< Попер   ЗМІСТ   Наст >

МИСТЕЦТВО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

  • 3.1. Мистецтво Візантії.
  • 3.2. Мистецтво романського Середньовіччя.
  • 3.3. Мистецтво готичного Середньовіччя.
  • 3.4. Мистецтво середньовічної України.

Середньовіччя (приблизно V–XVст.) настало з падінням Римської імперії. Утвердження християнства, що сформувалося у І ст. н. е., було передовсім прийняттям нового світогляду. Трансцендентність божества стосовно світу контрастувала з язичницьким дорівнюванням духовного природі. Переорієнтація суспільної свідомості на світ ідеальний, надчуттєвий, духовний стала головною тенденцією середньовічної культури. Античні хроніки поступилися місцем житіям святих з розповідями про страждання за віру, а також видінням з мотивами мандрів душі у потойбічний світ. Культ Героя замінено культом Страстотерпця (Ісус Христос, св. Георгій, Лоенгріи тощо), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу.

У свідомості середньовічної людини світ поділявся на чуттєвий, земний і потойбічний, небесний. Земне існування розглядалось як відображення буття ідеального “горнього” світу. Дихотомічним був і соціальний світ Середньовіччя, в якому існувала ієрархія “сеньйор – васал” з кодексом покровительства і відданості. Двосвітність виявляла себе в амбівалентності, бінарності опозицій культуротворчості. Опозицією офіційній культурі був сміховий світ карнавалу.

За М. Бахтіним, карнавал виконував не лише функцію релаксації в умовах жорсткої релігійної регламентації, а, перш за все, відображав інтенцію середньовічної культури до перевертання звичних уявлень про порядок, верх і низ, сакральне і профанне. Ефект карнавалу полягав у прийомі інверсії (перестановки), коли підданий ставав царем, чоловік – жінкою, дурень – мудрецем. У Західній Європі такими були свята дурнів і свята віслюків, під час яких пародіювали релігійні обряди. У Давній Русі цю функцію виконували скоморохи та юродиві з демонстрацією нікчемності й брутальності людського буття, яка оголювала істину, виявляла її сміхом. Світ культури потребував цього антисвіту, продукував його в освячених законом нормах. Проживаючи в ігровій формі низьке, людина утверджувалася у високому, відроджувалася до нового життя.

Двосвітність середньовічної культури не означала її суперечливості. Її цілісність виявляла себе в її теоцентризмі (Боецій “Утішання філософіею”), в наявності Бога як единого регулятивного принципу. Універсалізм середньовічного знання виражав почуття єдності й закінченості світу. Енциклопедії, “всесвітні історії”, “суми”, “зерцала”, географічні карти, ікони тяжіли до охоплення простору від землі до неба і часу від Адама до майбутнього кінця світу.

Християнство поклало початок культурі, яка визнавала в людині особистість, дивилась на неї як на уособлення божественного начала. Догмат Боговтілення вплинув на усвідомлення самоцінності людини, на яку падає відблиск божественного Абсолюту. В основі духовного універсалізму християнства лежало виправдання свободи людини, ідея невід'ємності її індивідуальних прав. Реальна земна людина в усій неповторності її особистих рис розглядалася в християнстві як виняткова і незаперечна цінність.

Двосвітність культури передбачала її символічність. Реальні форми через подолання зовнішнього перетворювалися на символи трансцендентного світу (Іоанн Дамаскін). Символ став засобом проникнення в метафізичне, будучи зримим знаком незримого буття. Мова символу звільняла від земного, тілесного в ім'я незмінних ідей та сутностей.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >