< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Віра і виховання та розвиток

Головна проблема виховання

У сучасній педагогіці існує чимало пропозицій і підходів до вирішення проблем виховання; їх можна трактувати по-різному. Однак при аналізі будь-якого з них мусимо найперше враховувати, як кожен з них вирішує головну проблему виховання: Чому людина повинна поводити себе морально? Чому вона повинна прагнути до здійснення національних ідеалів? і т. ін. Якщо відповіді на ці запитання немає — пропонована система поглядів уваги не варта, вона будується на піску.

Зрозуміло, що в тоталітарних суспільствах так питання і не ставиться. Як уже йшлося, людина за комуністичного режиму собою не керувала: система нагляду змушувала її поводитись так, як їй пропонували. Тим часом умови свободи проблему мотивації позитивної поведінки оголюють і ставлять гостро. Що за відсутності нагляду спонукатиме людину рахуватися не лише зі своїми інтересами, але й з чужими? Сьогодні виховник покликаний чітко знати, як "працює мораль у людині", як в її свідомості діють національні та інші вартості тощо. Бо не варто доводити, що саме лише знання моральних норм та інших вартостей позитивної поведінки людини ще не забезпечує. Без сильнодіючого мотиву вона не зможе вибрати невигідне добро і відкинути вигідне зло.

Традиційно-християнська стратегія виховання дає на ці запитання відповідь: головним джерелом мотивації позитивної поведінки людини може бути лише "віра в Когось або в Щось", що надає сенсу нашому життю і що пояснює головну таємницю — Таїну Буття. "Будуйте себе найсвятішою вашою вірою", — пише апостол (Юд. 20).

Розуміння того, що дає віра в Бога Любові й Добра для формування моральності людини, розкриває К. Ушинський в своїй "Педагогічній антропології". На його думку, моральне значення мають не уявлення, не знання, але комбінування уявлень з почуттями. Образ Творця тут персоніфікує Добро. З цього приводу він наводить цікавий приклад того, як виховували у Спарті: показуючи дітям п'яного ілота, спартанці комбінували уявлення ("знання") про нього з почуттями огиди. Згодом цю думку концентровано висловить і Василь Сухомлинський: "Істина виховує лише тоді, коли є певне ставлення до неї" (Сухомлинський В., 1976, т. 2, с. 228). Так само до серця доходить лише комбінація уявлень про моральний вчинок і почуття Любові й Добра, джерелом якого є Бог і віра в Нього. Варто тут також ще раз наголосити: не просто божества, бо вони часто спрямовують людину до зла, а Бога Любові й Добра. Моральне значення має лише така мораль, яка поєднана з переживаннями, спричиняє переживання, як пише К. Ушинський, "бере за серце" (Ушинський К., 1983, с. 263).

Таким чином, хоча цінності й віра— поняття різні, вони завжди мусять бути поруч і діяти разом. Це з великою переконливістю доводить також практика нашого народного виховання, нашої етнопедагогіки.

Надійним помічником батьків у вихованні дітей завжди була Церква, глибока віра в ідеали добра, ікона на стіні, яка "стежила за поведінкою дитини", спільна молитва перед образом, релігійні свята і обряди тощо. Памфіл Юркевич зазначає, що людяність у людині "виховується правильними впливами науки, живих прикладів, а надто істинною, теплою релігійністю, до якої все добре не тільки добре, але й священне..." (Юркевич П., 1993, С. 225).

Усі добрі й злі вчинки людини йдуть із її душі. Але без віри і релігії відчинити двері до неї та щось змінити в ній неможливо. "А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого", — каже апостол Павло (Еф. 6:16).

Віра як форма пізнання

Зазвичай під "вірою" розуміють певний духовний стан, коли людина готова визнавати дійсним щось таке, що само собою не є очевидним, не може бути засвідченим або доведеним, а отже, що можна піддати сумніву. Віра в Бога, наприклад, це визнання Його існування і непогрішності Його Авторитету. В цьому випадку віра розглядається як акт зустрічі людської душі з Богом (Франк С, 1992, с. 226).

