Банки як провідні фінансові посередники. Банківська система України

Фінансове посередництво г прямим наслідком функціонування грошового ринку, про який йшла мова раніше. Грошовий ринок з точки зору зв'язку між кредитором та позичальником може бути розділений на дві сфери: сферу прямого фінансування і сферу непрямого, або опосередкованого фінансування. Згідно з таким критерієм пряме фінансування з'єднує продавця і покупця грошей безпосередньо, тобто вони вирішують питання купівлі-продажу напряму один з одним. У цій сфері виділяються два напрями руху грошей: перший напрям - це капітальне фінансування, коли покупці грошей залучають їх у свій оборот і використовують для цього інструмент акцій; другий напрям — це канал запозичень, при якому покупці використовують як інструмент залучень облігації і інші цінні папери і потім вводять кошти у свій оборот. Сфера прямого фінансування відіграє важливу роль у економіці: це і вибір найвигідніших умов купівлі грошей; це і безпосереднє знайомство продавця і покупця грошей (і можливість уникнути зайвих ризиків); крім цього сфера прямого фінансування впливає через механізм конкуренції на сектор непрямого фінансування, що веде до зниження цін та розширення асортименту послуг. Тому цілком закономірно, що сфера прямого фінансування розвивається швидкими темпами у структурі грошового ринку.

Сфера непрямого фінансування - зв'язок між продавцем і покупцем грошей опосередковується третьою особою - фінансовим посередником, який спочатку акумулює ресурси, а потім продає їх кінцевим споживачам, причому від свого імені. Це не технічні посередники; вони створюють свої зобов'язання і вимоги, причому ці інструменти виступають у вигляді самостійних на грошовому ринку і сприяють появі нових грошових потоків.

Принципова роль таких посередників полягає у тому, що акумуляція грошових коштів та їх цілеспрямоване розміщення допомагає швидко і вигідно перемістити гроші від кредитора до позичальника. Тому сфера фінансового посередництва є не тільки об'єктивно існуючою, але і вкрай необхідною в ринкових умовах господарювання. Фінансові посередники цієї сфери економлять час та витрати на пошук кредитора, реалізують всі вигоди та можливості грошового ринку. Реалізуючи свої функції, фінансові посередники часто проникають у сферу прямого фінансування як технічні посередники. Фінансове посередництво відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Брокери і дилери діють за дорученнями клієнтів, самі не створюють ніяких зобов'язань і отримують дохід у вигляді комісійних. Фінансові ж посередники діють на ринку від свого імені, створюють власні зобов'язання і вимоги і формують дохід у вигляді різниці між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, що пов'язані з їх залученням.

До числа фінансових посередників можна віднести:

• - банки;
• - страхові компанії:
• - інвестиційні фонди;
• - трастові компанії;
• - пенсійні фонди;
• - кредитні товариства тощо.

За місцем і ролі, яку вони виконують на грошовому ринку, виділяють:

• - банки;
• - небанківські кредитно-фінансові установи.

Окреме виділення банків, як фінансових посередників, зумовлено тим. що по-перше, банки можуть не тільки акумулювати тимчасово вільні кошти кредиторів, а й самі створюють депозитні гроші у процесі своєї кредитної діяльності: по-друге, через банки проходять всі розрахунково-касові операції всіх інших фінансово-кредитних суб'єктів, тому банки знають де і у кого знаходяться вільні кошти, які можна тимчасово мобілізувати і використати. У законодавстві різних країн - групування фінансових посередників трактується по-різному. Причинами тут можуть бути дві:

• 1) відсутність однозначного розуміння самого поняття "банк";
• 2) відсутність загальновизнаних критеріїв класифікації всіх фінансових посередників.

Автори підручника вважають, що головним критерієм є класифікація фінансових посередників на:

• а) тих, хто через грошовий мультиплікатор здатний впливати на пропозицію грошей;
• б) хто такої здатності не має; тобто головний критерій тут - участь у формуванні пропозиції грошей2.

Банки займають головне місце серед фінансових посередників з наступних причин:

• - вони перерозподіляють позиковий капітал на грошовому ринку більше, ніж будь-який інший посередник;
• - формуючи пропозицію грошей, банки безпосередньо впливають на кон'юнктуру і зростання на відміну від інших посередників, які самі залежать у цьому випадку від банків:
• - широта банківських послуг більша, в той час як фінансові посередники вузько спеціалізовані;
• - банки розміщують свої резерви у позики і тому можуть створювати нові депозити і впливати на пропозицію грошей; приймаючи гроші па поточні депозити, банки уважно відслідковують свою ліквідність і вимушені вкладати кошти у короткострокові позики, що не обтяжують умовами і не погіршують ліквідність. Зазвичай, маючи такі переваги над іншими фінансовими посередниками, банки самі потребують наявності системи суспільного контролю за їх діяльністю. Основна мета цього — не допустити переважання банківського корпоративного інтересу над суспільним, не порушувати рівновагу на грошовому ринку. Друга складова цієї мети пов'язана з захистом інтересів вкладників комерційних банків від банкрутства банків та всілякого роду фінансових "пірамід". Це завдання в Україні покладено на НБУ який через встановлення різного роду нормативів контролює діяльність банків.

Зрозуміло, що така унікальна специфіка діяльності банків призводить до необхідності їх виділення у самостійну структуру організаційно-правового регламентування. Виникає необхідність розглянути не окремий банк, а їх сукупність, що становить банківську систему. Зразу підкреслимо, що це не механічно поєднана кількість існуючих банків. У той же час це не система, подібна до газопилової хмари, де віднімання її частини не призводить до зміни її суті. Це система, яка має чітко окреслені цілі, тому формується зі специфічними рисами, які не повторюються у функціях окремих банків, а навпаки, кожен банк повинен відтворювати всю банківську систему, оскільки він є її частиною. Банківська система - це гомогенна система, яка має своє ядро, навкруги якого організується рух існуючої в державі кількості банківських установ. Цим ядром в Україні виступає НБУ, який є Центральним і головним банком країни і тому його ще називають "банком банків". Але про це - у наступному питанні. Таким чином, банківська система - це законодавчо визначена, чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю постійно і професійно та функціонально взаємопов'язані в самостійну економічну структуру як суб'єкти господарювання.

Визначимо декілька обставин з наведеного:

• - самостійність банківської системи це відношення до окремих банків як елементів структури, а також до інших систем, які мають місце в економіці;
• - мета діяльності окремого банку (отримання прибутку) і мста банківської системи розрізняються. В останню входить:
• - узгодження інтересів окремих банків із загальносуспільними;
• - підтримання надійності і стабільності банківської системи у цілому з метою стабільності грошової одиниці, що недоступне для окремого банку і може бути вирішене тільки скоординованою діяльністю банківської системи. З цього витікає, що банківська система може виконувати наступні функції. Емісійна функція. Вона зводиться до керування масою грошей, що знаходяться в економіці. В управлінні пропозицією грошей беруть участь всі банки: як першого (Центральні банки) так і другого рівня. Однак, якщо окремий банк впливає на емісію з метою отримання свого доходу, то тільки на рівні системи у цілому можна знайти межу такої діяльності для окремого банку. Це ключовий момент саморегулювання у банківській системі і досягається він шляхом проведення грошово-кредитної політики Центральним банком.

Трансформаційна функція. Вона полягає у трансформації грошового капіталу на ринку грошей. Під час трансформації змінюються форми грошового капіталу. Наприклад, мобілізовані Ощадбанком депозитні кошти, можуть бути використані як кредитні ресурси іншими банками. Це відбувається при активній участі Центрального банку, який здійснює трансформаційні процеси на міжбанківському рівні у вигляді рефінансування (кредитні аукціони, кредитна площадка, облікове вікно, ломбардне вікно та ін.). При цьому трансформація диференціюється в залежності від строків, розмірів, ризиків і у масштабах значно більших, ніж це може зробити окремий банк.

Стабілізаційна функція. Вона зводиться до управління ризиками, які є надзвичайно високими, і окремий банк не може виконати її у повному обсязі. Будучи посередниками, банки користуються переважно чужим капіталом, тому знаходяться під постійним тиском своїх клієнтів, акціонерів, які часто користуються не достовірною інформацією, а чутками, плітками, панікою і т. ін. А підтиском своїх кредиторів і власників банки вимушені вкладати капітали у високодохідні, але низьколіквідні активи і тим самим підвищують ризик втрати довіри до себе. У гой же час "спокуса" заробити на позиках своїм клієнтам штовхає банки на перекредитування, тобто на пропозицію грошей більшу, ніж потреба ринку. До того ж, банки як посередники, повинні відповідати перед інвесторами за ризики своїх позичальників. Такі, досить складні умови ведення банківської діяльності ставлять окремі банки інколи в ситуацію неможливості її виконувати. Причому, протистояти ризикам можливо тільки на рівні банківської системи у цілому, а не окремо кожному банку. Переваги банківської системи тут очевидні і торкаються вони диверсифікації (розосередження) ризиків, пом'якшення їх для інвесторів. Банківська система виконує стабілізаційну функцію за рахунок по-перше, прийняття законів і нормативно-правових актів, які регламентують діяльність всіх банків системи (включаючи Центральні); по-друге, проведення контролю і нагляду за їх виконанням. Так формується механізм стабілізації банківської діяльності. Основними складовими цього механізму є:

• - страхування депозитів фізичних і юридичних осіб;
• - страхування кредитних ризиків;
• - створення механізму обов'язкового резервування депозитів банків;
• - встановлення нормативів на найбільш ризикових напрямках;
• - створення централізованого нагляду і контролю;
• - створення механізму рефінансування комерційних банків;
• - узаконення різних форм централізації банківського капіталу (консорціуми, картелі, концерни, трести, холдинги та ін.).

Важливо зрозуміти, що тільки в межах банківської системи можливо виконати стабілізаційну функцію. Як підсистема економічної системи, банківська система взаємодіє з іншими системами: бюджетною, податковою, валютною, торговою. Причому, вона має ряд спільних рис з ними, до яких слід віднести: динамічність, закритість, поєднання однотипних елементів, саморегуляція. Однак, банківська система має і специфічні риси, такі як:

• 1) дворівнева побудова;
• 2) жорстке регулювання діяльності кожного банку та банківської діяльності;
• 3) централізований контроль руху резервів;
• 4) поєднання централізованого управління з повною самостійністю і відповідальністю окремого банку;
• 5) забезпечення розвитку банківської інфраструктури. Розглянемо ці специфічні риси більш детально.

Дворівнева побудова банківської системи - це важливий принцип і якісна ознака банківської системи. Цей принцип діаметрально протилежний однорівневій побудові, адекватній тоталітарним державам, де один банк був одночасно емісійним, кредитним, касовим і розрахунковим центром (наприклад, Госбанк у колишньому СРСР).

Але не було двох рівнів банків і в неринкових і докапіталістичних країнах, бо не було такої потреби. По своїй суті це була механічна сукупність банків, які виконували емісійно-касову та кредитно-розрахункові функції. Такі банки не могли відповідати ринковим вимогам; вони не існували в умовах конкуренції, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкової процентної ставки, валютного курсу. І в таких умовах їм не був потрібний Центральний банк як ядро всієї банківської системи, що з'єднує всі банки в одну систему.

Дворівнева банківська система передбачає наявність одного банк}7, якому надається статус Центрального банку. Другий рівень - це решта інших банків. В Україні вони мають назву комерційних банків. Вони можуть мати

різні характеристики: спеціалізовані, приватні, кооперативні, але всі вони є банками другого рівня (комерційні). Вони обслуговують учасників грошового обороту, якими є фірми, домашні господарства, а також державні структури. По відношенню один до одного комерційні банки виступають як рівноправні партнери, які працюють в однакових умовах та є самостійними, відокремленими суб'єктами господарювання, що працюють на комерційних засадах, тобто з метою одержання прибутку і зазнають при цьому впливу ризиків.

Жорстке регулювання банків та їх діяльності пов'язане з централізованим управлінням діяльності комерційних банків з боку Центрального банку. Така жорсткість управління є необхідністю існування всієї банківської системи; вона закріплена у банківському законодавстві і передбачає нормування, страхування, обмеження та контроль. Без цього неможливо досягнути стабільності та стійкості у роботі банків другого рівня.

Централізований рух банківських резервів має своєю першоосновою виникнення емісійної функції банківської системи. Вільні резерви комерційні банки повинні зберігати у центральному банку, а він контролює і регулює рух цих резервів. При надмірних, ресурсах (загроза надмірної пропозиції грошей), коли порушується кон'юнктура грошового ринку, Центральний банк блокує цю загрозу підвищенням норми обов'язкового резервування; якщо треба підвищити кредитну активність комерційних банків - дії ЦБ протилежні і він навіть може надавати у позику додаткові резерви.

