< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методи самовиховання і саморозвитку

Самостійність діяльності

Процес становлення повноцінного характеру можливий лише за умов високого рівня самостійної життєдіяльності людини, її паростки закладаються в перші роки життя дитини. Людина ще чимало осягне, на життєвому шляху вона зможе уточнювати свої морально-етичні чи світоглядні засади, розвивати свої здібності тощо, але якщо в ранньому віці не зміцниться хребет її самостійності й самовідповідальності, то все життя залежати їй від інших людей. І вже ні освіта, ні творчі здібності не компенсують цього. Людина залишиться "нездібною самостійно продиратися через гущу життєвих невдач, перепон, безнастанних зусиль" (Біланюк П., 1938, с. 7).

Дитяча душа прагне самостійності. Тільки в цьому віці ми часто чуємо: "Я сам!" Проте для батьків чи виховників часом дуже важко передати дитині право на самостійну діяльність. Так її "виховувати" легше. Батьки з сильним власним характером іноді схильні "ламати впертість" (читай — самостійність) дитини і на все життя залишати її неспроможною до незалежної діяльності. А між тим, якщо дитина не навчиться бути вільною і самостійною в стосунках зі своєю матір'ю, то коли вона цього навчиться? І чи навчиться взагалі? "Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем(!) (так автор позначає чуттєву серцевину людини. — О. В.) і діяла волею, а цьому часто перешкоджають старші своїм втручанням у виховання дитини: або замикаючи дитину на цілий день у школу, або заважаючи їй почувати і бажати, словом, жити практично тими ж безперестанними моральними сентенціями і всякого роду обмеженнями. Ось чому, між іншим, наша доба, доба многовчення, характеризується великою кількістю нікчемних характерів" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 441).

Зрештою, розвиток самостійності гальмується не тільки тоді, коли дитині грубо забороняють, але й тоді, коли на основі "демократичної" взаємодії сильного (виховника) і слабкого (дитини) ініціатива стихійно перехоплюється батьками і вчителями. У таких випадках вони начебто лише "пропонують" свої варіанти рішень і обґрунтовують це тим, що ці рішення вигідніші, "раціональніші". Однак більшу користь для характеру вихованця дав би гірший, але власний вибір, ніж кращі рішення, але чужі. Навіть за умови добрих стосунків і теплого ставлення до вихованця можливий деспотизм і позбавлення його самостійності. Як і деспот, добрий батько і добрий вчитель можуть виховати слабовільну людину, якщо над нею постійно висить їхній авторитет, якщо дитина сама схиляється перед ним. Під впливом такого авторитету в небажаному напрямку йде самовиховання. Так це, зрештою, буває і з народами. Коли сильний "обнімає" по-братськи меншого, програє завжди слабший.

Самостійність виховується лише в процесі самостійної діяльності, що ініціюється самим вихованцем. Вона також пов'язана з почуттям свободи. Вільна людина — завжди самостійна. "...Сучасна школа і сучасне виховання... повинні залишати розумний простір для самостійного життя серця і волі дітей, у якому тільки й можуть бути накопичені матеріали для майбутнього характеру" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 441).

Духовний саморозвиток

На стані душі кожної людини позначаються ті впливи, які йдуть ззовні. Це — впливи найперше реальних людей: наших батьків, знайомих, духовних і громадських діячів, учителів тощо. Чималий внесок у наш духовний розвиток зробили ті люди, яких ми колись знали і які, можливо, вже не живуть, але все ж свій вплив на нас продовжують чинити. Ними можуть бути і "квазіособистості", якими є, наприклад, літературні герої. Всі вони важливі для нас лише тому, що виступають носіями (виразниками) певних духовних вартостей, певних ідеалів.

Ідеали шукають опредмечення. Для віруючої людини головним виразником духовних вартостей є образ Бога Любові й Добра. Він має великий вплив на її волю, на її вчинки, на її поведінку. Для громадянина-патріота носіями національних та громадських вартостей є видатні постаті нашої історії, герої боротьби за визволення нашого народу, за ідеали рівності людей.

У зразкового сім'янина і окремої людини в її приватному житті є також свої сімейні та особисті зразки, які він прагне наслідувати.

У своїх пошуках людина виявляє велику активність. її душа — не глечик, наповнений добром і злом. Вона вічно в русі, в дорозі, у стані прагнень, у роздумах, пошуках духовної опори. Саме за рахунок власних зусиль вона не тільки знаходить, але й привласнює високі вартості. На шляху до Абсолюту Добра народжується любов до ближнього, почуття патріотизму, порядність у повсякденних справах тощо. Людина стає культурною в повному розумінні лише тоді, коли шляхом виховання і самовиховання "вдасться їй відчинити вікно у світ ідеалів і збудити віру в можливість їх реалізації" (П. Біланюк). Увібравши в себе високі цінності — через віру, надію і любов — людина трактує їх як свої власні й починає їх відстоювати та високо цінувати в інших людях.

Нарощування духовності в людині відбувається через "спілкування з ідеалами". Під цим розуміємо ситуацію, коли людина на якусь мить або протягом певного відрізку часу забуває про всі практичні, буденні справи, заглиблюється в думі про Високе і Вічне і таким чином наближається до нього і поєднується з Ним — коли "серце поволі з Богом розмовляє" (Т. Шевченко). Загальноприйнятими формами такого спілкування є молитва, відзначення свят та участь в обрядах, поєднання з ідеалами через мистецтво, зокрема, з допомогою музики тощо.

Проте очевидно також, що кожна людина може розмовляти з ідеалами своєю власною мовою. Віра, надія і любов — почуття глибоко інтимні; їх сила далеко не завжди рівнозначна тому, що людина говорить і демонструє. "В кого завжди на устах вітчизна, той давно її в серці вже не має", — пише Ш. Петефі. Глибока віра в Бога, в національні чи будь-які інші ідеали — риси, як правило, скромної людини. І не всі ті, котрі щонеділі ходять до церкви, є дійсно віруючими. А відтак, не всі ті, хто не ходить, — атеїсти. У кожної людини своя молитва. Нею може бути навіть постійна самовіддана праця в ім'я перемоги цих ідеалів. Важливо, щоб людина думала про них якнайчастіше і щоб повсякденно приносила свою жертву на їх жертовник.

Такий стан є дуже благодатним для самої людини. Відкриваючи себе Високому і Вічному, вона, неначе "провітрює" свою душу, а відтак, переносячи увагу зі свого "Я" на "не-Я", на авторитет Творця, на національну ідею тощо, позбувається в душі затхлого егоїзму, кар'єристичних прагнень, заздрості й комплексу меншовартості та починає свою місію служіння. Власне, такий стан людини веде до оптимізму, самовпевненості, душевного спокою і віри в добру опіку Бога.

Зрозуміло, що людина може спілкуватися з ідеалами різних систем вартостей. Ідеалам добра — всій системі позитивних цінностей — протистоять ідеали зла. І за певних умов людина може спілкуватися також і з ними. Розроблені комуністичними ідеологами обряди, демонстрації, мітинги і політнавчання, наочна агітація, пам'ятники вождям тощо, — все це виражало прагнення залучати людину саме до такого спілкування і отакими ідеалами. Бо антипод Бога теж втілюється у відповідному ідеалі й очолює відповідну сатанинську систему цінностей.

Молитва є безпосереднім звертанням людини до предмета своєї віри і виявом її намагання наблизитися до свого ідеалу. "...В цьому спілкуванні людська душа виходить за межі свого земного, емпіричного буття, переборює, хоча б на деякий час, свою упідкореність плоттю, силами світу цього і вступає до сфери буття надземного, божественного..." (Франк С, 1992, с. 358). Через молитву до Бога людина вбирає в душу благодать його присутності, спокій, сили і надії. З її допомогою вона накопичує духовний капітал любові та добра, який потім віддає світові. Молитва— це просьба, щоб Бог зійшов до нас, щоб прийшло царство Боже, щоб здійснилась воля Божа на небі і на землі, щоб Бог дав нам хліб насущний і визволив від лукавства... Вона є "реальним входженням Бога в людську душу" (Там само).

Християнин творить молитву як наодинці, так і як член Христової Церкви, через участь у Святій літургії. Тут особливо гостро відчувається присутність Бога, його близькість до нас. Спільна молитва об'єднує людей, і в ній вони почувають себе братами і сестрами в Христі. Служба Божа — то найкраща вчителька життя, — повчав Андрей Шептицький.

Молитва, як уважають, має і великий психотерапевтичний ефект. Досліди показали, що віруючі живуть, як правило, довше і мають краще здоров'я. Молитва, особливо в церкві, приносить душевне очищення, катарсис, а отже, сприяє здоров'ю.

Вважають, що церква потужно заряджена позитивним біополем.

Апогеєм молитовного наближення до Бога є сповідь і Святе Причастя, коли віруюча людина поєднується з Богом, вбираючи в себе Дари Божі — Кров і Тіло Христа і тим самим приймає його пожертву.

Молитва як форма спілкування з ідеалами поширюється також на інші рівні ієрархії вартостей. Є молитви, в яких народ просить для себе кращої долі, свободи, справедливості:

"Боже Великий Єдиний, Нам Україну храни..."

У часи великої жертовної боротьби за свободу — в період змагань УПА — дуже поширеною була молитва українського націоналіста, уривок з якої тут наведемо: "Україно Свята, Мати Героїв, зійди до серця мого; прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника, батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софіївських дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, Славою Твоєю опроміниться, бо Ти, Україно Свята, — все життя моє і все моє щастя... Спали вогнем животворчим усю кволість у серці моєму. Нехай зневіри не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму! У важкі хвилини зрости мене для ясних чинів для Тебе. І в чинах тих знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я і вічно житиму в Тобі, відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна".

У молитві української родини, написаної Лесею Храпливою-Щур (1994), сконденсовані споконвічні благородні прагнення нашої сім'ї до Добра, до Єдності, до Злагоди:

"Приклоняємо, Отче, коліно Перед образом під рушником, Бо родина, що молиться спільно, Буде жити щаслива разом""

Нарешті, маємо навіть зразок "Молитви до Мови" у прекрасному авторському виконанні Катерини Мотрич. Шлюб молодих у церкві, які створюють сім'ю, є молитвою до ідеалів сім'ї. З ідеалами сімейних вартостей поєднується людина в ритуалі хрещення. Так само обряд похорону нагадує про сенс життя і спонукає до віри в ідеали.

Найкоротшою молитвою є знамення Христа, яке накладає віруюча людина на себе, проходячи повз Храм Божий чи хрест при дорозі, сідаючи за споживання їжі, і коли хоче відігнати від себе "злу силу". В усіх цих випадках людина прагне збагатити свою душу добром, увібрати в себе ідеал. І мав рацію М. Стельмахович, трактуючи молитву і Святі Таїнства (сповідь, причастя та ін.) як методи виховання. "Літургічне діяння має суттєвий і незамінний загальнопедагогічний сенс, — пише російський філософ С. Франк. — Воно сприяє важкій справі розкриття людської душі назустріч Богу, духовному освітленню і перетворенню людини..." (Франк С, 1992, с. 363).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >