< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Нове соціальне замовлення

Будь-яка система освіти чи виховання, а отже і педагогіка, мусять мати чітко виражену мету, що віддзеркалює потреби суспільства — соціальне замовлення. Без цього вони приречені на невдачу.

Аналіз соціально-економічних та духовно-культурних наслідків розвалу СРСР засвідчує, що наше суспільство кладе в основу свого подальшого життя дві головні ідеї: ідею побудови Української держави та ідею становлення в ній громадянського (демократичного) устрою. їм підпорядковується і процес становлення нової системи освіти і виховання, що відтепер трактується як система національно-демократична. Це означає, що наша українська освіта, наше виховання і відповідно наша педагогіка, як це характерно для всіх європейських народів, є національними. Під цим розуміємо не тільки прагнення до відродження національного самоусвідомлення нашої дитини: всі аспекти системи освіти і виховання носять національний характер, тобто відповідають духові й стратегічним цілям української нації та держави, нашій виховній традиції й нашій ментальності; це повинна бути система, що відповідає потребам нації, держави і окремої людини. Другою домінуючою тенденцією української освіти, виховання та розвитку стає демократизація особистості й пристосування її до життя в умовах свободи, без чого не маємо перспектив на успіх. Адже ніякою дисципліною і ніяким жорстким наглядом не можна замінити спонтанне джерело сил, що б'є з глибини вільної людської душі.

Із національно-демократичного характеру української освіти і українського виховання випливають усі інші наші пріоритети, зокрема: відродження духовності, моральних засад і почуття патріотизму, розвиток громадянського самоусвідомлення людини — її творчих і вольових якостей, ініціативи і здатності забезпечувати собі успіх за умов конкуренції, дбати про своє здоров'я та довкілля.

Сказане вище дає також підстави визначити загальну мету сучасної української педагогіки як історично-специфічну. Вона не тотожна функції педагогіки будь-якої європейської держави, життя в якій характеризується стабільністю і ясністю цілей. Мета нашої педагогіки — значно ширша і радикальніше. Вона полягає насамперед у тому, щоби сприяти становленню "цілком інакшої людини", здатної вести природовідповідне (самовідповідальне) життя, допомогти їй переорієнтуватися з цінностей азійського (деспотичного) типу на цінності європейсько-демократичні, а відтак відійти від свідомості провінційної, осягнути відчуття власної національної й особистої гідності та повноцінності. Таке виховання орієнтується також на вирішальну роль внутрішнього самоконтролю людини і на відмову від тотального зовнішнього нагляду, який передбачався комуністичним вихованням.

У ділянці патріотичного виховання, зрештою, специфічною метою українського виховання є і прищеплення державницького світогляду, коли свою долю та своє особисте щастя людина пов'язує з власною упорядкованою державою, що має міцні моральні підвалини і добрі та шановані людьми закони.

Нарешті, наша освіта і наше виховання повинні бути сучасними, тобто спиратися на духовну силу своєї традиції, але орієнтуватися і на теперішні потреби нашого суспільства, а відтак осягати європейські освітні стандарти.

Педагогіка у вакуумі ідеалів

В основі будь-якої системи освіти лежить прийнята в суспільстві система цінностей, а отже, і віра у відповідні ідеали. Комуністична освіта і виховання 20—40-х років мали у своїй основі таку систему цінностей. Головним Ідеалом тут була запозичена у благородних мрійників ідея і обіцяна народу побудова "комуністичного" суспільства. Крізь призму віри в цей міф трактувалися всі інші норми загальнолюдського, національного, громадянського, сімейного та особистого життя людини.

Попри всю химерність ідеї "комуністичного раю" як Головного Ідеалу, вона все ж забезпечувала цій антихристиянській системі певну цілісність і рівновагу, а педагогіка, яка на цій системі ґрунтувалася (А. Макаренко та ін.), була на той час по-своєму життєздатною. Комуністи загалом вірили, що з перевихованням людини в дусі беззавітної віри і відданості комуністичній ідеї будуть розв'язані всі педагогічні проблеми. Зразком людини, вихованої на таких цінностях, вважалися Павка Корчагін, Павлик Морозов, молодогвардійці та ін.

Незважаючи на декларовану прихильність до матеріалізму, у сфері цінностей перші більшовики були ідеалістами. Цей ідеалізм ґрунтувався на ідолопоклонстві. Він характеризувався глибокою вірою у "світле майбутнє", в безпомилковість вождів та їх творів, вірою в необхідність зла. Задля щастя всього людства приносилися в жертву долі та душі мільйонів окремих людей.

Життя, а згодом і XX з'їзд КПРС, у свідомості багатьох розхитали віру в ідеї комунізму, поставили під сумнів усю систему вартостей в її специфічних виявах. І якщо офіційно, за допомогою суспільних наук, в літературі, культурі й мистецтві тощо, вона за інерцією продовжувала насаджуватися, то через втрату віри і переконання щодо відповідних ідеалів, насправді впливу на людину більше не мала. "Епоха Брежнєва" позначена глибинним руйнуванням ідеалізму в будь-якій сфері життя людини. Вона у своїх вчинках більше не оцінювала себе крізь призму "вищих цілей" чи будь-яких ідеалів взагалі. Помисли людини збуденіли, заземлилися. Релятивізм трактування моралі став зручним не лише для партійного функціонера, але й для буфетниці. "Матеріалізації" людини великою мірою сприяли матеріальні нестатки, відсутність товарів першої необхідності, вистоювання в чергах за продуктами тощо. За цих умов вона деградувала морально, духовно і навіть фізично. Хамство перемогло порядність, тваринні інстинкти — нормальні людські почування. Витворився особливий тип "гомо совєтікуса" ("совка"). У свідомості такої людини постійно переважають лише матеріальні інтереси — задоволення потреб виживання, а, якщо пощастить, то й забезпечення комфорту. На думку Євгена Сверстюка, "...ми стали зустрічатися з таким повсюдним явищем, як охлялість, — фізична і моральна заляканість, зацькованість, збайдужіння, і — самозахисна агресивність, запобігливе пристосуванство" (Сверстюк Є., 1993, с. 18). Віра людини, що є властивістю її душі, перестала орієнтуватися на щось інше, окрім суто фізіологічних потреб.

Таким чином, в розвалом імперії СРСР, пройшовши через духовні втрати і муки, через мутаційні зміни в психіці, переживши неминучу деідеологізацію, наше суспільство опинилося у вакуумі ідеалів, у "стані позанормності" (Г. Сагач), на цвинтарі пролетарських ілюзій, що сьогодні заповнюється різними духовними сурогатами — аж до чистого сатанізму. Доля комуністичного суспільства позначилася і на педагогіці, що також зазнала банкрутства. Зрештою, сьогодні важко збагнути, що чому передувало: педагогіка втратила свій конструктивний вплив через банкрутство комуністичної системи чи, навпаки, система зазнала краху, бо пересічна людина, а особливо молоде покоління, розчарувалися в комуністичній системі цінностей і вірити цій системі більше не захотіли.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >