< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Климент Смолятич

Даних про життя та діяльність Климента Смолятича небагато. Відомо, що він був монахом Зарубського монастиря біля Києва. У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславович і собор єпископів без санкції константинопольського патріарха поставили Климента Смолятича київським митрополитом, однак тільки в 1152 р. він міцно утримався на митрополичій кафедрі, залишаючись на ній до смерті Ізяслава (1154). Поставлений Візантією митрополит Костянтин скасував усі канонізовані розпорядження Климента, звільнив його послідовників. Подальша доля Климента Смолятича невідома. Помер, вірогідно, після 1154 р.

Другий митрополит-русич був високоосвіченою людиною свого часу, багато писав, проте до нас дійшло тільки "Послання пресвітеру Хомі" з доповненнями Афанасія-мніха, що збереглися у списках XV—XVI ст. і які свідчать про видатні здібності Климента Смолятича як проповідника, оратора, книжника і мислителя. Знавець античної філософії, Смолятич прагнув використати її для тлумачення божественних заповітів, вважаючи, що потрібно "випробувати писання", осмислити праву віру з позицій філософії.

Значне місце Климент Смолятич відводив проблемам походження та суті знання, стверджуючи, що основна мета пізнання — розуміння слави і величності Бога, можлива тільки через дослідження речей природи. Провідне місце у цьому процесі він відводив розуму, який, спираючись на органи чуттів, виявляється здатним досягти істини. На Його думку, душа розумна, але все, чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов'язаний управляти почуттями, бо він є господарем, а почуття його слугами. В розумі людський дух отримує своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у "тварі", тобто створеного Богом. Витлумачуючи Св. Письмо в дусі Іларіона, Климент Смолятич алегорично пояснював його у формі емпіричного божественного, зводячи до земного, де "тварне буття" стає джерелом всякого теоретизування про Бога. Пізнання світу, на думку Климента Смолятича, є ступінь до Бога, і іншого шляху тут не існує. Категорично відхиляв збагачення духовенства, виступав за духовне самопізнання, самовдосконалення людини.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці на Русі, посилюються удільні князівства, і Київ поступово втрачає значення загальноруського політичного центру, хоча номінально залишається столицею Русі. Саме на цей період припадає життя та діяльність Кирила Туровського, прозваного "Златоустом, паче всіх просіявших на Русі".

Кирило Туровський

Кирило Туровський народився між 1130—1134 рр. Син багатих батьків з м. Турова (тепер село Гомельської області в Білорусі), не злюбивши "тлінної слави світу цього", постригається у ченці, стає затворником, віддаючись постам і молитвам, вивченню Св. Письма. Через деякий час він був призначений на єпископство і освячений київським митрополитом у єпископи м. Турова. Добре знав грецьку мову, візантійську літературу, зазнав значного впливу з боку печерської ідеології. Творча спадщина Кирила Туровського складається з оригінальних творів ораторської культової прози, повчань, послань, притч, канонів, які користувалися великою повагою на Русі. Серед них "Притча про людську душу і тіло", "Сказання про іноцький чин", "Слово про Хомину неділю", "Слово і похвала святим отцям Нікейського собору", "Слово про премудрість". Частина з них ввійшла до збірників "Златоуст" і "Торжественник", призначених для святкового читання і складених з творів найбільш прославлених візантійських авторів. Існує припущення, що саме Кирило Туровський є автором "Слова о полку Ігоревім" — однієї з найвизначніших пам'яток письмової культури Русі. Це припущення носить вірогідний характер, воно не спростоване, але й не знайшло достовірного підтвердження.

У період затворництва Кирило Туровський виступав із виправданням чернецтва, яке вимагало покори і звільнення людини від страждань і гріховодності. Однак і в цей період у нього спостерігався певний відхід від ортодоксального християнства. Він вважав Христа людиною не за образом, а за притчею. Таке визначення Христа стало підставою для осудження Кирилом церковного здир-ництва, рішучої відмови від практики "ісхіщенія" маєтності, суворого осудження духовенства за прагнення до влади, критичного відношення до церковної ієрархії. Настанова у туровські єпископи пом'якшувала чернечий аскетизм Кирила, сприяла виробленню інших світоглядних та соціально-політичних орієнтирів. Твердо переконаний у тому, що все необхідне для себе людина може взяти із Св. Письма, він робив висновок, що не все в ньому явне, і в книгах Св. Письма не так просто дійти до істинного розуміння суті справ.

Слідом за Климентом Смолятичем Кирило звертається до послуг розуму, широко використовуючи метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагається подолати містико-аскетичне несприйняття світських цінностей, виробити моральні критерії для діяльності світської людини, далекої від чернецького фанатизму та зречення. Світ людства постає у нього своєю долею, позбавляється небесного покровителя. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину причетності Бога до світського життя, його служіння людству, відповідно до чого творення світу Богом і саме вселюднення Бога здійснюються заради людини.

В релігійній притчі про Бога-творця, упорядника світу, він прагне осягнути творчу сутність людини, хоча і в фантастичній, відчуженій формі. Згідно з поглядами Туровського сприйняття світу, любов до нього відповідає Божому промислу, випливає з нього. Світ зціляє "тілесні недуги людини", забезпечує її земне існування, а вселюднення Бога постає як акт Божого служіння людству, позбавлення його від "духовних недуг". Стосовно сенсу пришестя Христа, то він полягає в даруванні істини. Однак це дарування аж ніяк не означає, що людина звільняється від розумового пошуку, дослідження, вільного вибору між добром і злом. Христос не віднімає свободу волі, а лише повертає правду, до якої кожний іде своїм шляхом. Правда, при цьому Кирило підкреслює, що розум потребує суворого контролю, керівництва. Щоб позбутися гріха, він має врівноважити себе божественною істиною церкви, вірою, перетворитися на "стрункий розум", який ставиться Туровським урівень з віро*ю. Розглядаючи питання про співвідношення душі і тіла з позиції віруючої людини, Кирило доводив нетлінність, безсмертність душі, стверджуючи водночас, що душа постійно потребує тіла, а тіло душі.

У цілому, трактуючи природу людини і її гідність в етичному інтелектуалізмі, Кирило Туровський пізнання видимого світу розглядав і як пізнання самого божества, і як моральне повчання, де пізнання видимого світу спроможне привести нехристиянина до християнського віровчення, оскільки воно навчає моральної досконалості. Серед важливих моментів творчості Кирила Туровського слід зупинитися на обгрунтуванні ним положення про те, що неможливо творити зло навіть з добрих намірів. Саме ця думка про мету і засоби, злочин і кару, протиборства сил, які складають людину і суспільство, стане однією з центральних, провідних у вітчизняній філософії, знайшовши своє втілення також у філософії російського духовного ренесансу кінця XIX — початку XX ст.

Серед важливих пам'яток Русі домонгольського періоду є "Моління", чи "Слово Даниїла Заточника", яке збереглося у списках XVI—XVII ст., де воно має назву "Послание", або "Написание".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >