< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методи виховання і розвитку

Трактування терміна "метод" як способу діяльності завжди потребує уточнення, про чию діяльність йдеться. Це стосується і виховання та розвитку. В окремих ситуаціях ініціатором взаємодії може бути виховник (батько, вчитель), а в іншому — більшу активність усе ж виявляє вихованець. Відповідно, в підстави говорити про дві групи методів: а) методи виховання і розвитку, у яких домінує активність виховника (що зовсім не позбавляє вихованця статусу суб'єкта) і б) методи самовиховання і саморозвитку, коли переважає ініціатива вихованця. В цьому розділі висвітленню підлягають, власне, методи першої групи.

Навчання цінностей

У попередніх розділах уже йшлося про те, що хоча знання моральних норм не забезпечують моральної поведінки дитини, проте самі ці знання все ж необхідні. Система виховних заходів повинна передбачати й момент, коли виховник, крім усього іншого, ознайомлює дітей з тим набором правил, принципів і норм поведінки, тобто з кодексом, який репрезентує систему цінностей. "Зло починається з елементарного морального невігластва, з етичної неграмотності", — зауважує В. Сухомлинський (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 231).

Навчання цінностей може бути наперед зумисно продуманим, організованим, отже, складати певну систему, що передбачає послідовне їх роз'яснення і вивчення. Щоб дотримуватися, наприклад, Заповідей Божих, людина щонайменше повинна їх знати. Водночас таке навчання може здійснюватися також принагідно, "випадково", підказуватися щоденними стосунками в родині, в школі, предметом, про який ідеться на уроці чи в позаурочних заходах.

Системне навчання цінностей. У практиці сімейного виховання системне навчання посідає вельми помітне місце. Коли мати навчає дитину першої молитви, повчає, що треба допомагати слабшому, не брати чужого, любити рідну землю і рідну природу, дає настанови про те, як поводитися серед людей, як жаліти тварин, — то це і є початком такого виховання.

Більш організованим таке навчання стає в школі — у формі уроків етики, так званих інформативних годин (уроки класного опікуна), бесід, пов'язаних з історичними датами тощо. Оскільки правові кодекси чи окремі закони теж втілюють у собі морально-етичні вартості, якими живе суспільство, то вивчення їх у школі також є формою системного навчання вартостей.

В організації та проведенні уроків навчання цінностей слід особливо остерігатися нудного моралізаторства. "Довгі моральні настановлення, особливо одноманітні, дуже шкідливі, бо привчають душу до їх безсилля" (К. Ушинський), до байдужого, легковажного і навіть нігілістичного ставлення до самого виховання.

Системне засвоєння інформації про норми поведінки забезпечується і деякими іншими шляхами. Дитина повинна знати правила, що визначають її життя у школі та поза нею. їй пропонують певний набір вимог, які стосуються праці на уроці, чергування в класі, прибирання кімнати, ставлення до книжки та ведення зошита тощо.

Системне навчання цінностей часто супроводиться корекцією, доопрацюванням, удосконаленням того, що вже було досі в свідомості дитини. Так поступово на основі первинних знань про мораль, про стосунки людей тощо у підлітків формуються менш-більш цілісні уявлення про вимоги до власної поведінки. Ця система, якщо вона підкріплена вірою у певні ідеали, стає основою механізму самоконтролю і самооцінки.

Системне навчання цінностей передбачає застосування декількох послідовних прийомів.

Первинне засвоєння інформації— через пояснення, розповіді, лекції — до запам'ятовування, пригадування, відтворення.

Пояснення і керована дискусія — ускладнюють рівень осмислення і переносять сутність ціннісних формул на конкретні життєві ситуації. На цьому етапі виявляються перші спроби дитини поставити себе на чиєсь місце, асоціювати себе з літературними чи історичними героями тощо. В американських школах такі дискусії застосовуються дуже широко. При цьому дотримуються двох правил: а) учителі ніколи не намагаються нав'язувати дітям свої готові рішення і висновки; вони не вдавано, а дійсно поважають власні висновки дитини; б) у пошуках рішень діти якнайчастіше вдаються до практичного досвіду — власного, а також досвіду інших людей.

Ролева гра — передбачає введення учня в певну соціальну роль і пропозицію розв'язати конкретну моральну проблему, наприклад: "Уявіть собі, що Ваша товаришка не виконала домашнє завдання. Чи повинна вона повідомити про це вчительку, якщо вчителька сама про це не запитує?" Або: "Яку пораду дасте своїй подрузі, котра хоче вступити до університету і намагається зробити це за допомогою хабара?" і т. п.

З метою посилення ефекту такого навчання в американських школах пропонується обговорювати не уявні, а життєві ситуації. На рівних у дискусіях беруть участь й учителі.

Нарешті, засвоєння вартостей може здійснюватися шляхом написання спеціальних творів, наприклад, з життя великих людей. Застосовуються і групові завдання такого характеру.

Особливу форму системного навчання цінностей становить так звана індоктринація, характерна для виховання в закритих тоталітарних суспільствах, коли ідеологія керівної еліти ставиться вище абсолютних вічних цінностей. Як правило, система таких поглядів не ґрунтується на природовідповідних засадах, а тому насаджується з особливою наполегливістю і категорично не допускає інакодумства. Крім того, індоктринація зорієнтована не стільки на людину (її душу), скільки на "масу" ("народ", "клас"), підпорядковуючи її служінню "світлій ідеї".

Характерною формою індоктринації було тотальне насадження комуністичної ідеології за більшовицького режиму — в школі, у вищих навчальних закладах — з допомогою системи спеціальних суспільно-політичних предметів (історія КПРС, суспільствознавство, курси атеїзму, "істмат" тощо ).

Варто зауважити, що певну схильність до індоктринації молодого покоління виявляє кожне суспільство. Крім того, в демократичних державах такими методами поширюють свій вплив окремі екстремістські групи та організації. Індоктринація часто призводить до утвердження принципу "мета виправдовує засоби", а відтак — до певного заперечення недоторканності ідеалів моралі.

Принагідне навчання цінностей. Сутність цього підходу полягає в тому, що цінності подаються дітям не в "чистому вигляді", а в контексті змісту навчальних предметів, у живих людських стосунках, тобто у реальній життєвій "упаковці". Воно є домінуючим у сімейному вихованні, але широко застосовується і в школі. Виховні "епізоди" такого виду учневі часто видаються цілком випадковими, і він не помічає, що за ними стоїть намір учителя. Принагідне навчання вартостей часто сприймається дитиною як потрібна відповідь на запитання, що випливає з ситуації як задоволення її моральних потреб, як допомога. Щодо виховника, то кожен такий випадок, коли він спілкується з дітьми, вирішує організаційні питання, висловлює оцінку фактам життя і своє ставлення до подій і явищ, — повинен прогнозуватися, обмірковуватися під виховним кутом зору. Бо це завжди відповідь на мовчки поставлене вихованцем запитання: як маю до цього поставитися?

Принагідне навчання цінностей розпочинається у сім'ї. Воно має стихійний характер. Як тільки дитина починає запитувати: "Що це?", "Чому?", "Як це розуміти?" тощо, слід дати їй змогу свідомо сприймати факти та їх моральну оцінку, спонукати до розрізняння добра і зла. Не нав'язуючи спеціальних розмов, дитині старшого дошкільного віку можна пояснити, чому треба любити рідну мову, розповісти про минуле нашого народу, звичаї, рідну землю. Цей процес поєднується з дитячою казкою, зі стосунками між членами родини, з грою тощо.

Прихід дитини до школи змінює її життя. Ламаються стереотипи поведінки, втрачається, на жаль, невимушеність домашніх стосунків, радість буття. Виховання в школі часто позбавлене своєї важливої сторони — емоційності. Сухість і офіційність навчального процесу, формалізм, духовна і моральна відстань, котра часто панує між учителем і учнями, дуже заважають успіхам виховання.

А поза тим навчання у школі, як і позаурочна діяльність учителя та учнів, дають широкі можливості для принагідного навчання цінностей. Вони (ці можливості) відкриваються під час обговорення історичних подій і оцінки літературних образів; участі класу в громадському житті; у несподіваних ситуаціях під час туристичних походів та екскурсій; в стосунках дітей між собою; у їхньому прагненні до самовизначення (навчання, спорт тощо); в подіях державного і громадського життя тощо. За всіх обставин виховник повинен бути якнайближче до своїх вихованців. Він також мусить мати бездоганну моральну репутацію, бо лукавство — теж сильний виховник і уроки нещирості не забуваються. Свої моральні настанови він постійно супроводить демонстрацією власної позиції в кожному окремому випадку.

Будь-яке рішення чи розпорядження в школі повинно відповідати духові моральних засад і бути обов'язковим для виконання як для учнів, так і для всього шкільного персоналу. Байдуже ставлення до фактів порушення прийнятих норм також є фактором виховання. Якщо діти насміхаються над своїм товаришем, якщо учень нищить шкільне майно, якщо сильніший знущається над слабшим тощо, і на все це вчитель не звертає уваги, то це теж виховання, бо поведінка вчителя сприймається як схвалення таких вчинків. Мовчанка завжди є знаком згоди. Місія ж учителя — завжди бути борцем, розумним, але безкомпромісним.

"Стихійність" принагідного навчання вартостей не виключає застосування проблемно-ситуативного підходу. Предмет розмови може бути "підкинутий" випадково — із сюжету оповідання, зі шкільного життя тощо. Але тут же, пояснюючи моральну сутність епізоду чи факту, вчитель може поставити учня в суперечливе становище, що передбачає вибір, наприклад: Програти футбольну гру чи скористатися прихильністю необ'єктивного судді?, Привласнити чуже і бути матеріально забезпеченим чи залишатися бідним, але з чистим сумлінням? і т. ін.

Вихованцям дають змогу брати участь у дискусіях щодо конкретних ситуацій, аналізувати моральні конфлікти, застосовувати газетні публікації, кримінальну хроніку тощо, демонструвати можливі варіанти рішень, виявляти прихильність до тих чи інших вартостей, готовність до відповідальності. Навчальні завдання, отже, будуються таким чином, щоб учень змушений був розв'язувати не тільки логічні, але й моральні проблеми, не лише пригадував моральні принципи, а й застосовував їх в конкретних умовах, переносив на власну поведінку.

Навчання цінностей покликане забезпечити також психологічну установку на саморозвиток. Діти по-різному сприймають труднощі, долати які ми їм пропонуємо з метою удосконалення відповідних можливостей. Одні з них відразу виявлять волю, інші впадають у відчай, ще інші відмовляються докладати зусилля, не розуміючи їх сенсу. Бо якщо моєю метою е одержати результат шляхом зусиль над математичною задачею, то чому я не можу мати цей результат, списавши його з чужого зошита або залучивши вдома до розв'язування задачі свого батька? Час від часу вчитель не тільки пояснює дітям, що таке воля чи розум, але й з'ясовує, яким чином вони виявляються — через власну діяльність дитини. У такий спосіб учитель залучає до процесу саморозвитку і свідомість дитини, формує почуття самовпевненості й застерігає від розгубленості й розчарувань.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >