Кредитні реформи

Кредитні реформи - це сукупність заходів, що проводяться в суспільстві по перебудові кредитної системи відповідно до рівня розвитку продуктивних сип і характеру виробничих стосунків.

Щоб знати, чому зміни, що відбуваються в процесі кредитної реформи, зачіпають ту або іншу сферу, треба передусім знати стан самої кредитної системи, а він багато в чому визначається розвитком суспільства.

Так, економічна відсталість феодально-кріпосницької Росії зумовила і відсталість її кредитної системи. Основними рисами її були, по-перше, великий розвиток лихварського кредиту; по-друге, зосередження кредитних установ в руках уряду; по-третє, обслуговування казенними банками головним чином фінансових потреб поміщиків і самодержавства. V кредитуванні російської торгівлі і промисловості до відміни кріпосного права головну роль грали банкіри і міняли. Можна серед банкірських домів першої половини XIX ст. виділити банкірський дім Штигліца, який виступав в ролі посередника при отриманні російським урядом закордонних позик; він також брав участь в створенні великих промислових підприємств: в 1857 р. спільно з декількома іноземними банкірами заснував "Головну спілку російських залізниць". Але таких банкірських фірм було небагато, у відмінності від мінял, яких вже в 1823 р. налічувалося 2287 чол., і які, разом з обміном асигнацій на металеві монети, займалися лихварськими операціями стягуючи по своїх позиках до 30% річних. Сільські ж лихварі стягували з селян по позиках 100-200% річних і більше.

Зрозуміло, що кредитна система кріпосної Росії, що складалася з казенних кредитних установ, небагатьох банкірських фірм і численних мінял-лихварів, не могла задовольнити потреби промисловості і торгівлі, які вже почали розвиватися в надрах феодального ладу. Перехід Росії на капіталістичний шлях розвитку вимагав необхідних змін в кредитній системі.

Першим кроком кредитної реформи була ліквідація старих кредитних установ (Державного комерційного банку і Державного позикового банку) і заміна їх новими. У 1860 р. заснований "для пожвавлення торгових обігів і для зміцнення грошової кредитної системи" Державний банк (Держбанк).

Другим кроком було виникнення системи комерційних банків, міських банків і спілок взаємного кредиту, сприяючих промисловому підйому Росії. Одним з перших комерційних банків був Харківський торгівельний банк (1867 р.), разом з Петербурзьким приватним комерційним банком (1864р.) і Московським купецьким банком (1866). У 90-х рр. XIX ст., після кризи і депресії, комерційні банки стали розвиватися особливо швидко і на початок XX століття завоювали переважаюче положення в кредитній системі Росії. До цього часу кредитна система Росії включала:

1) Держбанк;
2) акціонерні комерційні банки;
3) спілки взаємного кредитування;
4) міськбанки;
5) іпотечні банки:
6) кредитну кооперацію.

Але незважаючи на свій розвиток, кредитна система Росії була залежна від іноземного капіталу, наявності феодальних пережитків і широкого її використання поміщиками і царським урядом.

Іншою була кредитна система СРСР. що склалася до 1930 року. Умови, що викликали кредитну реформу 1930-1932 рр.. визначалися формуванням адміністративно-командної системи (АКС). До 1930 року в СРСР була проведена реформа управління, сформувалися галузі, - основні ланки управління економікою, які зажадали колосальної концентрації грошових коштів для виконання ними функцій держави АКС.

В той же час продовжувала існувати багатоланкова система кредитної сфери, яка з позицій АКС, мала ряд недоліків. По-перше, простежувався паралелізм в роботі банків; по-друге, неможливість налагодження контролю за раціональним і економним використанням кредитних ресурсів; по-третє, між банками виникла конкуренція у вигляді "боротьби за пасиви", не відповідна соціалістичному шлях)' розвитку: по-четверте, неможливість мобілізації кредитних ресурсів для функцій АКС.

Усе це визначило завдання кредитної реформи:

1) ліквідувати товарне комерційне кредитування і замінити його прямим банківським кредитом;
2) зосередити в Держбанку короткострокове кредитування і тим самим здійснити централізацію усіх ресурсів і управління цими ресурсами;
3) зосередити в одному банку безготівкові розрахунки і ввести прогресивні форми розрахунків;
4) перебудувати банківську систему, виділити в ній загальнодержавний банк і створити спеціальний банківський апарат, в основному для обслуговування капітальних вкладень.
30 січня 1930 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про проведення кредитної реформи", суть якої полягала в ліквідації комерційного кредиту і запровадженні прямого банківського кредиту, який виступав як позапланове джерело формування оборотних коштів. Безпосереднім позичальником стало підприємство, а не трест або синдикат, які раніше розподіляли кошти між підвідомчими підприємствами.

Реформа проводилася в 4 етапи:

1) ліквідовувався взаємний комерційний кредит і він замінювався прямим банківським;
2) впроваджувалися нові форми розрахунку;
3) визначалися сфери функціонування власних і позикових коштів підприємств і встановлення принципів кредитування;
4) проведення перебудови кредитних установ.

У практику впроваджуються безготівкові платежі: у банку концентрується увесь грошовий обіг; АКС дістає можливість концентрації кредитних ресурсів. Проте, через нерозвиненість госпрозрахунку, оборотні кошти підприємств не були сформовані, сталося знеособлення власних і позикових оборотних коштів. Оскільки на підприємствах був один рахунок, на якому відбивалися власні і позикові кошти, при їх знеособленні кредит перетворювався на безповоротне фінансування, тобто втрачав свою економічну суть.

Помилками в проведенні кредитної реформи були:

а)те, що кредитування здійснювалося автоматично, під план;
б) знеособлення власних і позикових коштів призводило до втрати кредитом власного значення;
в) автоматизм розрахунків не враховував згоди покупця, інтересів господарських суб'єктів.

Тому вже 14 січня 1931 р. РНК приймає постанову "Про заходи поліпшення практики кредитної реформи", а РПО - Постанова "Про оборотні кошти державних об'єднань, трестів і інших господарських організацій" (23 липня 1931 р.).

Була введена акцептна форма розрахунків, яка припускала згоду платника на оплату розрахункового документу. Постачальник почав отримувати кошти не у момент відвантаження продукції і здачі документів в банк, а лише після списання коштів з рахунку покупця. Одночасно банки почали видавати постачальникові кредити під розрахункові документи в дорозі, а виручка покривала цей кредит. У практику взаємин між постачальником і покупцем впроваджується акредитивна форма розрахунків і розрахунки по особливому рахунку. При цих формах засоби бронюються в банку (або у банку постачальника на особливому рахунку, або в банку покупця при акредитиві), що створює гарантію повної і своєчасної оплати продукції. Акредитивом розраховувалися з одним постачальником, а з особливого рахунку - з декількома.

20 березня 1931 р. РНК прийняла постанову "Про зміну в системі кредитування, зміцненні кредитної роботи і забезпеченні госпрозрахунку в усіх господарських органах". На підставі цього відновлюються договірні стосунки і підвищується відповідальність за дотримання договірних стосунків. В той же час підприємства наділяються оборотними коштами у розмірі нормативу, достатнього для покриття постійних мінімальних витрат, витікаючих з плану. Розділяється сфера власних і позичкових оборотних коштів: власні покривають постійну мінімальну потребу, а кредити банку - тимчасову потребу в оборотних коштах. Це змінює об'єкти кредитування: кредит почали видавати під виробничі запаси, під незавершене виробництво, під запаси готової продукції, під запаси товарів у торгівельних, постачальницьких і заготівельних організаціях, накопичувані понад нормативи власних оборотних коштів. Змінюється і організація кредитування: замість єдиного контокорентного рахунку відкривається розрахунковий рахунок (для держпідприємств), поточний рахунок (для колгоспно-кооперативних підприємств) і позиковий рахунок. На першому і другому концентруються кошти підприємства, на третьому відбивається заборгованість підприємства банку по кожному об'єкту кредитування. Уся діяльність підприємства здійснюється на основі техпромфінплану, в якому визначається об'єм, асортимент, прибуток, капітальні вкладення, джерела і приріст оборотних коштів, відсоток і сума відрахувань до бюджету.
5 травня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про організацію спеціальних банків довгострокових вкладень". На її основі банк довгострокового кредитування промисловості і електрогосподарства був перетворений в банк фінансування капітального будівництва, промисловості і електрогосподарства (Промбанк, який виріс з БДК, - банку довгострокового кредитування). Всеросійський кооперативний банк був перетворений в банк фінансування капбудівництва кооперацій — Всекобанк, згодом перетворений в банк фінансування капітального будівництва торгівлі і кооперації - Торгбанк. Були організовані також банк фінансування комунального і житлового будівництва (Цекомбанк) і банк соціалістичного землеробства (Сільгоспбанк). Це забезпечувало контроль за правильним використанням грошових коштів, матеріальних і трудових ресурсів, дотримання режиму економії в країні. Сформувався виробничо-галузевий принцип побудови банківської системи, адекватний галузевій реформі управління економікою. Усі банки підпорядковувалися Наркомфіну, а касове обслуговування їх покладалося на Держбанк, тобто виходило, що ці банки не мали своєї каси.

У кінці 50-х років XX ст. у зв'язку з подальшою централізацією кредитної системи такі банки як Сільгоспбанк, Цекомбанк і місцеві комунальні банки були ліквідовані, а їх функції розподілені між Держбанком СРСР і Промбанком СРСР (згодом перейменованого у Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень - Будбанк СРСР). Проте, у функції галузевих банків входили розрахунки по будівництву, контроль за використанням засобів за цільовим призначенням на основі фактичного виконання плану робіт. У банках були зосереджені усі грошові ресурси, передбачені на фінансування капітальних вкладень. Банки звільнилися від короткострокового кредитування, від прийому вкладів, інкасації грошей, інших операцій.

В результаті проведеної в 30-і роки кредитної реформи по-перше, зросли кредитні вкладення в народне господарство, причому за дуже короткий термін (у 1933 р. вони склали 18,2 млрд.руб. і більш ніж в 2 рази зросли в порівнянні з 1930 роком). По-друге, підвищилася питома вага кредиту у складі джерел формування оборотних коштів (близько 36% в 1933 p.); по-третє, в ході реформи збільшилася мережа кредитних установ (на 1.01.1933 р. функціонувало 2199 установ Держбанку, 35 установ кооперативного банку, 407 установ сільгоспбанку, 175 відділень комунального банку і більше 55 тис. ощадкас).По-четверте, Держбанк перетворився на єдиний емісійний, касовий і розрахунковий центр країни, на нього покладені обов'язки по контролю за роботою госпорганізацій; по-п'яте, була підвищена відповідальність підприємств за раціональне використання кредиту, матеріальних і трудових ресурсів, створена єдина кредитна система країни. І, нарешті, по-шосте, в ході кредитної реформи були сформульовані принципи кредитування господарських операцій (плановість, терміновість, цільовий характер, матеріальної забезпеченості кредиту).

Ми зупинилися детально на кредитній реформі 30-х pp., тому, що історія кредитних стосунків України (вже після отримання незалежності), порівняно коротка, проте здійснювалася вона на основі тих кредитних стосунків, які склалися в колишньому СРСР.

Кредитна реформа в незалежній Україні має ряд особливостей, причому, кардинальних. По-перше, вона здійснюється при радикальній зміні вектора економічного розвитку: переході до ринкових перетворень. Це припускає ломку старих кредитних стосунків, що склалися в умовах АКС, і часткове повернення до тих, що вже мали місце в історії, але "повалених" АКС в ході реформи 30-х років, кредит них стосунків; по-друге, кредитна реформа в Україні 90-х років "ввібрала" в себе досвід розвинених країн ринкової орієнтації в розвитку їх кредитних стосунків; по-третє, реформа в Україні проводилася в терміни, більш стислі, ніж інші кредитні реформи в інші часи.

Це пояснюється не лише тим. що в основі реформи лежить найбільш мобільний ресурс - гроші, як вважають деякі автори, але і рядом зовнішніх і внутрішніх обставин, включаючи накопичений зарубіжний досвід, підтримку МВФ, внутрішні чинники ринкової економіки. По-четверте, з переходом до нових умов господарювання змінився склад головних учасників кредитних стосунків - кредиторів і позичальників. Кредиторами стали комерційні банки, а позичальниками приватні і колективні підприємства і окремі громадяни. По-п'яте, істотні зміни сталися в кредитному механізмі, формах і видах кредиту і методах кредитування. Кредитуватися стали суб'єкти господарювання, а не численні об'єкти будівництва совдепівських часів. По-шосте, легалізовано комерційний кредит, заборонений ще в СРСР в 1930 р. По-сьоме, отримав легалізацію вексельний кредит на базі вексельного обігу. По восьме, з 1995р., після початку випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВГЗ), істотні масштаби набув державний кредит. По-дев'яте, з 1996 р. поступово став поновлюватися споживчий кредит, особливо після указу Президента про реанімації кредитних спілок (1993 р.), які стали займатися взаємним кредитуванням громадян. Під заставу рухомого майна можна було отримати кредит в ломбарді, а під заставу нерухомого - кредит в комерційному банку. Стало питання про іпотеку; уперше почали давати кредити молоді для навчання у ВИЗ. По-десяте, з 1992 р. великим, раніше державним банкам (Ощадбанк, Укрсоцбанк, АПБ "Україна" та ін.) була надана можливість о т рима ти кредит в НБУ в розмірах свого Статутного фонду.

В той же час проведення кредитної реформи зіткнулося з рядом проблем і протиріч:

1) розпад СРСР, утворення незалежних держав, супроводжувалися розривом господарських зв'язків і тим, що надані раніше кредити Держбанком СРСР числилися на балансах тепер уже самостійних і незалежних держав, в т.ч. України. Україна була поставлена в умови, коли структура активів її банків перестала відповідати структурі пасивів, тобто порушилося "золоте" банківське правило;
2) все активніше стала наростати хвиля несвоєчасного повернення кредитів клієнтами банків, т.з. "відкатів", "втоплених" і інших кредитів;
3) припинився доступ до кредитів НБУ майже для усіх комерційних і навіть колишніх державних банків;
4) з 1994 р. в Україні почався процес монополізації кредиту, зосередження його в руках небагатьох банків і усе більше використання кредиту на користь кланових угрупувань. контролюючих банки. Можливість отримання кредиту підприємцем була різко обмежена;
5) банки перестали кредитувати населення; кредити все більше стали видаватися під "купи-продай", торговельні короткострокові операції.

Нині в економіці України господарські зв'язки відновлюються; криза неплатежів долається; отримує розвиток виробництво; пожвавлюється споживчий ринок на основі зростання платоспроможного попиту населення. І цьому багато в чому сприяє кредитна реформа.