Дипломатія Богдана Хмельницького
Визвольна війна середини XVII ст. стала епохальною подією. Вона створила сприятливі умови для формування незалежної української держави. Події розгорнулися в лютому 1648 р. Повстанці захопили Січ та проголосили сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657 pp.) гетьманом Війська Запорозького. Новина про події на Запорожжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією.
Участь Б. Хмельницького в козацько-селянських війнах 30-х років XVII ст. відіграла важливу роль у формуванні його як політика. Ці війни мали міжнародне значення і набули загальноєвропейського розголосу. До козаків виявляли постійний інтерес держави, які визначали політичний клімат у Європі, зокрема Франція, Іспанія, Швеція і Ватикан. Блискучі успіхи козаків у визвольній боротьбі сприяли швидкому зростанню їхньої репутації.
Володарі європейський країн – Польщі, Швеції, Трансильванії, Голландії прагнули залучити їх на свій бік.
Б. Хмельницький, який виявив неабиякі військові організаційні здібності під час морських походів козаків на турецькі міста, а також у боротьбі з ворогом у лавах славетного гетьмана П. Сагайдачного з турками під Хотином, отримав чин чигиринського сотника і не раз входив до складу козацьких посольств до короля і сейму зі скаргами на захист прав українського народу. Під час однієї з таких місій польський король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. Козацький корпус чисельністю 2400 добровольців, що його очолював Б. Хмельницький, наприкінці Тридцятирічної війни у Європі (1645-1646 pp.) був залучений на службу до французького війська принца Конде і в його складі брав участь в облозі та штурмі фортеці Дюнкерк. Отже, українські козаки брали безпосередню участь у формуванні Вестфальської системи міжнародних відносин, в основу якої було покладено визнання суверенітету держав.
Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Б. Хмельницький, який зазнав утисків з боку польських шляхтичів і з невеликою групою однодумців подався на Запорозьку Січ. У грудні 1647 р. на козацькій раді у Запорожжі козаки підтримали його заклик до боротьби проти свавілля поляків, за козацькі вольності і православну віру. Ці події ознаменували початок національно-визвольної війни. Селяни масами рушили на Січ, а гетьман поїхав до кримського хана заручитися його підтримкою.
Переможний перебіг війни навесні та влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України (битви біля Корсуня та Жовтих Вод), вереснева поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана. Ідея козацької автономії в межах Польського королівства була фактично відкинута на користь повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, підґрунтя для якої було закладено наприкінці 1648 р. на більшості українських територій. Упродовж червня – листопада 1648 року процес формування національних державних інститутів завершився в центральних, південних та східних регіонах, водночас на західних територіях він перебував в активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим. Б. Хмельницький поділив Україну на 24 полки; військова й адміністративна влада обиралася за давнім звичаєм на козацьких радах; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. За умовами з програвшими поляками (які пізніше порушили свої обіцянки), усі посади обіймали українці, польські війська не допускалися на українські території, єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи, київський митрополит отримував місце в польському сенаті, було скасовано унію. Поступово змінювалася соціальна структура населення.
Козаки відіграли провідну роль у скиненні влади польської держави та формуванні українських державних інститутів.
Слава про могутність козаків поширилася на сусідні держави. До Хмельницького в Переяслав прибувають посли з Туреччини, Молдавії, Валахії, самиградського князя, а також з Москви. Прибулі посли від польського короля вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Гетьман відверто заявляє послам, що він докладе усіх зусиль, щоб визволити із шляхетської неволі український народ, який живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.
Зважаючи на наслідки селянської війни, на початку 1649 р. Б.Хмельницький вніс певні поправки до політичної програми, поставивши на перше місце об'єднання всіх етнічних українських земель у національну державу. Програма також передбачала визнання соціальних надбань народних мас та консолідацію влади гетьмана.
Для часів початку війни був характерним міцний зв'язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави, руйнуючи феодальні відносини. Селяни домагалися козацьких імунітетів, до яких входили особиста свобода, право на володіння землею та на власну юрисдикцію. Соціальна боротьба призвела до селянської війни, яка вперше в історії України охопила більшу частину її території та виявилася особливо важливим фактором у розвитку національної революції. Селяни відмовлялися здійснювати численні повинності на користь панів (особливо панщину). Визвольна війна відкрила можливість для надання селянам та міщанству статусу козаків, які мали тоді багато прав та привілеїв. Водночас упродовж воєнних років верхівка козацтва виявила обмеженість, намагаючись зміцнити свої політичні позиції та матеріальні статки.
Період з 1649 по 1652 р. відзначався активними зусиллями молодої держави щодо утвердження власного місця на міжнародній арені. Від початку козацьке керівництво виявилося у надзвичайно невигідній геополітичній ситуації, що полягала в наявності потужних та активних противників нової держави: Речі Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії та Московії. За таких обставин основною зовнішньополітичною стратегією була обрана багатовекторність, тобто лавірування між основними супротивниками та формування союзів з іншими державами. Можна стверджувати, що у протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення, укладати союзи, нейтралізувати ворогів. Завдячуючи цьому, він домігся визнання України урядами Кримського ханства, Англії, Венеції, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Швеції та інших країн. Все ж глибокий аналіз міжнародної ситуації дав невтішний висновок – жодна з тогочасних навколишніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження її, з одного боку, і різке послаблення Речі Посполитої – з іншого, могло б порушити баланс сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, що склався внаслідок завершення Тридцятирічної війни.
У контексті розвитку геополітичних процесів перед Б. Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, цілком втратити основні завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї із сильних держав. Такими тоді були блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з трагічної для української держави геополітичної ситуації, на жаль, не існувало.
Після болісних роздумів врешті-решт гетьман пріоритетно визнав можливість протекції московського царя. Зрозуміло, цей крок був вимушеним, оскільки польсько-кримський Кам'янецький договір 1653 р., який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статусу державної автономії у складі Речі Посполитої, ставив її перед фактом існування політичного порозуміння Речі Посполитої і Кримського ханства.
Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на цілі московської політики Б. Хмельницького. Однак за весь період визвольних змагань саме стосунки з царським урядом були серед пріоритетів у діяльності гетьманської адміністрації. Вони певною мірою визначали напрями зовнішньої політики Чигирина загалом. Спорадичні контакти з царською адміністрацією в 1648 р., що мали на меті насамперед нейтралізувати військові приготування Росії у зв'язку з воєнними діями на окраїнах Речі Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якості. Поставивши перед собою завдання унезалежнити Військо Запорозьке від влади польського короля, Хмельницький розглядає військовий союз із царем (поряд із створенням протестантської антипольської ліги) як важливу передумову успішної боротьби за власний суверенітет. Крах зовнішньополітичних планів гетьмана значною мірою зумовило Зборівське фіаско 1649 р., а останнє, у свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Зборівська угода була не чинна, бо її не затвердив сейм, а в грудні 1650 р. відхилив. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило в сенат. Польська шляхта поверталася, не зважаючи на встановлений кордон, на українські землі. В козацькому війську, чисельність якого за згодою Хмельницького встановлювалася у 40 тис. козаків, занепав колишній дух, народ виступав проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати в неволю жінок і дітей.
Гетьман шукав також союзу з Туреччиною. У липні 1648 р. до Стамбула прибули посли Б. Хмельницького з пропозицією підтримати союз козаків з татарами, пропонуючи в заставу Кам'янець на Поділлі. 14 жовтня 1648 р. Хмельницький пише нове послання до султана, де просить прийняти Україну під свій протекторат. Наприкінці 1648 р. султан Туреччини прийняв Військо Запорозьке під свою опіку і навіть видав гетьманові „диплом на князівство Руське”.
Привертають увагу положення „Договору між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі, яким він має бути”, де йшлося також про умови пересування Чорним та іншими морями і взаємну допомогу.
„... 7. Якщо на Дону яке свавілля сталося б і звідти вийшли на море для розбою, козацькі галери разом з турецькими мають свавільників ловити та карати і взаємно один одному допомагати, щоб море було чисте і вільне.
- 8. Якщо козацька галера або корабель загинув при березі цісаря й.м., щоб речі, які на ній залишилися, було збережено і передано спадкоємцям.
- 10. За турецькі борги козацьким купцям має бути таке право, як туркам у всій турецькій державі, та негайно справедливість.
- 11. Козацьких галер або кораблів цісар й.м. турецький не дозволить обертати ні на послугу, ані їх людей, ані товарів, ані зброї, але обіцяє їм і забезпечує вільний перехід і відхід з усім, коли вони захочуть.
- 12. Якщо якийсь купець помер би в державі цісаря й.м., чи на морі, чи на суходолі, все його майно буде належати його спадкоємцям і не може бути ніким затримане, а коли ж що кому переказав або записав перед смертю, то це не має ніякого значення.
- 13. Християнських в'язнів у турків, так і турецьких у християн козацьким купцям можна буде вільно викуповувати. А якщо християнський в'язень у державі цісарі й.м. утік би до козацької
галери або корабля, старший над галерою не буде його затаювати або переховувати, але повинен його видати; але за те не зазнає ніякої шкоди або кривди ані він, ані галера його, ані люди, ані товар його, а якщо також який челядник вільний або невільник утік би з козацької галери, турки повинні видати його козакам”[1].
Цей договір Б. Хмельницький поновив у лютому 1650 р., коли Польща намагалася втягнути козаків у війну проти Порти. 02 серпня 1650 р., передаючи турецькому послу присягу вірності, гетьман України зірвав польсько-московський союз, спрямований проти Туреччини, негативні наслідки якого відчула б і Україна. З українського боку такі дії були вимушеними. Незважаючи на вічний антагонізм між християнським і мусульманським світом, козацтво змушене було шукати союзника, хоч і тимчасового, але потрібного у цій важкій затяжній війні. Водночас сильна самостійна Україна з виходом до Чорного моря була небезпечною для кожного з тодішніх її сусідів. Тому кримський хан так легко тричі зраджував Б. Хмельницького під час вирішальних битв під Зборовом, Берестечком і Жванцем.
Проте політичні реалії початку 1650-х років: чергова поразка гетьмана від поляків і чергова зрада так званих „союзників козаків” татар тощо, змушують українське керівництво наполегливо шукати сильних і надійних союзників у боротьбі з Польщею.
У складному переплетінні міжнародних подій тих часів особливого значення набувають українсько-російські документи, які стосуються Переяславської ради. Як з'ясувалося, під час цієї події жодного договору чи іншого документа не було підписано, а лише домовлено, що московський цар не тільки підтвердить давні права і звичаї українського народу, а й „еще всякого чина людям показовати имеет милость”. Після присяги козаків на вірність монарху в канцелярії гетьмана почали готувати звернення до московського царя Олексія Михайловича про підтвердження прав і привілеїв українських козаків, селян і міщан, яке дістало назву „Статті Богдана Хмельницького”. Наведемо текст цього документа.
"Божиею милостию, великий государю царю й великий княже Алексею Михайловичю, всеа Великия й Малыя Русии самодержче і многых государств государю й обладателю, твоему царскому величеству, мы, Богдан Хмельницкий, гетман Войска Запорожского, и всея Войско Запорожское и весь мир християнский росийский до лица земли челом бьем.
Обрадовався вельми с пожалованья великого й милости неисчетные (твоего) царского величества, которую нам изволил твоє царское величество показать, много челом бьем тебе государю нашему, твоему царскому величеству, и служить прямо і верно во всяких делах и повелениях царских твоему царскому величеству будем вовеки. Только просим вельми, яко и в грамоте просили есмя, изволь нам твое царское величество в том всем пожалованье и милость свою царскую указати, о чем посланники наши от нас твоему царскому величеству будут челом бити.
- 1. В начале изволь твое царское величество подтвердити права и вольности наши войсковые, как из веком бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в судах; чтоб ни воевода ни боярин, ни стольник в суді войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарищество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити.
- 2. Войско Запорожское в числе 60000, чтоб всегда полно было.
- 3. Шляхта, которые в Росии обретаются и веру, по непорочной заповеди Христове тебе, великому государю нашему, твоему царскому величеству, учинили, чтоб при своих шляхетцких вольностях пребывало, и меж себя старших на уряды судовые обирали й добрами своими и вольностями владели, как при королех польских бывало ...
- 5. На булаву гетманскую, чтоб надано со всеми приналежностями староством чигиринское, чтоб и не для всякого ряду пребывало.
- 6. ... чтоб Військо Запорожское само меж себя гетмана обирали, его царському величеству извещали...
- 7. Именей казатцких, чтоб них то не отбирал... Вдовы казатцкие осталые и дети их, чтоб в такой же вольності жили, как предки, отцы их".
Інші статті стосувалися власності війська і витрат: на писаря, суди військові, щоб млини були на кожного військового начальника, оскільки „хлеба пахать не могут”, тому що на службі. А також щодо вільних відносин з третіми країнами: посли щоб були вільно прийняті. У ст. 17 йшлося про заборону гоніння від польських королів і про вольності козацькі на віру.
17 лютого 1654 р. українське посольство виїхало з Чигирина і 12 березня прибуло до Москви. Наступного дня посольство прийняв цар і розпочалися переговори про затвердження статей Б. Хмельницького. Сам гетьман не поїхав до Москви, пославшись на можливі бойові дії. Після тривалого обговорення статей, у яких були розбіжності, 19-21 березня були проведені спеціальні переговори, після чого цар і Боярська дума підтвердили 11 статей Б. Хмельницького і прийняли узгоджений варіант документа, який увійшов в історію як „Березневі статті”.
Окремими грамотами московський цар підтверджував права і свободи населення України, Війська Запорозького, право на передачу Чигиринського гетьманства „на гетьманську булаву”, закріплював права української шляхти.
Отже, ратифікація Переяславсько-Московського договору у березні 1654 р. стала відчайдушною спробою української влади продовжити національне державотворення.
Проте Москва із самого початку доволі вільно трактувала укладений договір і порушувала зобов'язання. За такої ситуації, Б. Хмельницький і сам рішуче відходить від пунктів „Березневих статей”, здійснює активну дипломатичну діяльність для забезпечення міжнародних прав України, реалізації самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Він утримує понад 60-тисячне Військо Запорозьке, веде переговори зі Швецією, Угорщиною, Польщею, Австрією, Туреччиною, розширює кордони своєї держави, долучаючи до неї історичні українські землі, а також землі народів, які бажали об'єднання.
У подальшому, незважаючи на принципові розбіжності в оцінках сторонами засад двосторонніх відносин, суперечності щодо підпорядкування відвойованих у Речі Посполитої земель, концепції зовнішньополітичної орієнтації, Б. Хмельницький провадить гнучку політику щодо Москви, прагнучи зберегти воєнний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостями з іншими державами, зацікавленими у створенні антипольської коаліції.
Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладання Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає підстави стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою залишалася пріоритетним завданням української зовнішньої політики. Водночас дві хвилі геополітичних перегруповань у Центрально- Східній Європі, а саме перехід Криму до табору союзників Речі Посполитої та оголошення останній війни Швецією творять у регіоні принципово нову геополітичну реальність. У нових умовах основним методом реалізації висунутого українським керівництвом завдання визначаються наступальні українсько- російські військові операції, здійснювані в межах Угоди 1654 р. Паралельно, з метою гарантування безпеки південних кордонів, активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та придунайськими князівствами. У відносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та військової блокади силами південних полків, запорожців, а також донських козаків і калмиків, що перебували на службі московського царя.
Не пориваючи з Москвою, наприкінці 1656 – початку 1657 pp. Б. Хмельницький як один із пріоритетних напрямів української зовнішньої політики розглядає курс на військову співпрацю зі Швецією. Кредо зовнішньої політики Б. Хмельницького найчіткіше виражене в його зверненні до шведського короля від 28 січня 1657 р.: „Немає в нас більшої турботи і інших справ, як тільки якнайстаранніше піклуватися про дружбу з усіма нашими сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуймо її вперто і міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо”.
Водночас існували обставини, що перешкоджали цьому. Зокрема, після військових успіхів Швеції в регіоні польська шляхта добровільно визнала протекторат Карла X Густава, що знизило цінність козацької держави з точки зору захисту інтересів шведської корони. До того ж шведи в ультимативному порядку зажадали обмежити ареал поширення козацького впливу, що зрештою спричинило відхід українських військ з Галичини.
Шведський фактор змусив Україну піти на відновлення союзних відносин з Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньополітичної орієнтації України, а саме: налагодження союзницьких стосунків з Кримом при збереженні протекції московського царя. У перспективі гетьман планував створити анти- турецький альянс європейських держав (у складі України, Росії та Швеції) з метою забезпечення міжнародного визнання української держави та відвернення сили головних суб'єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи. На жаль, усі ці задуми були обірвані смертю Б. Хмельницького у 1657 р. Хоча відродити Київську державу часів Ольги і Святослава правителю козацької держави не вдалося, гетьман створив українську автономію, своєрідну напівдержаву, яка існувала до 1764 р.
Процес формування української державності включав і створення органів державної влади і, зокрема, дипломатичної служби. У Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка б займалася проблемами зовнішньої політики. Загальне керівництво здійснював гетьман, а виконавчим органом стала Військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. Найважливіші питання (укладання угод, оголошення війни) вирішувалися на генеральній раді, інколи на старшинській раді. Рада розробляла напрями зовнішньої політики, умови угод і договорів. Гетьман здійснював практичне керівництво відносинами з іншими країнами. Поточну роботу виконувала Генеральна військова канцелярія, писарі якої готували відповідну документацію.
Виняткові дипломатичні здібності виявляв і сам Богдан Хмельницький. Він зумів у важких умовах практично нескінченних бойових дій налагодити дипломатичну службу, яка стежила за подіями Східної, Південно-Східної та Центральної Європи. Гетьман, в залежності від потреб, визначав країну, склад посольства, розмір матеріального забезпечення, кількість та характер подарунків. Він проводив особисті бесіди з персоналом новопризначених посольств і давав остаточні настанови та листи з інструкціями. Гетьман контролював дипломатичний протокол, особисто приймав та проводжав іноземних послів. Починаючи з Б. Хмельницького, всі гетьмани здійснювали регулярне дипломатичне листування з іноземними государями. Майже всі українські правителі середини XVII-початку XVIII ст. відзначалися дипломатичним хистом.
Військова канцелярія за дорученням гетьмана і під керівництвом писаря здійснювала закордонне листування і виконувала роль дипломатичного архіву, а також складала інструкції для посольств. Керівник канцелярії виконував важливу протокольну функцію, зустрічаючи послів та проводжаючи їх до гетьмана. До Чигирина прибували посольства з Росії, Криму, Польщі, Туреччини, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Швеції, Австрії, країн Європи. У роки визвольної боротьби Б. Хмельницькому за допомогою своєї дипломатії вдалося зробити дуже важливу справу – паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції.
За часів правління гетьманом було проведено близько п'яти Генеральних рад, на яких обговорювалися проблеми війни і миру. Зважаючи на те, що ці зібрання відвідувало від 40 до 70 тис. козаків, поступово їх функції перейшли до старшинських рад у складі представників генеральної старшини та козацьких полків. Важливою сферою діяльності козацьких дипломатів 1648-1657 pp. було збирання різноманітної інформації про характер міжнародних відносин, внутрішньополітичне становище потенційних союзників і противників, їхню військову потужність тощо.
Загалом зовнішня політика Б. Хмельницького була спрямована на утвердження української державності європейського зразка і використовувала для цього всі необхідні засоби, форми та методи дипломатичної діяльності. Козацька дипломатична служба, що народжувалася у складних умовах тогочасної доби, готувала підгрунтя для формування української державності. На основі козацьких традицій склався власний церемоніал прийому іноземних гостей, послів, гонців, ведення з ними переговорів, організація безпеки їхнього пересування, постачання для них конвою і фуражу. Форма прийому, зазвичай, в Чигирині, залежала від рангу особи, політичного статусу того, хто її прислав, важливості покладеної на неї дипломатичної місії. Посольства, яких брала на утримання скарбниця, отримували помешкання неподалік від місця перебування гетьмана. Існували відмінності в ритуалах аудієнції (церемоніалів) для послів різних країн, що зумовлювалося традиціями їхньої служби і політичними цілями українського уряду. Секретні питання обговорювалися тільки гетьманом наодинці з посланцем в окремій кімнаті. Прикметними особливостями ведення переговорів була їхня інтенсивність та швидке завершення. Дипломатична служба мала перекладачів, знавців доріг, людей, пристосованих до мандрівного життя, секретарів посольств, посланців і послів. Функцію останніх переважно виконували полковники і генеральні старшини, які уповноважувалися гетьманом укладати угоди й договори. Склад і чисельність посольств залежали від важливості дипломатичної місії.
Про високу культуру тогочасного дипломатичного спілкування свідчить знання іноземних мов. Дипломати козацької держави активно використовували свою писемну мову; у спілкуванні із західними державами зазвичай вживали латину, з поляками – польську та латинську мови. У другій половині XVI – середині ХУП ст. козацька держава була добре відома в усій Європі. Її представників приймали при дворах монархів далеких від України держав, і вони активно впливали на вирішення багатьох важливих питань того часу.
Отже, українська козацька держава Запорозька Січ здійснювала самостійну зовнішню політику. Глава Запорозької Січі – кошовий отаман, пізніше гетьман – з монархами сусідніх держав обмінювався договорами, йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Гетьман України Б.Хмельницький встановив і розгорнув дипломатичні відносини з Польщею, Московією, Кримом, Туреччиною, Папою Римським і німецьким імператором, з Угорщиною, Молдовою, Волощиною,
Трансільванією, Швецією та іншими країнами. Функціональні дипломатичні обов'язки у Запорозькій Січі виконував військовий, пізніше генеральний писар, який вів дипломатичне листування від імені всього Запорозького війська; приймав на зберігання всі універсали, укази, листи, ордени, цидули після ознайомлення з ними кошового і старшини; зберігав архів. Писар мав штат помічників. На Запорожжі працювали товмачі (перекладачі), які мали знати кілька мов, виконувати посольські доручення; посли очолювали багаточисельні посольства, які посилалися до багатьох держав світу. Для прийому почесних гостей запроваджено заходи дипломатичного протоколу: гарматний салют з десяти залпів, оркестр з труб і барабанів, запуск ракет. Із військової скарбниці іноземним посланникам дарували багаті дари (шуби з куниці, шапки з хутра чорної лисиці), проводжали послів з музикою і салютом.
Значна увага приділялася підготовці відповідної документації. Листи, адресовані монархам, підписував гетьман і скріплював печаткою. Інколи гетьман вдавався до титулатури „Божою милістю”, що використовувалася європейськими монархами. Практикувалися різноманітні стилі написання листів до іноземних правителів і глав урядів, що було зумовлено певними правилами етикету. Зміст укладених договорів в українській козацькій державі не розголошувався і був відомим дуже обмеженому колу осіб[2].
Важливі і складні дипломатичні доручення Хмельницького гідно і професійно виконували його сподвижники, очолюючи посольства в різних державах. Козацька держава мала досить високий фаховий рівень дипломатичного корпусу. Особливе місце посідали посли, на яких покладалася велика відповідальність за обстоювання державних інтересів за умов відсутності регулярного зв'язку з батьківщиною. Серед них – чигиринський полковник Федір Вешняк-Якубович (відомий також як Якубовський), що очолював перше українське посольство до Варшави (1648 р.) і до Москви (квітень–червень 1649 р.). Важливі дипломатичні доручення виконував прилуцький, а потім кропивенський полковник
Філон Джалалій (Джеджалій), очолюючи українське посольство до Стамбула (1648 р.), де було укладено союз з Туреччиною. Генеральний осавул Дем'ян Лисовець (Демко Чигиринський) був послом у Молдові і Валахії (1654 р.). Талановитий дипломат білоцерківський полковник Іван Гиря наприкінці 1648 р. очолював посольство до Варшави. Гадяцький полковник Кіндрат Бурляй (Бурлюй, Бурлій) очолив перше посольство від Запорозького війська до Криму. Корсунський полковник Максим Нестеренко, активний військовий, політичний і дипломатичний діяч у 30-50-ті роки, 1646 р. разом із Б. Хмельницьким – чигиринським сотником їздив до Варшави на переговори з королем Владиславом IV у справі війни з Туреччиною і козацького походу на Чорне море. У грудні 1649 р. очолив українське посольство до Варшави у справі ратифікації Зборівської українсько-польської угоди. Ніжинський полковник Іван Золотаренко був учасником посольства, яке Б. Хмельницький відправив до Москви з проханням військової допомоги в боротьбі проти Польщі. Слід зауважити, що серед послів були не лише представники козацької старшини, а й міщани та священнослужителі, а також іноземці, серед яких відомі імена Теодозія Грека і Данила Оліверберга. За видатні здібності Хмельницький у 50-ті роки надає Петру Дорошенкові, що очолював Прилуцький полк і став гетьманом (1665-1676 pp.), чин „арматного писаря” і посилає з важливими дипломатичними дорученнями тощо. Отже, керівна козацька старшина під проводом Б. Хмельницького творила незалежну українську державу з європейським спрямуванням.
Проте високий рівень дипломатії не зміг компенсувати загалом несприятливе геополітичне становище українських земель, які зрештою були анексовані сусідніми державами.
Водночас Москва, розгублена від успіхів шведської армії, в серпні 1656 р. підписала у Вільно перемир'я з Річчю Посполитою і розпочала військові дії проти Карла X. Після отримання повідомлення про зміну зовнішньополітичного курсу Москви, Б. Хмельницький, розуміючи згубність цього для реалізації програми об'єднання українських земель, почав шукати шляхів створення антипольської коаліції зі Швецією і Трансільванією. Особливі сподівання він покладав на успіх українсько-трансільванського походу проти Польщі, який, на жаль, мав трагічне завершення. Невдача походу означала крах планів українського лідера отримати перемогу над Річчю Посполитою в коаліції зі Швецією і Трансільванією. Одночасно ускладнилася внутрішня ситуація в Україні. З огляду на погіршення стану здоров'я Гетьмана зменшився його вплив на ситуацію в країні; значно зросли соціальне напруження та боротьба за владу різних груп інтересів козацького командування. Царський уряд активізував свої заходи щодо обмеження автономних прав України. В цей критичний для країни період 6 серпня 1657 р. Гетьман Богдан Хмельницький помирає.
Україна „погрузла” у внутрішній боротьбі за владу. Хоча за гетьманства Івана Виговського було оформлено договір із Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони аж до Вісли. За цим договором від Литви до України відійшли Берестейське та Новгородське воєводства. Було поновлено союз із Кримом і Туреччиною.
Найважливішою подією того періоду було підписання 16 вересня 1658 р. Галицького союзного договору з Польщею, за яким три держави – Польща, Литва та Україна творили федерацію рівноправних держав. За цим договором тогочасна Україна називалася Великим Князівством Руським. Законодавча влада в ньому належала Національним зборам, а виконавча – гетьманові. Князівство мало свою монету, фіскальну політику, армію у 40 тис. осіб. В Україні скасовувалась унія, було засновано два університети, колегії, школи, друкарні. Творцем цього договору став видатний дипломат і правник – Юрій Немирич. І хоча цей договір не був реалізований, проте він став важливою віхою державницької думки України, українською національною програмою, величним пам'ятником козаччини.
По смерті Б. Хмельницького царський уряд ще активніше втручається у внутрішні справи козацької держави. Закулісна гра щодо підпорядкування київської митрополії юрисдикції московського патріарха, накази царським іменем утримувати російських ратних людей коштом гетьманської скарбниці, вимоги введення російських гарнізонів до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших міст й побудови в них оборонних укріплень, царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня 1658 р. – указ про призначення боярина Шереметева головою нової московської адміністрації в Україні тощо, – все це не передбачалося жодною статтею договору 1654 р. Така політика сприймалася козацькою верхівкою та українським населенням як порушення російським царем своїх зобов'язань. Гетьман 1. Виговський у маніфесті, що з'явився невдовзі по Гадяцькій угоді, заявляв, що „Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою міжусобною війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку ”. Конотопська битва 8 липня (28 червня) 1659 р. – центральний епізод військово-політичного протистояння уряду гетьмана України І. Виговського та адміністрації московського царя, що з осені 1658 р. переросло в повномасштабну україно-російську війну. Під час битви український гетьман із 45-тисячним військом отримав блискучу перемогу, внаслідок якої не лише було знято облогу Конотопа, а й витіснено царську армію за межі України. Перемога під Конотопом дещо послабила тиск Москви на Україну та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини. З часом згадки про битву увійшли до народної пам'яті як прояв небувалої козацької звитяги та військової вправності, як важливий етап боротьби українського народу за незалежність.
Справа тісного союзу з поляками просунулася досить далеко – Гадяцькі пакти обговорювалися Великим сеймом у Варшаві. Козацький посол Ю. Немирич виступив там від імені країни „вояцького, із віку преславного на морі й на суходолі народу українського” із блискучою промовою. Пакти було схвалено й затверджено двосторонніми присягами. Однак по поверненню Ю. Немирича з Варшави справа союзу з Польщею була вже програна. На той час гетьман Виговський зазнав кілька серйозних поразок від російського війська. Проти нього та Гадяцьких трактатів повстали козаки під проводом Т. Цецюри та Золотаренка, налаштованих на союз із Москвою. У цьому заколоті Виговський позбувся гетьманських клейнодів, трохи пізніше – й голови. Ю. Немирича козаки оточили поблизу Ніжина і „порубали на капусту" (за „Літописом Самовидця”). Так загинув видатний діяч тієї епохи, дипломат, філософ і мрійник Юрій Немирич – одна з найталановитіших і найцікавіших постатей доби козаччини.
Після І. Виговського гетьманом було обрано 18-річного сина Б. Хмельницького Юрія, який на другій Переяславській раді присягнув на вірність Великому государю Московському. Було підписано також нові Переяславські конституції, які радикально урізали права козацтва. Однак через рік після усунення І. Виговського та його прихильників козаки зібралися на Чорну раду у Корсуні. Там кожен урочисто, на Святому Письмі відрікся від союзу з Москвою і виголосив клятву вірності польському королю. Вже без Гадяцьких трактатів.
У XVII ст. геополітичну ситуацію навколо України зумовлювали об'єктивні історичні чинники. Мирні угоди, укладені між Росією і Османською імперією, стали причиною кардинальної зміни політичних відносин Запорозької Січі з Кримським ханством. Було очевидним, що Москва нарощувала сили, і Січ з її демократичними порядками ставала на заваді російській державі.
Гетьман уклав союз із Москвою на правах рівної держави. Це не була навіть автономія, це була федерація, яка існувала до 1764 р. Так думав Хмельницький, та не так думала Москва, яка поступово намагається перетворити Україну на свою провінцію, а її жителів – на рабів. Незаперечна заслуга Богдана Хмельницького полягає і в тому, що він істотно реформував існуючу на той час систему суспільства і юридично закріпив суттєві положення тодішнього державного устрою.
На зміну Б. Хмельницькому приходять інші. Період гетьманування Ю. Хмельницького (Хмельниченка), Я. Сомка, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, М. Ханенка та І. Самойловича завершується падінням Чигирина у 1678 р. Це період роздроблення України, час її важких бід. Спроба стабілізації Козацької держави на Лівобережжі (в російській протекції) та на Правобережжі помітних успіхів не принесла. Цей період тривав на Правобережжі до 1702 р., коли було придушено повстання С. Палія, а на Лівобережжі він завершився напередодні Північної війни Росії зі Швецією.
