< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

Якщо сучасна українська педагогіка повинна відповідати на соціальні запити нашого теперішнього життя, то не можемо обійти стороною відповідь на фундаментальні запитання, які ставимо собі щоденно: Яка природа процесів, що відбуваються тепер у нашому житті? Звідки йдемо і куди прагнемо прийти? Від чого відмовляємося і що хочемо осягнути? А відтак відповіді на ці запитання маємо покласти в основу побудови адекватної системи освіти та виховання і таким чином допомогти молодому поколінню з гідністю зустріти те життя, яке чекатиме його після закінчення школи — через 10—15 років. Потрібен, отже, і прогноз подальшого поступу. Бо в іншому випадку наша педагогіка залишається безплідною і потрапляє у застій суб'єктивних міркувань.

Першопричина кризи

Універсальною закономірністю існування всього живого на землі є те, що воно може відбуватися за умов свободи — "натурально" 9 і за її відсутності, тобто в авторитарно-патерналістичних умовах. Це зумовлює два різні способи життя, яким підпорядковане існування рослин, тварин і навіть людини.

Натуральний (природовідповідний) спосіб життя передбачає стихійну і пряму взаємодію організму зі середовищем. Він — організм — живе в таких умовах, у які, з'явившись на світ, потрапляє. Вони змушують його або пристосовуватись до обставин, або змінювати їх, підпорядковуючи собі, що, зрештою, є теж формою пристосування. Загалом таке життя передбачає високий рівень активності організму і, як переконаємось далі, саме це і є джерелом прогресу.

Є підстави вважати, що на початку життя організм володіє для цього особливими енергетичними можливостями. Так живе дика троянда, яка, прорісши зі землі, всіма силами відстоює себе, пристосовуючись до ґрунту, клімату і температурних умов — без будь-чиєї допомоги. Так живе білка у лісі, що чинить як "приватна власниця": сама будує собі житло, сама заготовляє на зиму горішки і, зважмо, не ласує ними, допоки в лісі знайдеться поїсти ще чогось іншого. Відомо, до речі, що здатність "робити запас" властива багатьом диким тваринам.

Натуральний (природовідповідний) спосіб життя може вести і людина — вільна від будь-чиїх диктату і опіки. Вона бере на себе відповідальність за своє життя, ні на кого не сподівається, а відтак сама узгоджує свої домагання і можливості. У перші місяці й роки свого життя людина навіть намагається якомога менше залежати від інших: вона дуже інтенсивно "вростає в життя" і робить у цей час найбільший поступ — у засвоєнні мислення і мови, форм поведінки тощо, бо вони — засіб виживання.

Люди і суспільства, які жили і живуть наближено до описаного вище способу, утворюють і відповідні організаційні форми співжиття — держави, де шануються свобода, закон, засади рівності, права і обов'язки людини, її праця і приватна власність як основа свободи тощо. Одним із характерних паростків такого співжиття вільних громадян уже в Старому світі були Афіни. У нас такими були Козацька Січ, Гетьманщина, життя українських громад. Згодом цей спосіб був названий громадянським (демократичним ) устроєм.

Авторитарно-патерналістський спосіб життя передбачає умови, коли між організмом і середовищем стає "третя сила" ("авторитет"), що підпорядковує цей організм своїм інтересам, але водночас і сковує його природні сили, руйнує його життєздатність, а тому вимушена брати на себе функції догляду і опіки над ним — патерналістські функції. Так живе окультурена троянда, яка служить людині, і за це людина доглядає її, оберігає від негоди. Аналогічне життя веде і домашня тварина, яка приносить користь господареві й "в нагороду" одержує від нього їжу, приміщення для життя і навіть ветеринарний (безплатний!) догляд.

Так може жити і людина. Історія знає різні форми авторитаризму і патерналізму — рабовласництво, кріпацтво, колгоспний лад тощо. Різними були в історії й "авторитети" — королі, князі, поміщики, феодали, генсеки, "держави", диктатори, хунти і т. ін. За всіх таких випадків життя людини передбачало повну або часткову відсутність свободи і певний елемент чиєїсь "опіки" над нею, включаючи і захист. Спарта у Стародавній Греції була однією з характерних держав такого типу, але подекуди вони існують і тепер.

Усі до сьогочасні державні устрої різних народів, таким чином, завжди розташовувались на осі між крайніми точками громадянського (натурального) і авторитарно-патерналістського способів життя. Зрештою варто зазначити, що історія людства позначена також поступом — від авторитарності до свободи, і ці переходи називають трансформаційними. Розвиток культури веде до нарощування в людині здатності приймати свободу і розвивати в собі самовідповідальність. Свідченням цього є поширення демократичних устроїв у XX ст., особливо після Другої світової війни.

Порівняння цих двох способів життя дає підстави зробити певні висновки, що мають для педагогіки і системи освіти вирішальне значення.

По-перше, яким би жахливим авторитарний лад не був (навіть перерослий в тоталітарний), він завжди супроводиться і певною "опікою" над людиною. Вона не тільки стає залежною від "господаря", але й "зростається" з ним, вступає у стан певного симбіозу. Як культурна троянда потребує зимою захисту від морозу, а домашня тварина має мало шансів вижити без допомоги господаря, так само кріпак розраховує на допомогу поміщика, коли наступає передновок, а колишній колгоспник виявляє безпорадність без "держави" і голови колгоспу.

По-друге, перехід від авторитарно-патерналістського до громадянського устрою зумовлює втрату "опікуна" і видається дуже важким. І труднощі тут не ностальгічні. Виявивши і витративши на початку життя велику енергію для пристосування до життя під чужим наглядом, людина демонструє повну нездатність жити на свободі, самовідповідально. Це стосується найперше покоління старшого, яке практично змінитися не може. Тому й існує відома біблійна легенда про 40 років шляху до свободи. Ця обставина, як відомо, зумовила великі труднощі й тягар усіх колишніх трансформаційних процесів у Європі.

Нарешті, по-третє, це усвідомлення того, що шлях до свободи є передумовою прогресу. Поневолена людина не тільки нещасна і не тільки заслуговує на співчуття. За умов рабства вона стає також інертною, лукавою, аморальною, а відтак втрачає здатність до продуктивної праці. У такому випадку й все суспільство перестає прогресувати, настає застій у господарському житті. Цим власне і пояснюється історичний факт, що кріпаків, образно кажучи, "виганяли" з кріпацтва, самі вони ніколи масово звільнення не прагнули. А в Росії 1861 року були навіть масові бунти проти скасування кріпацтва. Щось подібне і з тих же причин трапилось і з так званою радянською людиною, про що мова піде нижче.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >