Самоврядування

Самоврядування – основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування – це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом "знизу догори", де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин-громада-волость- повіт – область – держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

Національна ідея

Михайло Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого – загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея "космополітизму і людства" зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б. Кістяківський, В. Вернадський, А. Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: "Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас,... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала".

Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема,

Драгоманов зробив значний внесок у популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природних прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства. Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.

Поступово відходить у минуле прищеплена сімдесятилітнім комуністичним пануванням психологія державного патерналізму та зрівнялівки, і на перший план виступають одвічно притаманні світоглядові української людини традиційні загальнолюдські та європейські цінності, які у сучасних умовах виступають основними універсальними інтеграційними факторами, що сприяють процесам входження України у світові співтовариства, зокрема до європейської спільноти.

Європеїзація України – досить складне явище, взаємодія власних національних інтересів і інтересів Заходу, Європи. Якщо між Україною і Європою не буде суттєвих розбіжностей, можна стверджувати про вдалість процесу єднання. Для цього необхідно здійснити порівняльний аналіз європейських та українських інтересів. Основними інтересами Західної Європи вважаються:

– по-перше, збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; зміцнення її базових цінностей та інститутів: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо;
– по-друге, формування нової структуризації світу на принципах глобальної економіки; протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку або стратегічної сили, які могли б протистояти західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності або антагоністичної багатополярності;
– по-третє, обмеження впливу і експансії месіанських держав, упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;
– по-четверте, збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах; зміцнення римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);
– по-п'яте, зміцнення НАТО та її поширення на Схід; стимуляція приєднання до Європейського союзу та європейської культури країн Центральної Європи і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;
– по-шосте, розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, що відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути; економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інститутів і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя; боротьба з міжнародним тероризмом.

Зовнішньополітичні інтереси Укриїни зводяться:

– по-перше, до зміцнення України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних демократичних цінностей та зміцнення інститутів, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес; повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;
– по-друге, до посилення економічного та політичного потенціалу і дієспроможності України в широкому розумінні за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейської співдружності. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;
– по-третє, до зміцнення стратегічного партнерства зі США та зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України; підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Російською Федерацією; зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед з Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи; сприяння формуванню поясу стабільності та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;
– по-четверте, до активної участі у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів по Балто-Чорноморсько- Близькосхідній осі і по осі Західна Європа – Україна – Закавказзя – Центральна Азія – Китайська народна республіка, використання таких коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; курс на альтернативне лідерство на територіях колишнього СРСР і, насамперед, у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;
– по-п'яте, до протидії неконтрольованому іноземному економічному проникненню; всебічного захисту економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності; до блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування; цілеспрямованого формування в масовії свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій; боротьби з міжнародним тероризмом.

Отже, суттєвих розбіжностей між інтересами Західної Європи та України немає, хоча, безумовно, окремі проблеми були, є і залишатимуться в майбутньому. Потрібно постійно відшукувати спільні інтереси та використовувати їх в ім'я всіх учасників європейського інтеграційного процесу.

Важливим аспектом процесу інтеграції України в Європу є розширення співробітництва з європейським міждержавним утворенням – Європейським союзом. Закладено правові основи дальшого співробітництва між Україною та Євросоюзом, сформульовано основні положення стратегії інтеграції України до Європейського союзу.

Водночас необхідно окремо акцентувати увагу на тому, що у сучасному трансформаційному суспільстві відбуваються радикальні зміни, не помічати яких неможливо. Державна влада від феномену легального примусового "арбітра" переходить у ранг другорядної ланки у відносинах "суспільство – суб'єкт управління". Домінують міжнародні глобалізовані суб'єкти влади, але говорити про втрату державною владою абсолютних позицій, на нашу думку, передчасно. Змінні характеристики державно-владного феномену мають подвійну природу: зумовлені зовнішніми процесами (трансформація ролі держави, політична, правова, економічна та мультикультурна глобалізація) та внутрішніми трансформаціями самого механізму реалізації державної влади.

Разом з цим, ми категорично заперечуємо абсолютну можливість існування єдиного світового співтовариства, тобто такої спільності соціальних відносин, які не могли б бути інтегровані в національно-державну політику чи визначатися нею. Етнонаціональні, історичні, ментальні особливості створюють той конгломерат, який не дає нівелювати ані внутрішнє законодавство, ані глобалізаційні процеси, тому, на нашу думку, зникнення державної влади – це проблема наукових дискусій, а не практичних реалій сучасності. Тим актуальніше це для сучасних державотворчих процесів в Україні в умовах російської зовнішньої військової агресії, що обумовлює формування й зміцнення національної державності та інтеграцію з європейським співтовариством.

Глобалізаційні зміни сучасного світу зумовлюють трансформацію всіх соціальних сфер: від економіки до права, від культури до політики. Не оминув процес глобалізації й трансформацію такого феномену, як державна влада. Державна влада все більше втрачає свої головні позиції в політичній системі суспільства. "Світова спільнота, яка утворилась в процесі глобалізації в багатьох сферах, ставить під сумнів могутність національної держави, пронизуючи її територіальні межі безліччю різноманітних, не пов'язаних з певного територією соціальних залежностей, ринкових відносин, мережею комунікацій, різноманітними правами та звичаями населення. Це проявляється у всіх найважливіших сферах, на яких ґрунтується національно-державний авторитет: у податковій політиці, у повноваженнях правоохоронного апарату, у зовнішній політиці, в галузі військової безпеки" – наголошує У. Бек.

Державна влада у сучасному світі постійно трансформується, що у свою чергу створює низку специфічних особливостей, які необхідно брати до уваги вітчизняним фахівцям з державного будівництва.

По-перше, у світовому просторі виникли проблеми, які не може розв'язувати одна держава чи група держав, що спричиняють домінування ролі наднаціонального утворення владного характеру. Зростання геополітичної напруженості та поглиблення соціальних проблем свідчать про те, що сьогодні і державна влада, і громадськість у різних країнах не здатні впоратися з глобальними викликами. Серед них виокремимо такі глобальні проблеми: запобігання ядерній війні, екологічна, сировинна, енергетична, продовольча, демографічна кризи, подолання смертельних хвороб, мирне освоєння космосу і надр Світового океану, подолання економічного відставання країн, які розвиваються, статус людини в сучасному світі і їхнє майбутнє, тероризм, поширення діяльності міжнародних протиправних угруповань тощо. Отже, глобальні проблеми сучасності – це комплекс життєво важливих загальнолюдських проблем, наявність яких становить загрозу для всього людства і які потребують для свого вирішення міжнародної співпраці.

Виділяють чотири критерії віднесення проблем до глобальних:

а) глобальними є проблеми, що зачіпають інтереси всього людства та основи існування цивілізації. У цьому аспекті можна стверджувати, що вони мають загальнолюдський характер;
б) глобальними є проблеми, не вирішення яких створює загрозу для майбутнього людства. Ці проблеми обов'язково потрібно вирішити задля забезпечення подальшого прогресу суспільства;
в) глобальними є проблеми, які виявляються як об'єктивний чинник розвитку суспільства в усіх регіонах світу;
г) глобальними є проблеми, які вимагають для свого розв'язання співпраці в загальносвітовому масштабі.

Варто взяти до уваги те, що окремій державній владі навіть найсильнішої держави не під силу вирішити такі складні виклики сучасності. Зрештою, треба зауважити, що й міжнародна співпраця в цих сферах не завжди дає бажані результати. Глобальні проблеми впливають і на все людство, і на окремого громадянина певної держави. Вирішувати окреслені питання потрібно перманентно. Утім, держава та її інституційні механізми не наділені такою силою. Визначений процес призводить до втрати державною владою провідного місця в політичній системі як механізму вирішення загальносоціальних справ легальними методами.

Однак постає ще одне запитання: чи зберігає державна влада свій потенціал до вирішення внутрішньодержавних завдань та функцій? Внутрішня сутність державної влади також підлягає зміні. Інтеграційні процеси відбуваються у вузьких сферах і поступово поширюються на всі сфери. Зокрема, трансформуються під впливом глобалізації взаємозв'язки між правом та політикою: 1) на сьогодні досить часто пріоритетні напрями державної політики визначені відповідно до взятих державою на себе міжнародних зобов'язань; 2) держава, яка є учасником наддержавної організації, частіше делегує певну частину своїх повноважень, частину суверенітету відповідному наднаціональному утворенню, що формує, передуєш, законодавство цієї країни; 3) під впливом світових демократизаційних процесів державна політика модернізується так, щоб якнайбільше відповідати загальновизнаним стандартам, насамперед це позначається на праві; 4) через поширення єдиних правових стандартів, поступового зближення правових систем у світі, формування єдиного правового простору підвищується рівень взаємодії, зміцнюються взаємозв'язки між чинними політичними системами, зокрема європейськими. Правова глобалізація змінює акценти державної влади. У двочленну структуру політичного устрою, що класично існувала за схемою: "громадяни – державна влада", все наполегливіше й чіткіше формується новий суб'єкт, що перебирає від державної влади частину функцій і ставить її в залежність від міжнародного мегавладного суб'єкта. Тобто теперішню глобалізаційну структуру зв'язків можна відтворити за схемою: "особистість – державна влада – світовий суб'єкт владного впливу".

Своєю чергою, основні загальнопланетарні владні структури не можуть вирішувати питань, що стосуються окремого співіснування громадян у межах держави, серед яких основними функціями державної влади й досі є такі: 1) забезпечення правопорядку та національної безпеки; 2) надання соціальних послуг; 3) економіко-господарське регулювання державного товарообороту; 4) контроль над територією та видобутком природних ресурсів; 5) впорядкування процесу перетину державного контролю та міграційна політика; 6) розв'язання релігійних та міжетнічних проблем тощо.

Водночас державна влада виконує функції забезпечення прав і свобод людини та правопорядку в межах державних кордонів. Не можна стверджувати про можливість абсолютного нівелювання онтологічного правового інституту, яким є державна влада. За словами українського науковця В. Сіренка, людина живе в світі різноманіття потреб, і щоб їх задовольнити, вона змушена шукати можливості і засоби їх задоволення. А ці можливості, або більшість із них, перебувають у розпорядженні влади, тобто осіб, які наділені владними повноваженнями, що реалізують їх у різних сферах життєдіяльності. Тож скільки б тлумачень влади ми б не здійснювали, всіх їх об'єднує спільне начало – влада як володар можливостей задоволення особистих, колективних, громадських потреб. Від влади залежить можливість задоволення потреб – це і є тим спільним, на чому ґрунтується життєдіяльність суспільств.

Окремо треба наголосити, що у сфері захисту прав і свобод громадян розроблено міжнародні стандарти, імплементовані в законодавство всіх держав, хоч це й не применшує ролі саме державної влади у врегулюванні цих проблем. Зокрема Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод у ст. 1 вказує механізм контролю, де права та свободи, гарантовані Конвенцією, мають захищатися та застосовуватися передусім на національному рівні. Про актуальність цитованої міжнародної норми акцентовано в подальшій Рекомендації REC (2004) 4 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про роль Європейської конвенції з прав людини в університетській освіті та професійній підготовці, що ухвалена на 114-й сесії Комітету Міністрів Ради Європи 12 травня 2004 р. Отже, у сфері гарантування прав людини все ще домінує державна влада. Це зумовлено такими чинниками: 1) наявністю в держави реального механізму забезпечення виконання правових норм, апарату примусу; 2) чітко визначеною сферою дії правових норм – діють, як правило, у межах території держави, а також поза нею стосовно власних громадян та юридичних осіб-резидентів; 3) зорієнтованістю сучасної соціальної держави насамперед на реальне забезпечення та захист прав і свобод власних громадян. Також і Голова Європейського суду з прав людини Ж.-П. Коста стверджує, що "національні органи влади відіграють вирішальну роль у майбутньому захисті прав людини у Європі".

По-друге, відбувається процес денаціоналізації держав, що трансформує онтологічну основу правової природи державної влади. Вона втрачає елемент самобутності. Цей феномен охарактеризовано як істотний і постійний вияв тих компонентів культурного надбання будь-якого суспільства, які виявляються функціонально необхідними для подальшого його існування, забезпечуючи його самозбереження та ідентичність при всіх змінах у нормативно-ціннісній сфері. Самобутність є основою для збереження властивих кожному суспільству принципів соціокультурної регуляції. "Глобалізація – неминучий процес, але її форми залежать від тих суб'єктів, які беруть на себе відповідальність за її здійснення. При цьому потрібно усвідомлювати, що багато можливих моделей глобалізації несуть у собі очевидні неповноцінні риси, що загрожує незворотними негативними наслідками" – слушно стверджує В. Нечаєв.

Виокремлюють два шляхи глобалізації – природний і штучний. Природну глобалізацію визначено як еволюційний процес переважно добровільного сприйняття з боку різних соціокультурних традицій досягнень інших культурних традицій. Відповідно, таке сприйняття залежить від рівня розвитку тієї чи іншої традиції, її бажання й готовності засвоїти та застосовувати досягнення інших культур.

Штучна глобалізація – це спроба нав'язати силою або іншими методами: обманом, переконанням, підкупом, ті чи інші уявлення про світ. Оскільки штучна глобалізація пов'язана з насильницьким впровадженням економічних, політичних, ціннісно-світоглядних уявлень, то це революційний процес. Насильство не може тривати вічно, воно перемагає тимчасово, частково або зазнає поразки. Тому штучна глобалізація в державно-владній сфері виступає деаксіологічним процесом і не може створити умови, за яких глобалізаційні явища стануть універсальною, загальною, абсолютною цінністю.

Корінна нація, як соціальний субстрат державотворення, втрачає первинну роль. Під впливом процесу глобалізації поняття "нація" в класичному його розумінні розмивається, розділяється на етноси, де об'єднуючим чинником є не належність до держави, території, а загальні культурні та антропологічні риси. Державна влада не може опиратися на націю як основу соціальної реальності, оскільки межі національного розмиваються та отримують новітні соціальні атрибути. Демонтаж національних держав позбавляє народи Великої вітчизни. Еліти оволодівають світом, звільняючись від національної прив'язки і дотичних до неї зобов'язань. Вони роблять це, послідовно руйнуючи національні простори і суверенітети. Загалом паразитує глобалізм, здатний

викликати демодернізацію сучасного суспільства, примітивізацію життя більшості. У цьому полягає головний виклик XXI ст. Варто остерігатись втратити власну ментальну сутність держави і бути свідомо поглинутими державами ідеології глобалізму.

"Культура завжди виконує ідеологічну функцію в ім'я консюмеризму в капіталістичній глобальній системі. Тому всі культурні транснаціональні практики в цій сфері одночасно є ідеологічними практиками і, отже, – культурно-ідеологічними. Глобальний капіталізм не допускає культурного нейтралітету. Ті культурні практики, що не можуть бути інкорпоровані в культуру-ідеологію консюмеризму, стають опозиційними контргегемоністичними силами, які необхідно приборкати або марґіналізувати, а якщо цього не вдається зробити – знищити фізично" – наголошує Л. Склейр.

Сьогодні відбуваються активні трансформаційні процеси в суспільствах більшості країн світу, що пов'язані з геополітичними змінами, спробами побудови багатополярного світу, розбудовами нових систем міждержавної взаємодії і появи новітнього державно-політичного об'єднання – Євросоюзу. Ці процеси докорінно змінили уявлення про природу і перспективи розвитку культур суспільств, що втягнені в глобальні трансформаційні рухи, спричинили кризу і політики мультикультуралізму, і політики збереження культурної гомогенності й культурного ізоляціонізму.

Виживання людства, його подальший прогрес за умови взаємозалежного і цілісного світу, формування єдиної цивілізації на Землі потребують не тільки визнання таких основоположних гуманістичних принципів, як свобода вибору власного майбутнього, дедалі більша багатоваріантність соціального прогресу тощо, але і їх практичної реалізації. У будь-якій сфері соціального простору знищення устоїв та традицій є болісним процесом, а коли це відбувається у владно-правовій сфері, цей ще й має небезпечні наслідки.

Важливим і цікавим для науковців є процес правової інфільтрації, що здійснюється для того, щоб мінімізувати негативні наслідки глобалізації і зберегти самобутність національних правових систем, по змозі уникнути або, принаймні, вирішити наявні суперечності та сприяти адаптації норм міжнародного і регіонального права в національному праві. Із цією метою в процесі правової інфільтрації максимально враховують особливості формування і функціонування відповідних національних правових систем. Зауважимо, що завдяки правовій інфільтрації запозичують саме ті положення, які не є чужими для відповідних національних правових систем. Ефективне використання Україною механізму правової інфільтрації сприятиме безболісній та більш ефективній трансплантації правових положень, які містяться в міжнародних нормативно-правових актах або в законодавствах зарубіжних країн, у національну правову систему.

Постає запитання: чи можливий процес інфільтрації в державно-владній сфері? Інфільтрація – проникнення чогось у невластиве йому середовище. Дослідниця Є. Лук'янова цілком обгрунтовано визначає гуманізацію та демократизацію як одну з основних тенденцій розвитку права в умовах глобалізації. Демократизація й гуманізація владного державного механізму – це якраз той процес, що прийнятний і вкрай потрібний сучасному українському суспільству. Але нав'язування чужорідної політики в державно-владній діяльності, руйнування устрою держави класичних політичних цінностей не підпадають під процес інфільтрації і будуть відкинуті як антиціннісні інтенції.

Ефективність дій сучасної української державної влади залежить насамперед від того, наскільки вона відповідає сучасним потребам суспільства, розвивається за законами соціуму та може бути скоригована відповідно до потреб суспільства. Тому дуже важливо в кожному випадку виявити сутність правової та державно-владної глобалізації, визначити ступінь її впливу на національні чинники задля раціонального використання переваг, що їх можна отримати від процесів глобалізації, та максимально запобігти деформаційним казусам, яких вони можуть завдати. Окрема людина формується на основі національно-ментального чинника, і згодом на цій же основі формує навколо себе соціальні явища.

Визначальними серед сучасних тенденцій світового розвитку є процеси глобалізації та універсалізації, з одного боку, і посилення відцентрових процесів та збільшення кількості й характеру дійових осіб на світовій арені, – з іншого. Дж. Розенау навіть запропонував спеціальний термін, який відображає сутність обох процесів – "фрагмегративність" як одночасну дію фрагментації та інтеграції.

По-третє, деформування механізму державно-владних відносин. Державно-владний механізм змінює свою онтологічну основу і під впливом внутрішніх трансформаційних, інноваційних процесів. Тобто треба говорити не тільки про зовнішні чинники глобалізації, але й виділяти внутрішні інтенції змінної величини.

Змінюється сама особистість як об'єкт у механізмі державно- владних відносин, її соціальна природа та її вияви. Е. Тоффлер стверджує, що "влада змінюється не тільки на верхівці корпорацій. І офіс-менеджер, і черговий у заводському цеху, обидва з'ясовують, що робітники вже більше не виконують наказів сліпо, як то було колись. Вони ставлять запитання й вимагають на них відповідей. Військові офіцери спостерігають те саме у своїх рядових, начальники поліції – у своїх підлеглих, а вчителі, дедалі частіше, – у школярів. Цей розкол старої влади в бізнесовому світі й буденному житті збільшується щомиті, тоді як водночас розпадається також глобальна структура влади". Особистість як суб'єкт державно-владних і правових відносин перестає відчувати тиск тоталітарної неконтрольованої владної еліти. Демократичні процеси поступово охоплюють усі країни світу. Якщо навіть держави не визнають правових демократичних ідеалів, вони візуально намагаються "прикритися" ними (наявність виборчого права, процедури легалізації влади, референдуми, багатопартійність тощо). Утопічно і гіперболізовано, з часткою іронії та раціоналізму, такий процес зобразив англієць Е. Берджес у книзі "1985". Міфічна держава "Тред-юніонія", про яку пише письменник, зберегла традиційні політичні структури: виборний парламент, уряд, монарха. Але ці структури жодної державницької роботи не ведуть, вони є лише "парадним фасадом" країни. Уся повнота влади у "Тред-юніонії" належить профспілкам. Але й у них її відсуджують араби, які стали власниками "банків, промислових та страхових компаній, контролюють видобуток нафти у Північному морі, підкуповують штрейкбрехерів, підривають ефективність страйків – головної зброї профспілок, формують власну армію із так званих вільних британців". Так девальвовано зображено прогностичний напрям розвитку глобалістичного соціуму. Існування демократичних процедур автоматично ще не призводить до ефективності державної влади. Ці процедури повинні мати реальні механізми дії, бути ефективними для суспільства і держави.

Сучасна особистість отримала правову потенцію здійснювати державно-владну діяльність через низку демократичних інститутів, і їх перелік весь час зростає. Загальна Декларація прав людини ООН (ч. З ст. 21) проголошує, що воля народу повинна бути основою влади. Вона має реалізовуватися шляхом виборів або ж в інших рівнозначних формах, що забезпечують свободу голосування. На сьогодні це не тільки вибори і референдуми, але й засоби участі громадськості у міжвиборчий період: законодавча ініціатива, громадські слухання, громадський контроль, зокрема й через громадські ради, участь у виробленні державної політики шляхом права членства в політичних партіях та громадських організаціях. Розвиток інформаційної сфери уможливлює отримати ширший доступ до публічної інформації, зокрема щодо діяльності інституційних органів державної влади та окремого державного службовця. Тобто народ та окрема особистість усвідомлюють можливість паритетного ставлення в конгломераті стосунків "державна влада – громадянське суспільство".

У механізмі влади народ виступає єдиним джерелом влади (суб'єкт) та, здійснюючи свою владу особисто, тобто "сам стосовно себе", або через представницькі органи, володіє ще й ознаками об'єкта влади. Внаслідок цього демократичне суспільство також розуміє підвладного учасника як вольового суб'єкта влади і навпаки. Кожен громадянин, як елементарна частка цілого (народу), є джерелом влади і підлеглим цієї влади. Глобалізація державної сфери сприяє зближенню суб'єкта й об'єкта механізму владних відносин.

У механізмі владних відносин змінюється також прерогатива у виборі ресурсів влади. Класик футурології глобалізаційних змін Е. Тоффлер у праці "Метаморфози влади" досліджував проблему влади і її перетворення під впливом змін, що насуваються. Науковець аналізував тріаду влади: насильство, багатство і знання. "Наче конвеєр (спроможний виробити ще більше устаткування), сила, багатство і знання, використані в належний спосіб, спільно орудують над багатьма додатковими, розмаїтими джерелами влади. Отже, хай би які інші знаряддя влади застосовувала панівна еліта або пересічні громадяни у своїх приватних відносинах, а остаточними важелями все-таки залишаються сила, гроші та знання. Вони утворюють таку собі тріаду влади".

Головним недоліком насильства є його негнучкість. Насильство можна використовувати лише для покарання, тому воно характеризує низькоякісну владу. Багатство – зручніший інструмент влади, його сила більше багатобічна. Його можна використовувати і в позитивному, і в негативному плані, тобто воно набагато гнучкіше за силу. Багатство Е. Тоффлер зараховує до влади середньої якості. Найбільш високоякісну владу, за Е. Тоффлером, дає застосування знань. Саме знання є найбагатобічнішим із трьох основних джерел управління в суспільстві. Знання також може примножувати багатство і силу. Знання самі собою виявляються не лише джерелом найбільш високоякісної влади, а й найважливішим компонентом сили і багатства. Водночас "знання є найдемократичнішим джерелом влади".

Знання перестало бути додатком до влади грошей і влади сили – юно стало їхньою суттю. Як вважає Е. Тоффлер, це їхній граничний підсилювач, що є ключем до розуміння прийдешніх метаморфоз влади, і це пояснює, чому битва за контроль над знаннями і засобами комунікації розгорається на всьому світовому просторі.

Отже, можна констатувати зміну механізму державно-владних відносин шляхом розмитості впливу між об'єктом і суб'єктом влади та застосування новітніх ресурсів державної влади.

По-четверте, інтенсифікація процесів універсалізації призводить до зменшення ролі націоналістичної ідеології для функціонування державно-владних інституцій. Класично державна влада як один із ресурсних перманентів влади вибирала ідеологічний компонент, використовуючи його як плацдарм формування і функціонування державних органів та як напрям розвитку всієї держави. Глобалізаційні зміни, насамперед розвиток торговельно-економічних зв'язків, посилення міграційних процесів, відкритість кордонів та активний розвиток туристичної і культурної співпраці, інформаційна відкритість через удосконалення технічних засобів, наприклад, всесвітня мережа Інтернет, – усе це призводить до сприйняття людиною себе не тільки як представника нації, але й "громадянина Всесвіту". Державна влада втрачає підгрунтя суто націоналістичної ідеології, формує новий світогляд на основі оновленого методологічного інструментарію.

По-п'яте, процес правової глобалізації призводить до демократизації державної влади та імплементації солідарних засад розвитку суспільства. Правову глобалізацію в наукових колах розглядають як неперервний, об'єктивно існуючий, загальносвітовий процес, що поширюється на правовідносини в усіх сферах суспільного життя, які мають світове значення, зумовлює виникнення взаємозв'язків і взаємозалежності між суб'єктами таких правовідносин, сприяє уніфікації, стандартизації норм прав. Сутність стандартизації полягає в тому, що глобалізація, змінюючи національне право держави, крім іншого, адаптує його до міжнародно-правових стандартів, тобто міжнародно-правових норм і принципів, що закріплюють стандартизовані правила поведінки суб'єктів міжнародного права в тих чи інших сферах міждержавної співпраці. Вони встановлюють певні нормативні вимоги, дотримуватись яких повинні всі держави.

Уніфікація у праві – це процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин. Вказані вимоги є нетиповими, формуючи, відтак, типові правові процедури у політико-владній сфері всезагального характеру.

Міжнародне суспільство розробило правові стандарти в різних сферах існування суспільства: від соціальних та трудових до універсальних норм у політичній сфері. Сьогодні співпраця держави та громадянського суспільства перестала бути суто завданням національного рівня. До цього процесу активно долучаються й міжнародні організації, що не тільки сприяє посиленню соціального діалогу в окремих державах, але й дає змогу розбудовувати стабільні відносини між державами на єдиних ціннісних засадах – захисту прав людини, верховенства права та демократії. У свою чергу, це зумовлює активізацію діалогу влади та громадських організацій, підвищує його якість, ефективність взаємодії сторін, результативність співпраці та характер досягнутих домовленостей, що сприяє зміцненню потенціалу консенсусної демократії і солідарних засад соціального розвитку.

Відбувається уніфікація міжнародних норм та процес їхньої імплементації в законодавство окремих держав. Право стає соціально справедливим регулятором суспільних відносин, внаслідок чого відбувається процес демократизації державно-владних інституцій. Правова глобалізація активізує процес формування сильного громадянського суспільства, що спричиняє активний діалог та співпрацю між ним і державною владою на паритетних засадах. Становлення громадянського суспільства залежить від дієвості механізму суспільного контролю за державно-владними структурами. Правова глобалізація активізує ці процеси насамперед через встановлення громадських прав. Забезпечити суттєву перебудову державно-владного концепту можна через дієвість механізму юридично-нормативного регулювання владних процесів. Міжнародне право активізує роль громадянського суспільства та розширює його значення у вирішенні загальносоціальних справ, наприклад, Рада Європи від самого початку свого існування визнавала важливість ролі, яку відіграє громадянське суспільство в цілому, не тільки як символ прогресу й розвитку для європейського суспільства, але й у знак вдячності за те, що громадянське суспільство сприяє посиленню плюралістичної та демократичної складових політичних систем.

По-шосте, державна влада втрачає ефективність під впливом глобалізаційних процесів, що пропорційно призводить до втрати нею чинника легітимності. Легітимність державної влади передбачає визнання суспільством її права на керівну роль у суспільстві. Якщо ж народ розуміє, що з впливом глобалізаційних процесів державна влада втрачає можливість ефективного управління, слабшає віра народу в потребу такої інституції, оскільки істотно зменшується здатність своїми діями спричиняти соціальні наслідки. Ефективність падає з огляду на появу інших світових лідерів та можливості апелювати до них у разі конфлікту з тією ж державною владою. Громадяни розуміють, що рішення окремої державної влади в концептуальних політико-правових питаннях – це рішення "узгоджувального" характеру, тобто здійснені під впливом глобалізаційного політичного механізму впливу та переконання. Криза довіри до державної влади існує в будь-якій державі, і зміст її полягає не в довірі окремому лідерові чи політико-правовій еліті, а в довірі всьому механізму, системі владного впливу та підпорядкування. М. Розумний акцентує увагу на кризі легітимності всіх політичних інститутів. Низький рівень довіри до політичних інститутів робить їх неефективними. Практика суспільних взаємодій, усталена в певних ідентичностях, як пише науковець, руйнує політичні інститути, втрачає можливості комплексної комунікації і діяльності на задоволення інтересів групи.

Трансформаційні зміни сучасного глобалістичного простору є незворотними. Відтак, державна влада, як ми вже зауважували, втрачає свої основні позиції в політичній системі суспільства. Це відбувається через взаємопов'язаний процес змін, а саме: 1) появу у світовому просторі глобальних проблем, як наслідок, під впливом глобалізаційних перетворень внутрішня сутність державної влади також підлягає зміні; 2) процес денаціоналізації держав, через що державна влада втрачає елемент самобутності та суверенності; 3) зміну механізму державно-владних відносин; 4) інтенсифікацію процесів універсалізації, що призводить до зменшення ролі націоналістичної ідеології для функціонування державно-владних інституцій; 5) процес правової глобалізації, який веде до демократизації державної влади та імплементації солідарних засад розвитку суспільства; 6) втрату ефективності, а відтак і чинника легітимності.

Державна влада є вагомим соціальним явищем у сучасному суспільстві, оскільки наділена потенціалом здійснювати владний вплив та забезпечувати його легальним примусом. Державна влада – це явище, що централізує всі політичні, державницькі та правові процеси трансформаційного суспільства. Українська держава декларувала курс на "олюднення" влади, через визнання народу її єдиним джерелом, завдяки формуванню такого інституційного виміру державно-владних відносин, який визнавав би людину, її права та свободи, законні інтереси найбільшою соціальною цінністю. Для формування правової політики на демократичній правовій основі повинен відбуватися розумний діалог між державою та громадянським суспільством. Найпершим завданням держави якраз і є забезпечити такий діалог у формі консенсусу. Громадянське суспільство і державна влада взаємовпливають, детермінуються та обмежуються одне одним. Сучасний соціум формує власні позиції з приводу державотворчих питань на основі історичних спадкових інтенцій, традицій, ідей, принципів та парадигм. Громадська думка не може виникнути без історико- ментального "фундаменту". О. Тихомиров та В. Гусарєв визначають, що "ідентифікація України як європейської країни, її інтеграція у світовий простір можливі за умов визнання, відстоювання та захисту національних інтересів, рецепції універсальних цінностей на засадах збереження і розвитку національної своєрідності". Сучасна наукова парадигма визнає актуальним вирішення проблемного питання ролі, місця і значення національної ідеї, менталітету народу, державницької традиції та історичного досвіду (назвімо це єдиним терміном – національна субстанція) у державно-владному механізмі.

Державна влада як складний соціальний і правовий феномен існує від часу виникнення самої держави, переходу від соціально неоднорідного суспільства. Зрозуміло, що в процесі становлення відбувається розвиток, модифікація та видозмінення цього явища.

Однак вказаний процес встановлює онтологічний плацдарм існування державної влади. У сучасному світі налічують 194 держави (193 члени ООН та Ватикан), кожна з яких має неповторну систему організації державної влади, унікальний набір способів та методів її здійснення, особливостей взаємовідносин із суспільством та людиною. Методом спроб, помилок, варіацій та відхилень суспільство сприймає ті державницькі ідеали та принципи, які є прийнятними, ціннісними та визнаними в межах цього соціуму. Саме народ (усі разом і кожен окремо) відіграє певну роль у розвитку суспільства і в історичному процесі загалом. Насамперед, це – суб'єкт політичної боротьби, політичної діяльності в усіх її формах і проявах. Як суб'єкт у політиці народ завжди був джерелом цілеспрямованої, конкретної політичної діяльності.

Як зазначають українські теоретики, відмінності щодо використання правової спадщини визначають глибокі зміни в розумінні розвитку правових систем сучасності, їх поділі на два різновиди: віддиференційовані і недиференційовані. У перших правових системах право існує як відокремлене, відносно самостійне явище щодо релігії, моралі, звичаю, політики. І навпаки, у недиференційованих правових системах право нерозривно пов'язане з іншими регуляторами й цінностями. Віддиференційовані правові системи утворюють дві правові сім'ї: родини романо-германського (континентального) права і загального (прецедентного) права. У складі останніх правових систем: релігійна правова сім'я; традиційна (звичаєво-правова) сім'я; євразійська (ідеологізована) правова сім'я; далекосхідна правова сім'я.

Погоджуючись із позицією цитованого автора, ми б дещо змінили акценти. На наш погляд, треба говорити, що кожна правова система не може існувати як окрема, відділена від інших елементів політичного соціуму підсистема. У такому разі право стає неефективним та нелегітимним, воно втрачає повагу, відтак формується правовий нігілізм або правовий інфантилізм, інші деформаційні процеси в державно-владній підсистемі. Звернімося до класиків, щоб підсилити власне тлумачення. "Багато речей, – пише Ш. Монтеск'є, – керують людьми: клімат, релігія, закони,

принципи правління, приклади минулого, вдача, звичаї, як результат усього цього утвориться загальний дух народу". Отож імплементування, узгодження певних історичних цінностей соціуму, національних ідей та принципів, ментальних особливостей та моральних аксіологем у правову і політичну систему сприятиме правильності, адекватності і правотворчого, і правореалізаційного процесу в державі.

У період радикальної державотворчої трансформації сучасне українське суспільство перебуває на шляху "долання перешкод" і тому особливо гостро реагує на деформацію ціннісних для нього субстанцій. Враховуючи неефективність багатьох запозичених правових норм, можна очікувати підвищення інтересу до власної правової спадщини, оскільки стає очевидною необхідність її використання для підвищення ефективності правової системи України.

Первинною національною спадщиною в контексті державотворення, на нашу думку, є національний дух. Нація – одно- чи багатоетнічний народ, сформований як єдина природно-історична спільнота навколо титульно-етнічної групи на її історичній території у формі державного утворення, із символами – назвою держави, мовою, прапором, гербом – титульно-етнічної частини народу. Одним із перших, хто розглядав особливості народного розуміння державотворення, був Г. Гроцій. Він започаткував традицію виводити націю від громадянства, спільного уряду, спільних кордонів, правових державних структур. Етнічне та соціальне походження, традиції, культурні, мовні та інші особливості тут вважають за другорядні або ж взагалі не беруть до уваги. За такими націями, об'єднаними спільною волею, лояльністю до держави, спільними інтересами і символами, поступово утвердилися характеристики "соціальних націй", "націй-держав", "політичних націй".

Загальний дух нації – це комплекс, який дає змогу зрозуміти, що є відмінністю та єдністю певної спільноти людей. Дух – це конгломерат фізичних, соціальних і моральних інтенцій, властивих саме цьому народові чи нації, тобто певний спосіб життя та суспільних відносин, який виступає як результат впливу комплексу фізичних і моральних чинників.

Як наслідок, поняття "загальний дух народу" або нації виконує дві функції: він дозволяє згрупувати окремі особистості під егідою однієї національної ідеології, окрім того, дає змогу регулювати суспільне життя на основі моральних принципів справедливості, добра, рівності, свободи та інших моральних, визнаних усім народом цінностей. Національний дух має формувати дух національного права та державно-владної діяльності загалом, тобто загальновизнані цінності є показниками, векторами розвитку політичної і правової системи держави.

Другим елементом національної субстанції в державно-владній парадигмі є, на нашу думку, правовий менталітет. Він створює своєрідну структуру психологічних правових уявлень народу, у якій розвиваються державно-владні відносини. Менталітет описує саме особливості відображення зовнішнього світу, що зумовлює специфіку способів реагування досить великої спільноти людей. Це – вихідна психологічна "матриця", яка спрямовує й озмістовнює взаємостосунки етнічної групи, індивіда і світу.

Правовий менталітет містить і нижчі рівні суспільної й індивідуальної психології, у яких сублімуються потенціали смислоутворення і правосвідомість, але не в традиційному змісті, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, налаштованості, тенденційності, а також культурної специфіки. Уведення категорії "правовий менталітет" Р. Байніязов виправдовує тим, що "уловлювання" правових ейдосів, які складно піддаються рефлексії, вимагає не тільки правораціонального пояснення, але й інтуїтивного проникнення у вихідні елементи правової сфери соціуму, тобто пов'язує його існування з наявністю нераціональних механізмів життєвого розуміння права.

Менталітет відтворює стереотипи рефлексії, імідж екзистенції, соціоцінності, егонастанови, автономно-селективні феномени вибору і релевантні ейдетикомоделі світу й соціуму, модуси культурної адаптації, логічної, антропологічної, історичної, онтологічної рефлексії про людину, державу, епоху в обрисах національного життя. Національний менталітет поєднує представників нації завдяки відчуттю спільного попереднього досвіду й очікуванню такого досвіду в майбутньому. Народ наділяє державну владу власними ментальними установками, оскільки формує інституційний вимір державного апарату із представників свого ментального ряду і вимагає від них "правил гри" відповідно до національно властивих детермінант розмежування добра і зла, справедливості та сваволі, рівності і соціального дисбалансу.

Науковці неоднозначно розцінюють український правовий досвід. Зокрема, С. Сливка, вказуючи на його позитивне значення, стверджує, що "основними ментальними атрибутами позитивного права слід вважати: наявність захисту гідності людини; ставлення до освіти й науки; ставлення до влади; співвідношення форм власності; відродження історико-правових цінностей у національному праві; ступінь вмісту моральних норм у позитивному праві; причетність до наказового права; дотримання задекларованих зобов'язань; відображення зовнішньої мирної політики; існування взаємовигідних відносин з іншими державами, націями, що відображається на підсвідомому рівні в культурології національного права".

Досліджуючи значення історичного досвіду для формування ефективного державно-владного механізму в євроінтеграційних процесах України, треба об'єктивно констатувати те, що: а) українське державотворення в історичному аспекті містило і позитивні, і негативні вияви, що природно для будь-якого процесу розвитку, адже в кожній країні можна віднайти корисні або, щонайменш, оригінальні рішення, пов'язані з організацією державної влади, які, тією чи іншою мірою, можуть бути використані в національній державницькій практиці". Утім, категоричне ставлення лише з негативного боку є дещо перебільшеним. Історії відомі етапи, коли українські землі були прикладом формування державно-владних інституцій, назвімо хоча б Київську Русь, Галицько-Волинську державу, Козацьку Державу. Нерідко у правових ідеях українці випереджали навіть сучасну прогресивну Європу. Наприклад, відому Декларацію прав народів було виголошено на Американському континенті 1775 р., коли окремі штати оголосили війну Британській короні, а на своїй батьківщині –

Франції – у 1789-му. Тоді як право українського народу на свою самовизначеність Пилип Орлик проголосив у своїй Конституції ще 1710 р.; б) негативний досвід формування державної влади не можна абсолютно відкидати. Він дає можливість уникати помилок минулого, тобто це вже є певного ціннісною характеристикою для розвитку та вдосконалення правової системи сучасної України.

Третім елементом впливу на державну владу можна вважати національну свідомість особистості. Національне або природне в правосвідомості визначаємо як систему найістотніших правових поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, емоцій, ціннісних орієнтацій, настроїв, що склались упродовж тривалого часу, виражають ідейно-світоглядне та нормативне парадигмальне ставлення народів, етносів, націй до чинного права, правових інститутів та регламентують сферу національних відносин як найголовніших серед усіх інших за будь-яких часів. Правосвідомість розвивається через взаємодію з іншими етносами, через взаємовплив, взаємопроникнення правових культур, форм правових свідомостей, які, зрештою, ведуть до деякого ототожнення, вирівнювання національних правових культур, кожна з яких запозичує з іншої духовно-правової спадщини все істинне народне, гуманне, благородне та справедливе. Етнічне ж стає виразом національно-особливого, виробленого в процесі природно-історичного розвитку. Під час тривалого еволюційного розвитку загальносоціальне з необхідністю вбирає національне і навпаки. Становлення української правової свідомості з усіма її національними особливостями і властивостями – це правовий процес, що формується, поза сумнівом, не на порожньому місці, не штучно, а знаходить сприятливий Грунт, що готувався під час тривалого попереднього для української нації суспільно-історичного та правового розвитку як створення якісної правової цінності, де переважають національні орієнтири з формуванням пріоритетних відповідних інтересів та перспектив.

Ментальна правова енергія правосвідомості не дає останній "закиснути", трансформувати позитивне право в самодостатню, відірвану від людського буття безжиттєву юридичну догму.

Звичайно, що це тільки в тому випадку, якщо така енергія в духовно-культурному контексті буде позитивною. Істинна сила правової ментальності – у духовно-моральній зумовленості, у постійному вдосконалюванні своїх правокультурних ресурсів. Правова ментальність виступає порівняльною субстанцією, тобто правові і політичні реалії сучасного існування та змінні детермінанти суспільного буття порівнюють із ментальними нормами того чи іншого суспільства. Неприйнятною є форма державної влади, яка суперечить духу та свідомості, ментальним атрибутам народу, що її формує.

Свідомість окремої особистості формує погляди, уявлення, почуття щодо чинного або бажаного права, держави, соціальних та державотворчих процесів. Тому, враховуючи зазначений вище принцип "людиноцентризму", у державно-владній діяльності національна свідомість окремої особистості впливає не тільки на індивідуальному рівні, але й формує комплексні масові національні інтенції.

Сучасне суспільство розвивається під впливом деяких інтеграційних, глобалізаційних та модернізаційних процесів, що впливають і на державну владу також. Характеризуючи зміни в суспільстві, виокремлюють два типи соціокультурних трансформацій. Перший тип – це виникнення й інституалізація традицій та інших елементів культури і соціальної структури, які забезпечують пріоритет запропонованих норм і правил поведінки суб'єктів (традиційних дій) порівняно з можливостями їхніх інноваційних дій, що називають традиціоналізацією. Другий тип – як розширення свободи вибору і відповідальності суб'єктів, збільшення можливостей для інновацій через ускладнення структури суспільства, залучення нових елементів, розвитку особистості та піднесення її потреб, іменують лібералізацією (модернізацією).

Футурологи називають парадоксом глобалістики взаємовідносини міжнародного і внутрішньодержавного права в умовах глобалізації, зазначаючи, що "універсальність – унікальність" лежить у площині проблеми співвідношення міжнародного і національного права. Парадокс полягає в тому, що, з погляду глобалістики, міжнародні правові документи є більш універсальними, відкритими, спрямованими в майбутнє, а національні – радше унікальні, закриті, обмежені минулим, традиціями. Як "відкрита" система міжнародне право є більше життєздатним, аніж "закрита" система національного права. З огляду на те, що міжнародне співтовариство не може мирно співіснувати і розвиватися без міжнародного і без національного законодавства, то й доля глобальних політичних, економічних, екологічних, соціокультурних процесів залежить від рівня узгодженості міжнародного і національного законодавства.

Утім, і народ, і нація чи держава також не можуть існувати самостійно, без міжнародної співпраці та взаємодії. Впливати на національну субстанцію можна двома шляхами: через нівелювання міжнародного чи закордонного правового державотворчого досвіду або його ідеалізацію. Перший шлях веде до шовіністичної держави. Другий – спричиняє правовий космополітизм, тобто феномен, який сповідує принцип "злиття націй", відмови від національної самобутності, творення загальносвітової культури внаслідок змішування національних культур. На сьогодні нам відома низка проблем щодо адаптації законодавства України до права Європейського союзу. Провадячи гармонізацію, Україна має враховувати здебільшого односторонність цього процесу, оскільки не йдеться про взаємні кроки з обох сторін з узгодження своїх правових норм, а тільки про зміни в українському законодавстві задля його гармонізації з нормами права Євросоюзу. Україна, фактично, ніяк не може впливати на процес нормоутворення в системі Євросоюзу, а тільки виступає як дестинатор його правових приписів.

І. Вдовичин вдало розставляє акценти в суперечностях національного і глобального. "Застережним є не глобалізована економіка (вона тією чи іншою мірою завжди була такою), а прагнення ліквідувати національні особливості, запропонувати наднаціональні органи влади. Особа опиняється в ситуації тотальної уніфікації, протистояти якій окремий індивід нездатний. Максимально уніфікована особа – не людина, не суб'єкт. Їй вже не потрібна свобода. Для неї існують чіткі критерії її буття – безперервне зростання матеріального добробуту. Ціну за набуті речі – відмова від свободи вибору, власного "Я" – не розглядають як завищену".

Британський науковець Е. Орюкю, досліджуючи транспозицію права, вважає її процесом перенесення права, точніше, так званих правових "трансплантів", наслідком якого є кардинальна зміна чи перегляд національного права відповідно до правової моделі, що транспонується в національну правову систему. Водночас він акцентує на тому, що навіть кардинальна зміна правових конструкцій має відбуватися з урахуванням національної правової культури та спадщини. В. Литвин, аналізуючи сучасні реалії державотворчого розвитку України, зазначає, що "важливим завданням для інтелектуальної еліти на сучасному етапі розвитку України має стати осмислення минулого. Лише через осмислення минулого відкривається можливість для конструювання концепту майбутнього. Саме історичний аналіз повинен стати інструментом перетворень, що мають на меті формування і реалізацію концепції національного розвитку".

Гіперболізація національного історичного спадку може набувати і деформованої форми. Національна субстанція у праві має бути вагомою, однак не домінатною. X. Ортега-і-Гассет стверджує: "Нації і народності, як свідчить світовий досвід, направду не можуть вповні розкрити свій потенціал доти, доки не пройдуть фазу національної державності. І цього не треба боятися, лише б національна державність не стала націоналістичною, коли наростає авторитет влади, проводиться політика національної чистки, придушення національних меншин". Глобалізаційні чинники змін призводять до того, що державна влада перебуває в точці біфуркації. Ці процеси виникають в особливих точках траєкторії руху правової та державно-владної системи. Вони є точками розділення, або "розпорошення", траєкторії на "гілки" – на потенційні напрями подальшого руху: створення власного вакууму, що передбачає суто національний компонент; встановлення запозиченої матриці державно-власних відносин або інші модуси розвитку людства і держави.

У процесі становлення громадянського суспільства виникає потреба змін у правовому світогляді влади, орієнтації її на пошук оптимальних гуманістичних основ організації, пошук шляхів зняття суперечності між морально необхідним та соціально вимушеним у її діяльності. Актуальними, зокрема, є проблеми співвідношення національних і загальнолюдських гуманістичних цінностей, гуманізму і права, гуманізації державної влади і відповідальності та вимогливості.

Як вказує І. Франко, "глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вмішує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою".

У сучасних умовах досконалим можна вважати лише те суспільство, державна влада якого орієнтується на утвердження морально- етичних цінностей, подолання ситуації, за якої відбувається приниження індивідуальності, виховання поневоленої людини, яка не здатна проявити всі свої творчі здібності. Права та свободи людини становлять основу взаємодії суб'єкта соціуму та інститутів влади. Роль державної влади між різними суспільними групами можна прирівняти до ролі "арбітра", вона пом'якшує їх протиборство, виконує суспільні справи та забезпечує консенсус інтересів.

У правовій та державно-владній парадигмі запропоновано ідею національного центризму. Йдеться про розвиток національно-територіальної, національно-персональної та національно- культурної субстанції із урахуванням позитивного демократичного досвіду державотворчих процесів інших держав через імплементування міжнародних норм в аспекті можливості поєднання їх з національним елементом у механізмі державної влади.