< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Система адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Класифікація адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

З часу набуття українським суспільством незалежності одним із стратегічних питань зовнішньополітичної діяльності було обрано європейський розвиток. Шлях приєднання в ЄС неодноразово підтверджується офіційними документами. З урахуванням потреби у визначенні правових механізмів інтеграції, впливу європейського права на процеси, що відбуваються в державі, гармонізація українського законодавства спонукають до системних кроків гарантування діяльності як правоохоронної діяльності, так і права громадян на звернення до ОВС України.

Характерною особливістю стану громадянина в суспільстві є всебічна забезпеченість реального здійснення наданих йому демократичних прав та свобод, закріплених у нормах чинного законодавства. Фактичне забезпечення прав і свобод досягається насамперед створенням у країні необхідних економічних і політичних умов, доповнених юридичними засобами. Таке конституційне право громадянина, як право на звернення до ОВС, гарантується широким спектром державно-правового забезпечення: економічними, політичними та правовими засобами.

Одним із найважливіших засобів такого забезпечення є адміністративно-правові гарантії, які є частиною системи юридичних гарантій. Без створення широко розвинутої системи ефективних гарантій неможливо забезпечити кожному громадянину здійснення всього комплексу наданих йому прав. Слід також урахувати, що сама система, у тому числі адміністративно-правових гарантій права, є динамічним явищем, яке постійно розвивається та вдосконалюється.

Теоретична розробка проблем, пов'язаних з подальшим розвитком системи юридичних гарантій в Україні, має важливе практичне значення, їх реалізація допоможе удосконалити правові норми, що охороняють права громадян, сприятиме підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів та організацій, які застосовують ці норми.

Досліджуючи теорію держави і права О. Ф. Скакун зазначає, що юридичні гарантії законності відповідають двом основним цілями:

  • 1) охоронній (превентивні, запобіжні) – виявлення, попередження й припинення правопорушень та їх негативних наслідків;
  • 2) захисній (відбудовні) – відновлення порушених прав; компенсація збитків; покарання особи, винної у вчиненні правопорушення, з метою захисту потерпілої особи і суспільства від будь-яких протиправних діянь[1].

Висновки науковця обгрунтовані положеннями вступної частини галузевого документа, а саме Положення. Даний нормативно-правовий документ вводився з метою, по-перше, забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення, по-друге, поліпшення та удосконалення організації їх особистого прийому в центральному апараті МВС України, підпорядкованих йому ОВС України, а також у вищих навчальних закладах, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління[2].

Суттєвою ознакою сьогоднішнього правового закріплення та гарантування права звернення до ОВС України є його поступовий

(програмний) характер, що, безперечно, є свідченням державницької діяльності, функціонування органів та посадових осіб відповідних владних інституцій. Мається на увазі насамперед діяльність законодавчої влади, яка формує основи розвитку держави й суспільства та інституту розвитку правоохоронних органів. Зокрема, програмний характер мають положення щодо сучасної моделі побудови правоохоронних органів в Україні. Утім, на сьогодні вплив на зазначені процеси має діяльність і самоврядних інституцій. Так, станом на 1 січня 2014 року в Єдиному реєстрі громадських формувань нараховувалось 3522 зареєстровані громадські організації, третина з яких виконує правоохоронні функції.

О. Ф. Скакун зазначає, що гарантії складаються з умов, засобів, способів, що закріплені в чинному законодавстві та спрямовані на забезпечення режиму законності та поділяються на загально-соціальні і спеціально-соціальні (юридичні). Дане визначення є усталеним у правовій науці, в цілому його дотримуються й підтримують у різних галузях права. Окреслені гарантії слугують додатковим чинником для застосування права громадян на звернення до ОВС України. Класифікуючи загально-соціальні гарантії – умови, що визначають зміцнення режиму законності, науковець виділяє такі: 1) економічні – стан економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх заінтересованості в законності; 2) політичні – рівень демократизму конституційного ладу, тобто розвиненості системи народовладдя, демократичних форм та інститутів його здійснення; політичного плюралізму, об'єднуватися в організації за різними інтересами; 3) соціальні – життєвий рівень населення, необхідна забезпеченість громадян найважливішими житлово-комунальними, соціально-культурними та іншими послугами; надання державної соціальної допомоги незаможним сім'ям або самотнім громадянам – субсидій, компенсацій, життєво необхідних товарів; 4) ідеологічні (духовні) – ступінь розвиненості правосвідомості, комплекс моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимість вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'язування державної ідеології, а турбота про правову освіту, виховання, правову культуру; недопущення культивування насильства, націоналізму, расової ворожнечі, цинізму, байдужості до соціальних цінностей, зокрема й до права. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дає змогу вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя[3]. Дана класифікація гарантій є загально-правовою.

Підтвердженням може слугувати думки, які викладені в навчальному посібнику за редакцією А. Ф. Мельника "Державне управління" та низці інших наукових праць. Так, важливим елементом системи гарантій є гарантії, що включають економічні, політичні, соціальні та духовні гарантії, а також спеціальні гарантії. Слід також погодитися з тими вченими та практиками, які зазначають, що в державознавстві немає єдиної думки щодо системи гарантій та їх класифікації[4].

Іншим видом гарантій є спеціально-соціальні (юридичні) гарантії законності – це сукупність юридичних умов, правових способів та організаційно-правових засобів, що закріплені в чинних законах та інших джерелах (формах) права й безпосередньо спрямовані на забезпечення режиму законності і правового порядку, серед яких виділяємо такі: 1) юридичні умови – якісний стан чинних джерел (форм) права: нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, судових прецедентів, правових звичаїв тощо, а також актів тлумачення норм права і правозастосовних актів; 2) правові способи – досконале законодавство і його відповідність нормам конституції; нагляд і контроль за станом законності, включаючи конституційний судовий контроль; попередження й припинення правопорушень; захист, відновлення порушених прав; реалізація юридичної відповідальності; наявність надійних і загальнодоступних юридичних процедур і процесів; розвинена правосвідомість і правова культура населення тощо; 3) організаційно-правові засоби – реалізація принципу поділу влади; ретельний підбір кадрів; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та правоохоронних органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції тощо. Юридичні гарантії законності забезпечуються ефективною діяльністю законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади (в Україні – парламентом, урядом, Конституційним Судом, судами загальної юрисдикції, зокрема спеціалізованими судами – господарськими й адміністративними, прокуратурою, органами державної безпеки та ін.); залежать не лише від об'єктивних, а й від суб'єктивних факторів – діяльності різноманітних службових і посадових осіб[5].

Гарантування прав і свобод людини та громадянина в юридичній науці визначаються по-різному, а саме: гарантії розглядаються як елемент правової системи; ототожнюються гарантії з іншими поняттями, мірами правової охорони й захисту, юридичної відповідальності; досліджуються як самостійна категорія, що має свої риси, систему і методи реалізації; як форма визначеної єдності правових норм[6]. Гарантії прав і свобод людини та

громадянина – це система конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективна реалізація громадянами своїх прав та свобод, їх охорона і захист у разі правопорушення; їх головне призначення полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони й захисту суб'єктивних прав та свобод[7]. Наведене вище певною мірою стосується і гарантування права громадянам на звернення до ОВС України.

Професор Μ. І. Байтін вважає, що права (повноваження) необхідно розмежовувати за такими найбільш загальними критеріями, як: особливості об'єкта впливу, своєрідність суспільних відносин, на які держава впливає у процесі своєї діяльності; загальні основні цілі, визначені стосовно різних сфер суспільного життя, на досягнення яких спрямована діяльність держави; специфіка змісту кожної функції як цілеспрямованої, більш чи менш однорідної, подібної між собою діяльності; особливості сфери суспільного життя – внутрішня чи зовнішня[8].

Одним із засобів пізнання процесів, об'єктів та явищ у правовій науці є їх класифікація. З цього приводу слід підтримати думку Ю. О. Гелич, що чим більше критеріїв для класифікації будь-якого правового поняття, тим грунтовнішим може бути розуміння сутності та складових відповідного процесу, об'єкта або явища[9].

Правове закріплення інституту звернень громадян до ОВС характеризується гарантованістю. Така гарантованість відбувається на всіх без винятку правових рівнях, що у свою чергу становлять певну систему гарантій існування та реальної здатності функціонування ОВС України. У широкому розумінні під гарантіями права звернення громадян до ОВС слід розуміти систему загальних і спеціальних (нормативно-правових та організаційно-правових) умов і засобів забезпечення існування та дієвості правоохоронного інституту. У попередньому розділі ми давали власне розуміння гарантій у вузькому значенні.

Гарантованість функціонування правоохоронних органів у різних країнах залежить від стану загального розвитку всіх сфер суспільного і державного життя – політичної, економічної, соціальної, духовної та інших. Безперечно, нормативно-правове закріплення права громадян на звернення до ОВС України є однією з основних гарантій ефективного існування та розвитку зазначеного інституту.

Демократичні процеси, які відбуваються в житті нашого суспільства, потребують і зміщення акценту у відносинах між державою та відповідними правоохоронними органами. Закріплені чинним законодавством повноваження органів та посадових осіб органів виконавчої влади розширюють можливості вільного вибору останніми варіантів своєї поведінки в умовах створення громадянського суспільства та децентралізації влади.