Поєднання централізованого управління та децентралізації, самостійності і відповідальності проявляються у банківській системі дуже яскраво і гостро. Відповідальність перед вкладниками і інвесторами повністю несе банк, а його рішення обмежуються нормами ЦБ. Це протиріччя постійно відтворюється дійсністю банківського існування. Вирішується воно шляхом гарантування банку його самостійності, створення рівних можливостей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, вибору клієнтів. Без підтримання самостійності у діяльності комерційних банків відкривається пряма дорога до перетворення банківської системи у монобанк та ліквідації дворівневої побудови банківської системи.

Побудова банківської інфраструктури має значення не для одного банку, вона використовується усіма банками, тому має міжбанківське значення і носить системний характер. Вона забезпечує координацію та об'єднання дій усіх банків як посередників грошового ринку. Мова йде про створення міжбанківського зв'язку, розрахункових центрів, палат, клірингових центрів, міжбанківського валютного ринку, центрів технічного а також технологічного обслуговування, інформаційних і навчальних центрів, міжбанківських фондів страхування депозитів, інформаційних баз даних щодо кредитоспроможності позичальників. У банківську інфраструктур)- також входять центри, асоціації, спілки, які діють в інтересах комерційних банків (захищають їх від дій ЦБ, уряду, парламенту), організують консультативно-дорадче обслуговування. Таким чином, банківська інфраструктура є складною і багатопрофільною, але необхідною для функціонування всієї банківської системи.

Особливості побудови банківської системи в Україні

Прийнятий у 1991 році акт Незалежності та вихід із складу СРСР створив політичні передумови існування самостійної банківської системи. 70 комерційних банків, що створилися в Україні з 1987 року, на момент створення незалежної України не являли собою закінчену банківську систему і завдання створити її за часів СРСР не ставились. Тільки прийнятий Верховною Радою 20 березня 1991 року Закон України "Про банки та банківську діяльність" надав можливості сформувати самостійну банківську систему. Згідно з цим законом були відтворені наступні принципи побудови банківської системи: дворівневість; комерційні засади та договірні відносини з клієнтами для банків другого рівня; розмежування функцій між банком першого та банками другого рівня: ліквідація монополії держави на банківську діяльність; лібералізація останньої; державний контроль і нагляд за банками та їх діяльністю (покладено на ЦБ); незалежність ЦБ від органів виконавчої влади; побудова інфраструктурної складової діяльності банків.

На цій правовій базі банківська система України пройшла хоч і короткий, але плідний шлях розвитку. Основні його віхи наступні: зросла кількість комерційних банків: зросла кількість банків з іноземним капіталам; сформувався механізм міжбанківських розрахунків; НБУ опанував в основному механізм монетарного регулювання; комерційні банки накопичили досвід роботи на фондовому і валютному ринках, ринку міжбанківських кредитів;

Проте існували причини, що перешкоджали і гальмували подальший розвиток банківської системи, а саме:

• - системна криза економіки протягом усього перехідного періоду: скорочення обсягів виробництва, хронічне розбалансування бюджету, криза неплатежів, високий рівень інфляції призвели до втрати грошових капіталів суб'єктами господарювання;
• - бартеризація, тінізація. доларизація економіки, падіння ефективності економіки:
• - відплив вільних капіталів за кордон;
• - слабкий розвиток попиту на банківські послуги;
• - недостатній розвиток капіталізації комерційних банків;
• - зниження прибутковості банків;
• - низька кредитоспроможність підприємств - позичальників;
• - недостатній рівень менеджменту банків;
• - жорсткі заходи НБУ щодо норми обов'язкового резервування, пряме обмеження рефінансування банків та окремих видів їх діяльності, встановлення великої кількості нормативів та контролю за їх виконанням;
• - довготривала криза державних фінансів, штучне завищення ставки процента по ОВДГІ, завдяки чому банки замість кредитування вимушені спрямовувати свої ресурси в державні цінні папери:
• - залежність банківської системи від діяльності урядових структур;
• - ручне керівництво НБУ грошовим ринком, жорстка рестрикційна грошово-кредитна політика.

Частина цих негативних причин подолана у ході реформування банківської системи; інші причини ще чекають їх усунення.