів.

У 1980-х роках дедалі чіткіше почало формуватися своєрідне кінематографічне явище – кіно почало живитися самим собою, своїми надбаннями. Режисери дедалі активніше апелюють до знайомих сюжетів – так виник рімейк. Вони почали точно відтворювати на екрані той чи інший період XX століття, спираючись не тільки на іконографічний матеріал, документальні джерела, а й на ігрові фільми відповідних років з характерною модою в одязі, інтер'єрах тощо – так виник стиль ретро. Режисери активніше апелюють також і до популярних артефактів – мистецтва образотворчого, музики, танців та пісень, аби повніше, об'ємніше передати атмосферу часу. Включаючи власну інтуїцію, режисери точно відтворюють манеру поведінки, характер спілкування і т.п., тобто всі аспекти буття.

Фільми попередників були важливим джерелом нового фільму, який немов виростав із грунту, вже обробленого іншими. Окремі режисери навіть стверджували, що в кіно вже більше нема чого сказати нового, можна тільки повторювати вже сказане попередниками, хоча режисери справді талановиті не потрапляли в залежність від створеного іншими, вони творчо використовували вже існуючий грунт, аби досягти більшої повноти впливу на емоції глядача. Водночас звернемо увагу на підготовленість глядача, чий життєвий особистий досвід включав і досвід екранний, глядача, який, завдяки баченим раніше фільмам й відтак розширеному сприйнятті світу, подій минулого, міг легко потрапити у відповідну епоху, переглядаючи новий фільм, їй присвячений. Режисери почали охоче апелювати до такого глядацького досвіду.

Останні десятиріччя кіно втратило домінуюче становище і стало локалізованим серед мистецтв, засобів розваги і способів комунікації.