У правовій науці питання гарантій того чи іншого інституту не знайшло єдиного розуміння. Тому природно, що існують різноманітні варіанти щодо класифікації гарантій. О. І. Миколенка, під класифікацією адміністративно-правових явищ розуміють систему розподілу явищ і понять адміністративного права на групи за спільними ознаками і властивостями. Класифікація має широке використання в навчальному процесі, науково-дослідній, правотворчій і правозастосовній діяльностях. Отже, в адміністративно-правовій класифікації гарантій виокремлюємо на чотири частини: в навчальному процесі, у науково-дослідній роботі, правотворчій та правозастосовній діяльності.

Найбільший інтерес класифікація має у правотворчій та правозастосовній діяльності. Так, у правотворчій діяльності класифікація адміністративно-правових явищ в основному допомагає розташуванню нормативно-правого матеріалу як у різних нормативно-правових актах, так і в межах одного нормативно-правового акта[10]. У правозастосовні!! діяльності знання класифікації адміністративно-правових явищ допомагає: по-перше, орієнтуватися в чинному адміністративному законодавстві та швидко реагувати на зміни в ньому; по-друге, знаходити суперечності правових норм різних джерел права та прогалин в адміністративному законодавстві; по-третє, ефективно виконувати свої професійні обов'язки[11].

Створення такої реально діючої системи гарантій, як права громадян на звернення до ОВС, органів державної та публічної влади є не простим завданням. Під органами публічної влади або органами публічної адміністрації в наукових розвідках визнається "сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції" (В. Б. Авер'янов). Така система має складатися з різноманітних заходів та мір адміністративного характеру. Найбільш ефективний механізм управління територіями складається з двох рівнів: публічного, тобто з боку держави так і місцевого самоврядування – місцевого (локального) управління. Виходячи з наведеного вище доходимо висновку, що гарантії поділяються на державні, тобто ті, які проголошуються і гарантуються державою і самоврядні – органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами і громадськими формуваннями.

У науковій літературі під державними гарантіями слід розуміти правові норми, що містяться в Конституції та інших законодавчих актах, їх особливістю є те, що вони здійснюються державою[12]. У свою чергу, й локальні спільноти – територіальні громади та обрані ними представницькі органи, їх виконавчі органи та посадові особи місцевого самоврядування приймають статути територіальних громад, ухвалюють рішення представницьких органів, виконавчих органів рад та розпорядження посадових осіб місцевого самоврядування, що становлять локальний рівень гарантування місцевого самоврядування[13]. Законодавство допускає ухвалення і на рівні громадських об'єднань права на звернення до державних інституцій, у тому числі й до ОВС.

Основний Закон держави встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держаних інституцій. Зараз діє відмінний від радянського права принцип: "Держава для людини". У ст. З Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження й забезпечення прав та свобод людини є головним її обов'язком, і це природно, оскільки людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

О. І. Наливайко зазначає, що зміст державного захисту прав і свобод громадянина є динамічним. Він обумовлений цільовою, інституційного й функціональною спрямованістю і залежить від суспільно-політичних та інших процесів, що відбуваються в Україні[6]. Не є винятком і адміністративно-правові гарантії права звернення громадян до органів внутрішніх справ України.

Класифікація адміністративно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС України, вважаємо, має місце як на державному рівні, так і на рівні органів місцевого самоврядування. Зокрема, державні гарантії стосуються ухвалення законів та нормативно-правових актів на рівні ОВС України, а локальні гарантії органів місцевого самоврядування закріплюються в статутах громад та при перевірці звернення громадян до відповідних органів тощо.

У науковій літературі адміністративна класифікація юридичних фактів дає змогу здійснити їх поділ на види, підвиди та ін., що допомагає глибше вивчити окремі юридичні факти, їх позитивні та негативні риси, виділити характерні особливості, взаємозв'язок загального й окремого, виявити між ними відмінності та подібності, поглибити процес пізнання, системно підійти до явищ, що вивчаються[15]. На думку В. В. Гордєєва, критеріями класифікації повинна бути єдина підстава, вибір якої залежить від цілей і завдань класифікації. У науковій літературі наявна думка, що класифікації слід поділяти на природні та штучні (допоміжні)[16]. Природні являють собою розподіл предметів, явищ за класами на основі їх суттєвих ознак і загальних закономірностей. Штучні ж не виділяють сутності об'єктів, не виявляють загальних зв'язків, вони використовується в технічних цілях, полегшують систематизацію матеріалу або його швидке відшкодування в процесі практичної діяльності[17]. Так, до головних критеріїв класифікації можемо віднести право громадян України звернутися до органів внутрішніх справ та їх керівників із зауваженнями, скаргами і пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявами або клопотаннями про реалізацію своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів, а також зі скаргами про їх порушення. До штучних або другорядних – питання направлення звернення усно, письмово або за допомогою сучасних технічних засобів (Інтернету).

Варто зазначити, що питання класифікації адміністративно-правових гарантій права звернення до ОВС України лежить у площині, по-перше, прав людини, по-друге, органів державної влади. Т. М. Заворотченко визначила основні критерії класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина і наводить обгрунтовану характеристику системи гарантій, особливу увагу приділяючи аналізу нормативно-правових гарантій (норми-принципи, юридична відповідальність, обов'язки), що гарантують права і свободи людини та громадянина, а також організаційно-правові гарантії, які сприяють реалізації нормативно-правових гарантій та їх класифікації[18]. Чинне законодавство гарантує особам, які не є громадянами України, але законно знаходяться на території української держави, право на подання звернення, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами.

І. О. Шумак пропонує розуміти нормативно-правові та організаційні гарантії громадянських прав і свобод (право на життя, свободу, повагу гідності, особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та недоторканність житла, а також на таємницю комунікацій)[19].

В. В. Іванов поділяє юридичні, а отже, і адміністративно-правові гарантії, на матеріально-правові й процесуальні гарантії[20], що може бути використано і при класифікації гарантій права звернення громадян до ОВС України.

Однак Ю. О. Гелич вважає, що поняття "нормативно-правові гарантії" включає в себе і поняття "організаційно-правові гарантії"[21]. Безперечно, певна логіка в даному міркуванні є.

Науковець переконаний, що класифікувати гарантії слід за рівнем закріплення – національні і міжнародні гарантії; за формою закріплення – в законах, підзаконних нормативно-правових актах; за змістом; за сферою дії; за суб'єктним складом осіб (загальним суб'єктам і спеціальним суб'єктам; за принципом дії правових норм – матеріальні і процесуальні; залежно від можливості захисту прав людини – судового і позасудового захисту; за засобами захисту (охорони) – організаційно-процедурні й техніко- технологічні інформаційно-правові гарантії[22]. Дана думка має право на підтримку.

Адміністративно-правові гарантії права звернення громадян до ОВС України можуть зачіпати питання й цивільно-правих аспектів. Вирішення проблематики щодо прав людини досліджував А. В. Соловйов, який умовно поділяє цивільно-правові гарантії права людини на життя на наступні групи: правові норми, які формують сприятливі умови для реалізації права людини на життя; правові норми, які усувають перешкоди реалізації права людини на життя; правові норми, які безпосередньо врегульовують права та обов'язки учасників суспільних відносин щодо реалізації права людини на життя та встановлюють межі його реалізації; правові норми, які спрямовані на захист права людини на життя, встановлюють цивільно-правову відповідальність за його порушення[23]. Таким чином, цивільно-правові гарантії виокремлюються як певна група правових гарантій, а також функціональне призначення цивільно-правових норм (формувати сприятливі умови, усувати перешкоди, безпосередньо врегульовувати та встановлювати межі реалізації, захищати суб'єктивні права). Частиною адміністративно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС виступають і правові норми інших галузей права.

Убачається, за основу поділу гарантій на групи слід взяти характер тієї галузі суспільної діяльності людей, у якій створюються, існують і удосконалюються засоби, способи й умови, що забезпечують дотримання законів та здійснення прав громадян. Крім основного критерію класифікації гарантій існують й інші, які можна назвати допоміжними. Так, гарантії поділяють на об'єктивні та суб'єктивні[24].

У науковій літературі знаходимо спірні, на наш погляд, думки з означеного питання. За ступенем безпосередності впливу всі гарантії поділяють на прямі і непрямі. Зокрема, Н. В. Вітрук пропонує розподіляти гарантії на державні й суспільні – за суб'єктом, що бере участь у забезпеченні реалізації й охороні прав. В іншій праці дослідник вказує на правові і неправові гарантії; загальні та спеціальні[25]. Його точка зору протиставляється всім іншим. З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні, політичні та неполітичні. Можливо, під не правовими мають на увазі організаційні гарантії. Також не зовсім точним є поділ науковцем гарантій на загальні й спеціальні. До загальних він відносить економічні, політичні та ідеологічні засоби, а до спеціальних – юридичні. Останні вважаються спеціальними тому, що безпосередньо забезпечують реалізацію й охорону суб'єктивних прав громадян. Однак безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншими засобами. Поділ гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілком припустимий, але за іншою ознакою. До них можна віднести засоби й умови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних – ті, які призначені для забезпечення тільки визначеного права або групи однорідних прав.

Із великої кількості правових проблем, які порушуються у дослідженнях, питання гарантування того чи іншого правового інституту займає важливе місце. На думку російських вчених О. Е. Кутафіна і В. І. Фадеева, система гарантій, яка закріплюється муніципальним правом, стосується всієї сукупності умов та засобів, забезпечуючи реалізацію та їх захист[26]. Безперечно, така думка має право на існування, але гарантії закріплюються не тільки частиною права, а й конституційним та адміністративним правом тощо. Науковці при дослідженні поняття "гарантії" деталізують та розширюють рамки усталеного поняття. При цьому вони звертають увагу на такі категорії, як "умови", "способи" та "засоби".

Поняття "засіб" і "спосіб" іноді вважають синонімами[27]. Однак вони різні за змістом і обсягом. Так, у словнику російської мови С. І. Ожегова слову "засіб" надано наступне трактування: прийом і спосіб дії; предмет і знаряддя для здійснення якої-небудь діяльності. Що ж стосується слова "спосіб", то воно має тільки одне значення: прийом, метод, порядок, спосіб дії[28]. Отже, засіб – це і прийом, і предмет, а спосіб – лише прийом. Таким чином, будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб є способом. Водночас санкцію, передбачену правовою нормою за порушення, наприклад, закону про звернення громадян, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійснення прав, вона, без сумніву, є.

Слід зазначити, що більшість учених під гарантіями розуміють умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охорону прав та свобод. їх призначення полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення, дотримання і захист прав громадян з метою безперешкодного користування ними. Такий підхід був притаманній радянській школі права.

Поняття "умови" також має декілька змістовних значень: 1) обставини, від яких щось залежить, котрі що-небудь визначають; 2) обстановка, у якій відбувається діяльність; 3) правила, установлені в тій чи іншій сфері життя і діяльності; 4) статті, пункти договору, що передбачають певні дії його сторін[29].

Окремі вчені об'єднують економічні та матеріальні гарантії в один вид, уважаючи, що вони мають однакове значення. Тому, згадуючи одне, беруть інше в дужки – матеріальні (економічні) або економічні (матеріальні)[30].

Є ще один поділ гарантій права на звернення громадян до ОВС України – це матеріальні й процесуальні гарантії. їх слід розуміти як процес втілення в життя диспозицій норм матеріального та процесуального адміністративного права, що регулюють порядок і процедуру направлення, прийому та розгляду різних видів індивідуальних і колективних звернень фізичних осіб, а також організацію і проведення особистого прийому громадян в органах державної влади.

У теорії адміністративного права адміністративно-правові відносини, залежно від їх змісту, прийнято поділяти на матеріальні та процесуальні. Матеріальні адміністративні правовідносини виникають на основі матеріальної норми[31]. З цього питання слушним є твердження І. Й. Магновського, який на підставі дослідження змісту поняття "гарантії прав і свобод людини та громадянина" висновує, що головними характеристиками гарантій прав і свобод людини та громадянина постають, по-перше, їх матеріальний зміст, тобто те, у чому гарантії прав і свобод в загальному вигляді знаходять своє виявлення в реальному повсякденному житті, і, по-друге, їх функціональне призначення, тобто ті завдання, які стоять перед гарантіями прав і свобод людини та громадянина у правовому суспільстві[32]. Слід цілком погодитися з твердженням, і на його підґрунті зазначити, що у такій сфері діяльності органів державної виконавчої влади, як робота зі зверненнями громадян і організація їх особистого прийому, безперечно, не може йтися про владний характер таких відносин, оскільки громадяни є приватними особами та не перебувають у підпорядкуванні керівників тих органів, які розглядають їх звернення.

Як приклад матеріальної норми, з приводу реалізації якої можуть виникати відповідні правовідносини, доцільно навести норму ст. 9 ЗУ "Про звернення громадян", що встановлює правову заборону переслідування громадян і членів їх сімей за подання звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб за критику у зверненні їх діяльності та рішень. Аналіз положення наведеної статті в частині встановлення заборони переслідування громадян за подання звернення дає змогу твердити про її правоохоронний зміст і спрямованість, по суті, на гарантування кожній фізичній особі можливості оскаржувати будь-які дії, рішення чи бездіяльність усіх державних органів і їх посадових осіб, яким необгрунтовано порушено її права чи права інших осіб, без побоювання негативних наслідків для себе або наступного переслідування за подання такого звернення.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що у науковій теорії адміністративного права поділ гарантій на матеріальні та процесуальні є, певною мірою, умовним, і слугує лише меті більш чіткого визначення їх змісту у відповідних правовідносинах. Так, стосовно тих відносин, де сторонами є фізична особа та орган державної виконавчої влади (або посадова особа, яка діє від імені держави) навряд чи можна однозначно твердити про їх суто матеріальний або суто процесуальний характер, оскільки під час практичної реалізації їх взаємних прав і обов'язків діють, як правило, норми процесуального адміністративного права, як це, наприклад, відбувається у правовідносинах, що виникають з приводу подання громадянином звернення до органу виконавчої влади. Іншими словами, трансформації зазнає зміст правовідносин, а не гарантії – останні не змінюють свого правозахисного призначення, хоча й набувають відмінних рис, обумовлених особливостями процесуальної форми реалізації.

Поряд із національними гарантіями важливу роль відіграють міжнародні гарантії, що виражаються в діяльності правоохоронних органів: 1) з проведення контролю за дотриманням прав і свобод людини в різних країнах (забезпечення права громадян звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав; з інспекційних перевірок у регіонах стану дотримання прав людини); 2) зі здійснення заохочувальних заходів політичного й економічного характеру, спрямованих на додержання прав і свобод людини в різних державах; 3) із застосування санкцій (політичних, економічних, військових) щодо держав, які порушують права і свободи людини.

Слід погодитися з О. Ф. Скакун, що всі гарантії є зовнішніми, формальними; їх фундамент – гарантії внутрішні, духовні, які досягаються моральним примусом особи, котра самовдосконалюється[5]. Безперечно, без внутрішнього розуміння і дотримання принципу верховенства права такий засіб контролю, ж звернення громадян, буде малоефективним. Тому слід більше уваги приділяти правосвідомості громадян, працівників державних установ та суспільства в цілому.

Вважаємо, що розбіжності в точках зору дослідників у цьому аспекті обумовлені насамперед різним підходом до вибору критеріїв класифікації гарантій. Питання вибору останніх дискусійне.

Гарантії звернення громадян до ОВС поділяються за: громадянством – громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства; поданням – окремою особою (індивідуальні), групою осіб (колективні); фізичною особою чи юридичною; службовцями органів державної виконавчої влади чи службовцями органів місцевого самоврядування; адресністю – керівникам обласних чи районних підрозділів ОВС, приймальні МВС України; статтю – чоловік чи жінка; віком – повнолітній, громадяни похилого віку. Зазначимо, що кількість колективних звернень громадян у 2012 році до керівництва МВС збільшилася на 8,7 % і сягнула 12,3 тис. (у 2011 році – 11,3 тис.).

Наведемо також перелік класифікацій щодо суб'єкта як надходження, так і безпосередньо звернення: парламентські, президентські, урядові, судові, прокурорські, контрольно-наглядові, муніципальні (комунальні) тощо. Понад 250,1 тис. письмових звернень (+ 0,7 % у 2011 році) надійшло від кореспондентів безпосередньо до органів внутрішніх справ. Інші звернення переадресовані: з Верховної Ради України – 853 (- 27,2 %), Кабінету Міністрів України – 929 (- 22,7 %), Адміністрації Президента України – 2,2 тис. (- 22,1 %), з інших органів влади й управління – 131,9 тис. (+ 7,9 %) тощо.

Слід також звернути увагу й на форму звернення. Так, до апарату МВС надійшло у 2012 році 21,5 тис. письмових звернень громадян (2011 рік – 22,5 тис.). Із них до Міністерства надійшло з ВРУ 143 (185) звернення, КМУ – 1,3 тис. (1,7 тис.), від Адміністрації Президента України – 807 (1,1 тис.), інших органів – 5,8 тис. (4,7 тис.) звернень, безпосередньо від громадян – 13,4 тис. (14,7 тис.). Важко враховувати при цьому усні звернення, які дозволені законодавством.

За критерієм значення предмета звернення громадян до ОВС поділяються на: публічного (суспільно значущих суспільних питань) та приватного характеру (особистих питань). Прикладом може бути звернення громадян щодо дій або бездіяльності працівників правоохоронного органу. Протягом 2012 рову на адресу МВС України надійшло 43,6 тис., що на 0,9 % менше ніж, за 2011 рік.

Звернення громадян до ОВС можна класифікувати за критерієм надходження від Героїв України, Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни та ін. Аналіз показує, що зменшилася кількість звернень від Героїв України, Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни з 897 у 2011 році до 723 у 2012 році (- 19,4 %), зменшилася кількість звернень ветеранів війни та праці, осіб, постраждалих від аварії на ЧАЕС, членів багатодітних сімей та громадян, що потребують соціального захисту та підтримки, з 14,3 тис. у 2011 році до 12,8 тис. у 2012 році (- 9,9 %).

Звернення громадян до ОВС можемо класифікувати за тематикою: неналежне розслідування кримінальних справ; конфліктні ситуації, вчинення злочину; неправомірні, на думку їх авторів, дії працівників правоохоронного органу; зловживання службовим становищем; кадрові питання; питання житлових та соціально-побутових проблем працівників ОВС; пенсійне забезпечення колишніх працівників ОВС, а також з інших питань діяльності ОВС.

Під час роботи над монографією нами детально вивчалися звернення громадян в аспекті проблеми дій або бездіяльності працівників правоохоронного органу. Так, протягом 2012 року в Україні відбулося незначне зменшення зазначених звернень з 44,1 тис. до 43,6 тис. При цьому спостерігається збільшення (+ 0,3 %) кількості обгрунтованих звернень щодо дій або бездіяльності працівників міліції порівняно з 2011 роком, зокрема у Волинській + 26,2 %, Запорізькій + 119,4 % та Хмельницькій + 23,8 % областях, але зменшення відмічається у Вінницькій – 28,9 %, Закарпатській – 28,8 %, Івано-Франківській – 51,6 %, Одеській – 47,9 %, Рівненській – 43,5 %, Сумській – 45,4 % областях та місті Києві – 42,4 %.

У системі національного права України закріплено відповідні гарантії реалізації прав громадян (у конституційних, цивільних, господарських правовідносинах), найбільший інтерес у руслі нашого дослідження становлять такі, що діють в адміністративному праві. По-перше, у матеріальному праві до таких передусім належать гарантії прав громадян як суб'єктів адміністративних правовідносин. Крім того, питання про права фізичних осіб (громадян України, іноземців і осіб без громадянства) як суб'єктів адміністративних правовідносин і їх гарантії в науковій та навчальній літературі найчастіше актуалізується у взаємозв'язку зі здійсненням громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. По-друге, в адміністративно-процесуальних правовідносинах за участю фізичних осіб і органів державної виконавчої влади наявні свої особливості реалізації їх прав, а відповідно – і процесуальні гарантії.

Як справедливо підкреслює О. К. Костюкевич, стан суспільних відносин прямо пов'язаний з відповідним вольовим впливом держави, формуванням стратегічних напрямів її діяльності в усіх сферах життя суспільства. Особливого значення це набуває у сфері регулювання прав і свобод людини та громадянина і, зокрема, для забезпечення права на звернення, яке багато в чому обумовлює можливість та ефективність реалізації інших прав і свобод[34]. Слід також погодитися з думкою С. Г. Стеценка, який вважає, що звернення громадян мають розглядатися як підсумковий спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні[35].

Для вирішення питання класифікації гарантій права звернення до ОВС України запропонована можливість поділу гарантій на нормативно-правові й організаційно-правові. Безперечно, зазначена класифікація носить відносно умовний характер, але допомагає зрозуміти саму природу походження та сутність інституту права звернення громадян до ОВС України.

Однак вважаємо, що у цьому випадку важко виокремити критерій для класифікації, адже правові гарантії передбачають їх закріплення у праві, тобто у нормах права. Відповідно, якщо навіть гарантії стосуються організаційної побудови системи компетентних державних органів чи порядку вчинення певних дій (у нашому випадку – з інформацією), вони мають бути передбачені правом, тобто формально закріплені в нормах.

Узагальнюючи напрацювання з цього питання, висновуємо, що питання класифікації адміністративно-правових гарантій права звернення до ОВС України нами досліджується одними із перших, тому природно, що саме наукового обгрунтування класифікацій гарантування щодо права на звернення до ОВС України потребують обговорення та обміну думками.

  • [1] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X.: Вид-во "Еспада", 2005. – С. 721.
  • [2] Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України : наказ Міністерства внутрішніх справ України від 10 жовтня 2004 р. № 1177 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 43. – С. 93.
  • [3] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X.: Вид-во "Еспада", 2005. -С. 721.
  • [4] Державне управління [навч, посіб.] / А. Ф. Мельник, Ю. О. Оболонський, А.Ю. Квасина, А. О. Годієнко ; за заг. ред. А. Ф. Мельник. – К. : Знання-прес, 2003. – 343 с.; Батанов О. В. Муніципальне право України : підруч. / відп. ред. М. О. Баймуратов. – X.: Одісей, 2007. – 528 с.; Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні : моногр. / В. О. Антоненко, М. О. Баймуратов, О.В. Батанов та ін.; за ред.: В. В. Кравченка, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова. – К. : Атіка, 2007. – 864 с.; Вирский Б. М. Государственное строительство и местное самоуправление в Украине : учеб, пособ. – 2-е изд., перераб. и доп. / Б. В. Вирский -X. : Еспада. – 2004. – 304 с.
  • [5] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X. : Вид-во "Еспада", 2005. – С. 721.
  • [6] Наливайко О. І. Поняття, класифікація гарантій державного захисту прав і свобод людини й громадянина / О. І. Наливайко // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. – 2004. – № 2. – С. 133.
  • [7] Теорія держави та права : підруч. / [за вимогами кредитно-модульної системи навчання] / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.
  • [8] Байтин М. И. Сущность и основные функции социалистического государства / М.И. Байтин. – Саратов, 1979. – С. 199.
  • [9] Гелич Ю. О. Класифікація інформаційно-правових гарантій таємниці особистого життя людини / Ю. О. Гелич // Часопис Київського університету права. -2010. – №2. -С. 156.
  • [10] Адміністративне право України: словник термінів / за заг. ред. Т. О. Коломоєць, В.К. Колпакова; Держ. вищ. навч. закл. "Запоріз. нац. ун-т". – К. : Ін Юре, 2014. -С. 174.
  • [11] Країзнавство: теорія та практика : підруч. / Η. П. Мальська, Н. В. Антонюк, Ю.С. Занько, Η. М. Ганич. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 528 с.
  • [12] Котюк В. О. Основи держави і права. / В. О. Котюк. – К. : Вентурі, 1997. – С. 35.
  • [13] Делія Ю. В. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії та практики : моногр. / Ю. В. Делія. – Донецьк : НД та РВВ ДЮІ МВС, 2004.-С. 197.
  • [14] Наливайко О. І. Поняття, класифікація гарантій державного захисту прав і свобод людини й громадянина / О. І. Наливайко // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. – 2004. – № 2. – С. 133.
  • [15] Адміністративне право України: словник термінів / за заг. ред. Т. О. Коломоєць, В.К. Колпакова; Держ. вищ. навч. закл. "Запоріз. нац. ун-т". – К. : Ін Юре, 2014. – 520 с.
  • [16] Гордєєв В. В. Критерії класифікації юридичних фактів / В. В. Гордєєв // Право України. 2012. -№3-4.-С. 396.
  • [17] Адміністративне право України: словник термінів / за заг. ред. Т. О. Коломоєць, В.К. Колпакова; Держ. вищ. навч. закл. "Запоріз. нац. ун-т". – К. : Ін Юре, 2014. – С. 174.
  • [18] Заворотченко Т. М. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні : автореф, дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук : спец. 12.00.02 / Т. М. Заворотченко. – К., 2002.
  • [19] Шумак І. О. Громадянські права і свободи людини за Конституцією України : автореф, дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук : спец. 12.00.02 "Конституційне право" /1. О. Шумак. – К. : І Іацюнальний університет ім. Т. Шевченка, 2000.
  • [20] Іванов В. В. Матеріально-правові та процесуальні гарантії законності притягнення до адміністративної відповідальності : автореф, дис. на здобуття наук, ступеня кандидата юридичних наук : спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / В. В. Іванов. -X. : Нац. ун-т внутр. справ, 2001.
  • [21] Гелич Ю. О. Інформаційно-правові гарантії таємниці особистого життя : автореф, дне. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук : спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / Ю. О. Гелич. – К. : Національний університет біоресурсів і природокористування, 2010.
  • [22] Гелич Ю. О. Класифікація інформаційно-правових гарантій таємниці особистого життя людини / Ю. О. Гелич // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 2. – С. 156– 160.
  • [23] Соловйов А. В. Право людини на життя: цивільно-правові аспекти : дис. ... канд. юрид, наук: 12.00.03 / А. В. Соловйов. – Л., 2004. – С. 183.
  • [24] Керимов Д. А. Обеспечение законности в СССР / Д.А. Керимов – Μ., 1956. – 172 с.
  • [25] Витрук Н. В. Субъективные права советских граждан и их развитие в период строительства коммунистического общества : автореф. ... дисс. канд. юрид, наук / Н. В. Витрук. – К., 1965. – 18 с.
  • [26] Кутафін О. Е. Муніципальне право Російської федерації / О. Е. Кутафін, В. І. Фадеев. – М., 2006. – С. 636.
  • [27] Лунев А. Е. Обеспечение законности в советском государственном управлении / А.Е. Лунев.-М„ 1963.-325 с.
  • [28] Ожегов С. Словарь руського языка. / С. Ожегов. – М., 1953. – 840 с.
  • [29] Пересунько В. С. Юридичні гарантії при укладенні трудового договору : дис .... канд, юрид. наук. / В. С. Пересунько. – X., 2000. – 185 с.
  • [30] Смирнов О. В. Природа и сущность права на труд / О. В. Смирнов. – М., 1964. – С. 155.
  • [31] Битяк Ю. П. Административное право Украины : учеб, для студентов высш. уч. заведений юрид. спец. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, В. Н. Гаращук и др.; под ред. проф. Ю. П. Битяка. – X. : Право, 2003.
  • [32] Магновський І. Й. Гарантії прав і свобод людини та громадянина в праві України (теоретико-правовий аспект) : автореф, дне. ... канд. юрид, наук /1. Й. Магновський; Нац. акад, внутр. справ України. – К., 2003.
  • [33] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X. : Вид-во "Еспада", 2005. – С. 721.
  • [34] Костюкевич О. К. Адміністративно-правове регулювання реалізації права громадян на звернення : автореф, дне. на здобуття наук, ступеня кандидата юридичних наук : спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / О. К. Костюкевич. – К. : Міжрегіональна академія управління персоналом, 2011. – С. 6.
  • [35] Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навч, посіб. / С.Г. Стеценко. – 2-ге вид., перероб та доп. – К.: Атіка, 2009. – С. 220.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >