Культура мови

Поняття "культура мовлення" й "правильність мовлення" в педагогічній літературі часто збігаються, проте це не тотожні поняття. Перше передбачає, насамперед, пошук мовних засобів, щоб передати зміст у кожній конкретній мовленнєвій ситуації, в основі другого – мовна нормативність, практична стилістика.

Досвідчені педагоги, удосконалюючи культуру мовлення, усе частіше звертаються до риторики – науки про ораторське мистецтво. Риторика виникла в Греції в V ст. до н. е. Видатні теоретики античної риторики – Арістотель, Цицерон, Квінтиліан. Слово "ораторство" вживають для позначення переконливої дії слова.

Серед ораторів періоду Київської Русі найбільш відомі Іларіон і Кирило Туровський. Видатним українським та російським оратором був Феофан Прокопович (1681-1736), який належав до найбільш освічених людей свого часу. Учений, культурний і суспільний діяч, оратор, він автор багатьох трактатів та проповідей: "Духовного регламенту", патріотичної оди на честь Полтавської битви, "Епінікону" й ін. Велике значення для розвитку риторики мав його "Духовний регламент". Уперше в історії вітчизняного ораторського мистецтва тут викладено деякі правила красномовства. Значну увагу в цьому статуті для духовних ораторів приділено зовнішнім засобам ораторського мистецтва – позі, міміці, жестам. Рішуче засуджено надмірну жестикуляцію й надмірне пожвавлення оратора. В ораторському тоні слід дотримуватися почуття міри: стримане хвилювання, скупий жест завжди діють сильніше та виразніше. Уміння володіти собою – запорука успіху. У "Духовному регламенті" чітко сформульовано положення про те, що вчитель повинен бути скромним, не звеличувати себе.

Визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття "культура мовлення" багато. Наприклад, В. М. Головін стверджує, що поняття "культура мовлення" має два семантичних аспекти: а) культура мовлення – це сукупність і система комунікативних якостей мовлення; б) культура мовлення – це вчення про сукупність та систему комунікативних якостей мовлення [5, с. 7]. Μ. І. Ілляш вважає, що культура мовлення – це: а) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формах, уміння користуватися мовностилістичними засобами й прийомами з урахуванням умов і мети комунікації; б) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення та задовольняють умови й мету спілкування; в) самостійна лінгвістична дисципліна [20, с. 5-6].

Розглянемо детальніше деякі з наведених вище головних показників (ознак) культури мовлення.

1. Основні комунікативні ознаки культури мовлення (точність, логічність багатство, чистота, доречність достатність, ясність, виразність, емоційність та ін.), природно, підпорядковуються одній глобальній – правильності, оскільки залежать від того, порушені чи не порушені в мовленні правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики або етики [1, с. 66]. Отже, правильність – одна з визначальних ознак культури мовлення. Критерії правильності – мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – сувора відповідність чинним правилам, за допомогою яких сформульовано норми. До них належать правила вимови, граматичні й інші мовні засоби, правила слововживання, орфографічні правила для писемного мовлення.

Отже, щоб правильно говорити, потрібно, передусім, добре знати структуру мови, оскільки саме нею зумовлені чинні норми. Але висловлюватися правильно ще не означає говорити добре: для доброго мовлення необхідне й уміння дібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш Доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант літературної мови.

2. Точність мовлення означає, що вжиті слова повністю відповідають їхнім мовним значенням, тобто значенням, що усталились у мові в певний період її розвитку. "Точність мовлення, – зауважує Б. М. Головін, – залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора чітко зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття" [5, с. 123].

Точність мовлення (і предметна, і понятійна) визначається рівнем знань навколишнього світу й мови як засобу спілкування людей у ньому, етикою цієї людини, що не дасть можливості висловлюватися неточно. Точність – це чемність, увічливість у побуті, науці, художньому слові.

Велика роль у досягненні точності мовлення належить порядкові слів, оскільки він регулює функції слів, розставляє, так би мовити, логічні акценти у фразі. Наприклад, дієприкметникові звороти мають своє місце в реченнях: вони стоять перед або після означуваного слова, але означуване слово не вводиться в середину звороту.

3. Ясність мовлення оратора означає, що сказане ним повинно сприйматися так, як його розуміє сам автор. Арістотель у "Риториці" підкреслює, що ясність – головна позитивна якість мовлення. У ній засвідчується гідність стилю. Доказ цього – те, що, коли мова незрозуміла, неясна, вона не досягає своєї мети.

Цицерон у трактаті "Про оратора" називає засоби, які сприяють досягненню ясності викладу: говорити чистою мовою; користуватися словами, які точно визначають те, що ми хочемо висловити; використовувати короткі епізоди; не розривати думок вставками; не переставляти події, не плутати осіб, не порушувати послідовність викладу.

Про ясність мовлення не можна говорити, коли порушується його логіка.

4. Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні "мислення – мова – мовлення", залежить від ступеня логіки й ґрунтується на знаннях об'єктивної реальності, тобто перебуває в тісному зв'язку з точністю. Коли мовлення точне – воно логічне. Але якщо точність вимагає обов'язкової відповідності вживання слова його значенню, то для логічності цього мало: вона вимагає ще й значного зв'язку між словами в мовленнєвому потоці.

Існує низка чітких правил логічної усної мови:

• якщо у фразі два слова протиставляються одне одному, то потрібно виділяти обидва з них;
• при поєднанні двох іменників виділяється той із них, який стоїть у родовому відмінку;
• завжди виділяють однорідні члени речення;
• прикметники не наголошуються. Якщо ж потрібно підкреслити прикметник, то варто змінити прийнятий у граматиці порядок слів, так звану інверсію;
• при порівнянні виділяють те, із чим порівнюють, а не предмет порівняння;
• частки "не", "ні" інтонаційно не виділяють. Вони зливаються зі словом, до якого належать, а наголос падає на саме слово ("ні тобі, ні мені");
• слухач повинен сприймати не окремі слова, а окремі смислові блоки, так звані мовні такти, у яких групи слів тісно пов'язані між собою за змістом;
• уміння робити паузи між окремими мовними тактами;
• готуючись до уроку, потрібно намітити мовні такти, розставити логічні наголоси, розділити їх логічними паузами, тобто побудувати логічну перспективу на занятті. Невміння вчителя виконати логічний, послідовно взаємозв'язаний виклад нового матеріалу призводить до того, що учні не можуть його засвоїти. У кожній фразі педагог повинен давати школярам натяк на подальший розвиток своїх думок.
5. Багатство мовлення – це показник рівня загальної культури людини, її освіченості.

Мова народу багата й різноманітна, а індивідуальне мовлення може бути багатим або бідним, різноманітним чи одноманітним. Розвиток і збагачення мови залежать від мовотворчості народу, а розвиток та збагачення індивідуального мовлення – від опанування мовного багатства, засвоєння його з уст народу, із художньої й публіцистичної літератури, із нормативної граматики тощо. Сьогодні освічена людина застосовує 6-9 тисяч слів у мовленні, а в словнику мови прозових творів Т. Г. Шевченка нараховується понад 20 тисяч слів, у перекладних і тлумачних словниках – понад 130 тисяч слів, у народній скарбниці – 200 тисяч слів.

6. Чистота мовлення виявляється в трьох аспектах: в орфоепії – правильна літературно-нормативна мова, у слововживанні – відсутність позалітературних елементів – діалектизмів, вульгаризмів, слів- паразитів, штампів, в інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

На жаль, і вчителі-початківці засмічують мову недоречно вжитими іншомовними словами (замість українського слова "заходи" – російським "міроприємство", "навести приклад" – "привести приклад"), жаргонними термінами ("охмурити" – викликати почуття симпатії, "лажа" – неприємність., "на атасі" – на чатах), канцеляризмами (доводжу до відома, при цьому додаю), просторічними словами (скиглити, халамидник).

Без потреби нерідко використовують іншомовні слова та вирази, хоча думку можна добре висловити й словами рідної мови. Наприклад, поет Степан Олійник піддає критиці часте вживання слова "симпозіум", почавши свій вірш "Симпозіум" такими словами:

Занадто вже мудре

Слівце чуже

Часто вживаємо для пози ми.

в науці, мистецтві

Тепер лише

Тільки і чуєш "симпозіум".

Утрата контролю над своїм мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, так би мовити, значить, ну....

Чистота мовлення – це його естетичність, а краса ніколи не втомлює, не набридає.

7. Доречність мовлення – ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого набору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Наприклад, канцеляризми, штампи в офіційному стилі – доречні, у художньому – допустимі, в інших випадках – недоречні, засмічують мову. Доречність мовлення – якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює (в усякому разі – повинна регулювати) всю нашу мовленнєву поведінку.

Отже, доречність зумовлюється ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде результативним, якщо знайдено потрібні слова та інтонації саме для цієї ситуації спілкування. Адже співрозмовник не повинен нав'язувати іншому свою думку (свій підхід до справи, її оцінку, перспективу й ін.), хоча не тільки повідомляє інформацію, а й мимохіть передає ставлення до повідомлення – він повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принизити його гідності, не чинити насильства над його волею. Особливо це слід пам'ятати вчителеві, оскільки його співбесідниками, слухачами виступають учні. Педагог не повинен забувати, що слово так само легко вбиває, як і лікує: сказаного слова назад не повернеш – воно відіграє ту роль, яку відвела йому мова й ніякі виправдання на зразок "я цього не хотів" не допоможуть.

Звичайно, доречним мовлення буває тоді, коли воно відзначається правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані вище ознаки – це складники культури мовлення. Лише в сукупності вищеназвані та інші ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства й кожного його члена зокрема.

Водночас, щоб бути доступним кожному, хто стає співрозмовником, мовлення має характеризуватися виразністю. Ця ознака культури мовлення підсилює кожну з розкритих вище:

8. Виразність мовлення формується впродовж усього людського життя. Не буває людини, яка б не могла навчитися добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який би не володів основними законами й методикою риторики, мистецтвом доброго мовлення, Якість мовлення прямо пропорційна нашому розумовому, духовному, етичному та естетичному, емоційному розвиткові.

Наука, що може навчити добре говорити, – це виразне читання, а ширше – виразне мовлення, риторика. Виразне читання, як і кожна наука, оперує своєю термінологією, має свій предмет – усне мовлення, свій фактичний матеріал (до нього відносимо не лише художні чи публіцистичні, фольклорні тексти різних форм і жанрів, а й мовленнєву практику – побутове, суспільно-виробниче мовлення, усний академічний чи публічний виступ та ін.), має свою методику, необхідність удосконалення якої зростає з розширенням суспільних й естетичних функцій мови [1, с. 140].

Кожен учитель (особливо філолог) повинен уміти:

1) читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або за книжкою, при цьому дотримуватись особливостей стилю автора, відтворювати його творчий задум та колорит епохи;
2) кожен текст відтворювати залежно від його стилю (публіцистика, наукова чи офіційна або ділова інформація, художні твори);
3) виразко розповідати матеріал свого предмету;
4) просто й вільно (невимушено) говорити.

Виразність мовлення забезпечує оволодіння виражальними засобами художнього та звукового мовлення. До перших належать тропи, слова звукового й зорового зображення, емоційно-оцінна лексика, синтаксичне конструювання тексту та ін., до других – сила виділення синтаксично вагомого слова, видозміни голосу, зупинки в мовленні, темп мовлення, емоційна тональність, що передає настрій, оцінки сприйнятого й ін. [1, с. 141].

"Відмінно" можна виставити за читання., у якому:

• спостерігаємо простоту та природність виконання тексту вголос;
• глибоке проникнення в ідейно-художній зміст твору;
• чітко передано думки автора;
• виявлено власне ставлення до читання;
• читець активно спілкується зі слухачами;
• у читця чітка та правильна мова;
• передано специфіку жанру й стилю твору;
• засвідчено вміння правильно користуватися діапазоном голосу, правильно вибрати тон і такт [10, с. 67].

Оскільки вчитель – лектор і читець з особливою місією, варто прислухатися ще до таких порад А. Ф. Коні:

1. Коли йдеш в аудиторію, одягтися слід просто й пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого та крикливого: психологічна дія на слухачів починається до моменту мовлення – із появи перед аудиторією.
2. Говорити слід голосно, ясно, чітко, немонотонно, за змогою – виразно та просто. У тоні повинна відчуватись упевненість, переконаність, сила. Не потрібнен повчальний тон: нетактовний – для дорослих, нудний – для молоді.
3. Мовлення не треба вести "одним махом"; воно має бути живим словом. Тон мовлення слід змінювати – підвищувати й знижувати його залежно від змісту та значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони – як абзац у писемному мовленні).
4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними слід обережно: жести повинні відповідати змістові й значенню певної фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих різких рухів рук: це набридає та дратує.
5. Мовець не повинен "прикипати" поглядом до якоїсь однієї точки (наприклад до відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, у яку впирається погляд понад головами школярів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її настроєністю на тему.
6. Мовець (насамперед учитель) повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій несприятливій ситуації. Але якщо лекторові радять не реагувати на відволікаючі причини (шепіт, скрипіння стільців та ін.), а продовжувати робити свою справу, то вчитель повинен домогтися тиші до початку розмови.
7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небезпечні на початку й наприкінці тексту.
8. Простота та ясність викладу – найвищі його якості.
9. Щоб досягти мети, добитись успіху, потрібно: а) завоювати увагу, "зачепити" її; б) утримувати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяють лаконізм, добрий темп мовлення, короткі свіжі виступи, обрамлення тексту тощо.
10. Якщо не вистачає власної "глибокої думки" можна скористатися "мудрістю мудрих", зберігаючи при цьому міру, щоб не втратити свого обличчя між Лєрмонтовим, Толстим, Діккенсом [10, с. 67].

Отже, щоб досягти високого рівня культури мовлення, потрібно:

• постійно тренувати пам'ять, удосконалювати навички логічного мислення, постійно вести процес пізнання;
• навчитися чути себе, слухати співбесідника, прислухатися до мовлення різних груп населення (професійних, соціальних, вікових), учитися різноманітності мовлення навколо себе;
• читати багато інформації, яка містить у собі різні стилі, друковані джерела різних, народів і епох;
• бездоганно засвоїти лексичні, граматичні, орфоепічні норми літературної мови, її правила, користатися ними осмислено Й творчо:
• постійно стежити за новою довідковою літературою з проблеми мови для корекції, поновлення набутих раніше знань і вмінь, адже мова – це, по-перше, те, що ми вимовляємо й чуємо, а по-друге, те, що пишемо та бачимо, тобто залежне від живого слова [1, с. 226].

Цілком логічно, що не лише Володимир Мономах, а й Іларіон, Кирило Туровський, інші видатні діячі Київської Русі й подальшого періоду знання мови пов'язували з культурою, освітою, прогресом нашого народу. Мову потрібно розглядати як витвір одиниць і маси, вона не має початку та кінця, невіддільна від народу – носія мови.

Мова – наш національний скарб. Із ним слід поводитися дбайливо – примножувати й удосконалювати її, адже "перед Словом усі рівні... як перед світом: перед небом, землею, сонцем... І мова на кожен народ одна, яка усіх урівнює, яка не знає і не визнає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу, Мова є справді п'ятою ефірною стихією світу. Проте в кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення" [11, с. 2].