Еммануїл Кант у своїй "Критиці чистого розуму" стверджував, що навіть у пізнанні звичайних речей присутній елемент віри. Людина сприймає не речі самі по собі, а лише їхні форми, їхня сутність, справжній зміст до кінця невідомі, вони — поза нашим баченням, але ми в них віримо. Зміст того, що нам кажуть, багатьох промов і лекцій, які слухаємо, і навіть цілих наук значною мірою тримається на нашій вірі. "Усяке міркування спочатку ґрунтується на вірі", — писав К. Ушинський (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 159). У такій функції віра не лише визначає стійкість наших переконань, але й компенсує недостатність раціоналістичного пізнання. При цьому вона репрезентує не якусь "другорядну", а цілком інакшу, для поведінки людини важливішу форму стосунків з істиною. У певному сенсі все наше життя ґрунтується на вірі — на переконаннях, істинність яких не може бути доведена (С. Франк). Вважається, що віра є природною потребою людини і властивістю її душі (Г. Ващенко). Вона допомагає людині "бачити серцем".

Поняття віри можна визначити і як переживання, зумовлене відчуттям присутності Вищого Начала, що існує реально, спрямовує наше існування і надає йому сенсу. Відчуття і переживання Його присутності має такий же характер, як і відчуття існування власного "Я".

До віри людина приходить не через раціоналістичні спекуляції, на які здатні далеко не всі люди, а через інтуїтивне прозріння, через духовне пізнання. Саме тому віра однаковою мірою доступна і неписьменному, і вченому. Стан віри не залежить від культури чи освіти людини.

Потреба віри в християнській філософії обґрунтовується також тим, що Бог є Абсолютний Дух, а тому не може бути пізнаний до кінця. Він взагалі не може бути предметом звичайного пізнання. "Бога не бачив ніколи ніхто", — пише апостол (Перше Ів. 4:12). У Бога можна лише вірити.

Російський теолог А. Кураєв розрізняє декілька рівнів стану людської душі залежно від глибини віри: а) онтологічно нормальний стан, коли все "влаштовано", скеровано до Високого і Вічного, до Головного Ідеалу; б) нижчий рівень — рівень душевної "демократії", що характеризується розкиданістю почуттів, побажань і думок, життя відповідно до вимог зовнішніх обставин, податливість середовищу — при збереженні певної схильності до Добра; в цьому "плюралізмі" помислів час від часу бере гору те, що сильніше діє на людину; в) найнижчий рівень— коли людина повноціло служить якійсь своїй пристрасті. При цьому одні з цих пристрастей можуть виганяти з душі інші. Центральна пристрасть підпорядковує собі людину, практично позбавляючи її свободи. Вважається, що людина на своїй дорозі до Бога неминуче переходить "точку хаосу", коли в її душі розвалюється стара система віри і народжується нова. Хаос може бути і початком падіння людини, і початком її покаяння (Кураєв А., 1992).

Віра є вродженою властивістю людини, тим часом як скептицизм — надбанням досвіду. Цей факт добре простежується на розвитку дитини, що народжується а глибокою готовністю до віри. Як зазначає К. Ушинський, "це дуже важливо для педагога: він повинен дати "поживу" серцю, розумові та вірі, щоб не обкарнати людину; вір у все, чому розум не суперечить і що корисне в практичному житті". Він радить також облагороджувати потребу віри в людині, розвивати в ній здатність "серцем вірити в правду" (Ушинський К., 1964, т. в, с. 281—282).

Торкаючись педагогічної функції віри, слід, зрештою, зазначити і широту цього поняття. Дійсно, віра починається з головного — з віри у "найважливіше", для християн — з віри в Бога. Але це почуття скероване також і на цінності нашого буденного життя: віра в краще майбутнє нашого народу, віра в себе, віра в перемогу справедливості, віра в громадянські основи суспільства, віра в дружбу, віра в можливість побудови міцної родини, довір'я до людей тощо. Отже, без віри неможливе не тільки високе, але й повсякденне наше життя. Людина народжується з потребою віри, живе з нею і розвиває її в собі. Кожен із нас несе в собі почуття віри і ділиться цією якістю з іншими людьми, створюючи навколо себе поле духовного спілкування.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >