Організаційно-економічний механізм управління інноваційним розвитком

Поняття розвитку є одним з фундаментальних категорій філософії, які відображають людське існування. Тому інтерес до осмислення сутності цього поняття і його видових проявів у всіх сферах діяльності людини буде зберігатися доти, доки буде існувати людство.

Організація інновацій у широкому значенні характеризує способи упорядкування та регулювання дій окремих особистостей і автономних груп робітників, орієнтовані на досягнення певних цілей щодо створення і реалізації в соціально-культурній, науково-технічній, виробничій, оборонній і економічній сферах діяльності людей інновацій будь-якого вигляду і спрямованості, різного ступеня новизни і складності, практичної цінності і ефективності, завдяки спільним і скоординованим діям. При цьому інноваційна діяльність характеризується винятковим динамізмом, високими темпами моральної застарілості отриманих результатів і, відповідно, появою й реалізацією все нових інновацій. Дуже важливо, що при цьому відсутня суворо пропорційна залежність між витратами праці і коштів та результатами, що досягаються.

Характерною особливістю систем організації інновацій є наявність і переважання в них невизначеності й ризику в досягненні цілей і кінцевих результатів.

У зв'язку з розподілом і кооперацією праці, множенням кількості та ускладненням інновацій на основі пізнання законів природи, розвитком суспільства і підвищенням його вимог до широкого впровадження у всі сфери життя ефективних технологій створення і використання інновацій все більш гострою стає необхідність забезпечення ефективної організаторської діяльності в інноваційних процесах. У свою чергу, це неможливе без чіткого уявлення завдань організації інновацій і без урахування особливостей конкретних сфер створення та використання інновацій. Під час вирішення конкретних завдань повинні використовуватися різні організаційні форми інноваційних процесів, включаючи ті або інші організаційні структури, способи їх побудови, функціонування та вдосконалення, методи забезпечення впровадження інновацій і оперативного управління ними.

Сучасна теорія і практика управління інноваційною діяльністю володіє великим різноманіттям форм і видів організації інновацій. Істотними ознаками для систематизації і класифікації видів організації інновацій є задачі, форми і способи виникнення організаційних рішень.

Одна з істотних особливостей інноваційного менеджменту полягає в тому, що в ньому важливе місце посідає неформальна організація, в якій спонтанно виникають внаслідок невизначеного характеру інновацій відносини між людьми і структурами у процесі виконання інноваційних проектів. Значні наукові і практичні результати в інноваційній сфері можуть досягатися у процесі неформального спілкування і співпраці вчених та фахівців, розвитку наукових шкіл і рухів, діяльності форумів, роботи симпозіумів і наукових конференцій.

Нові можливості неформальної організації інновацій пов'язані з розвитком сучасних інформаційних технологій і глобальних міжнародних інформаційних систем. У процесі управління інноваційною діяльністю важливого значення набувають фактори впливу на сприйнятливість ринку праці до інновацій. Аналіз практики управління показує, що підприємці частіше і швидше освоюють нововведення, ніж менеджери-управлінці, які не здійснюють активної інноваційної діяльності, навіть у випадку, коли є потреба у змінах і відомо про наявність нововведень. Отже, представники малого бізнесу є більш сприйнятливими до нововведень. Вони приділяють велику увагу визначенню реальних факторів, що сприяють чи перешкоджають проходженню інноваційних процесів, їх можна об'єднати в чотири групи.

Перша група – мотиваційне забезпечення інновацій – поєднує такі фактори впливу, які визначаються як такі, що стимулюють інноваційну активність особистості. До них відносяться: керівництво (підтримка і схвалення, взаємодія, зворотний зв'язок та ін.), морально-психологічний клімат у колективі, внутрішня та зовнішня вмотивованість працівників до нововведень. Мотиваційне забезпечення визначає саму появу творчого підходу в трудовій діяльності.

Друга група інноваційних детермінант умовно названа інноваційними ресурсами. Вона об'єднує такі фактори, як характеристики персоналу (знання і досвід співробітників підприємства, здібності у сфері поставленого завдання, кругозір тощо), матеріально-технічні і фінансові ресурси, а також комунікаційне забезпечення (науково-технічна інформація, інформація про стан справ тощо). Вона впливає на кількісні та якісні характеристики ідей, визначає багатоваріантність і селективність інноваційного процесу.

Третя група представлена організаційно-структурними факторами. До неї відносяться параметри організаційної структури, що мають ситуаційний вплив на інноваційний процес: рівень централізації, формалі- зованості і складності структури.

Четверта група – зовнішні фактори (зовнішньоорганізаційні фактори), до яких відносять: конкурентоспроможність, ступінь складності та неврівноваженості навколишнього середовища, рівень розвитку фундаментальних наук і, власне, здатність кадрового потенціалу адаптуватись до зовнішніх умов.

Сукупність цих факторів утворює модель сприйнятливості ринку праці до нововведень, яку в загальному вигляді можна зобразити таким чином:

де СП -сприйнятливість ринку праці до нововведень;

– фактори мотиваційного забезпечення інновацій;

– інноваційні ресурси;

– організаційно-структурні фактори;

– здатність адаптуватися до зовнішніх факторів.

У сучасних умовах формуються нові підходи до визначення змісту поняття "трудовий потенціал". Вони, насамперед, враховують відповідність вимог техніки й технологій здібностям і можливостям працівників, що дуже важливо в умовах інноваційної професійної діяльності. Трудовий потенціал (ресурси) доцільно розглядати як економічну категорію, що відображає потенціал здатності населення країни до інноваційної праці, який суспільство має у своєму розпорядженні на певний момент часу.

Концептуальною основою відтворення трудового потенціалу є інтегрований підхід, згідно з яким уможливлюються процеси формування та розвитку трудової активності й інноваційного потенціалу працівників підприємств, їх розумових та інтелектуальних здібностей тощо. У цих процесах важливу роль відіграють елементи суспільного відтворення – інноваційні досягнення в освіті, науці, техніці, економіці тощо.

Отже, у відтворенні трудового потенціалу необхідним є: здійснення аналізу зайнятості, у тому числі продуктивної, а також трудової міграції, удосконалення системи показників, що визначають попит, пропозицію і кон'юнктуру ринку інноваційної праці; вивчення впливу діючих систем оплати праці на розвиток ринку праці; дослідження результатів і наслідків функціонування ринку праці; дослідження економічної активності й територіальної мобільності працівників тощо. За цих умов ринок трудового потенціалу розглядається як відносини між суб'єктами інноваційної праці у процесі трудової діяльності з метою задоволення потреб працівників, підприємств, галузей економіки й суспільства в цілому.

Зважаючи на те, що Україна володіє значним трудовим потенціалом, то перетворення його у людський капітал (тобто капіталізація трудового потенціалу) зумовлює необхідність залучення значних інвестицій. Йдеться про фінансові ресурси для створення правових, економічних, соціальних і організаційних засад щодо збереження, відтворення та розвитку трудового потенціалу. Це дасть змогу поліпшити природну базу формування трудового потенціалу; модернізувати освітню базу; підвищити рівень зайнятості населення, їхніх трудових доходів; знизити ризики втрати здоров'я і життя працівників підприємств; вдосконалити процедуру захисту прав і гарантій громадян у сфері соціально-трудових відносин. Одним із можливих механізмів стимулювання цих процесів є ефективна взаємодія держави і бізнесу, запровадження інноваційних систем управління персоналом підприємств.

Вдосконалення структур управління інноваційним процесом відбувається по-різному, зокрема за рахунок збільшення чисельності ланок управління по горизонталі за рахунок дроблення функцій підрозділів, створення програмно-цільових структур управління тощо.

Управління інноваційними процесами розвитку трудового потенціалу відбувається на стратегічному та оперативному рівнях. Орієнтація на інноваційний розвиток у довготерміновій перспективі потребує приді- лення особливої уваги управлінню людським потенціалом на стратегічному рівні, що передбачає аналіз глобальної економічної ситуації за довгостроковий період, прогнозування її можливих змін у майбутньому, пошук та реалізацію масштабних інноваційних проектів, що можуть забезпечити ефективну діяльність та стабільний економічний стан у тривалій перспективі. Стратегічне управління охоплює планування, організацію та стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних проектів, розрахованих на отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій.

В управлінні інноваційною діяльністю використовують тринадцять наукових підходів, а саме системний, відтворюючий, комплексний, динамічний, маркетинговий, інтеграційний, нормативний, оптимізаційний, процесний, директивний, функціональний, поведінковий, ситуаційний.

Сучасні дослідження виявили доцільність додавання до цього переліку мотиваційного підходу, що передбачає використання різних груп мотивів (прибутковості, творчості, престижу, подолання внутрішніх проблем та задоволення соціальних проблем) як факторів генерації нововведень у механізмі управління.

Вітчизняним науковцем Ю. В. Колесником було розроблено та запропоновано до впровадження окремо концепцію креативного управління як таку, що найбільш відповідає інноваційному напрямку розвитку. В основу теорії креативного управління покладено новий погляд на інформаційні параметри об'єкта, що досліджується, пов'язаний із заміною символічного інформаційного опису такою інформацією, що характеризує дії, спрямовані на підтримання рішень, координацію та коригування дій управління. Тобто розглядається не знання саме по собі, а цілий процес створення знання організації, що призводить до створення умов для появлення інновацій.

Таке управління ураховує елементи творчості, креативності та оригінальності, які притаманні інноваційній діяльності, орієнтує на створення нової системи знань та навичок, а відповідна йому стратегія має загальну творчу спрямованість (рис. 3).

Питання впровадження креативного управління є досить новим та недостатньо дослідженим у сучасній вітчизняній науці.

Найважливішим для сучасного фінансового забезпечення інноваційного розвитку стає знаходження таких механізмів, які б якнайкраще відповідали і внутрішній логіці феномену інновацій, і різноманітності зовнішнього впливу.

Система управляючих дій інноваційним розвитком на ринку праці повинна включати пошук шляхів раціоналізації розподілу фінансових потоків та їх джерел між його окремими стадіями і суб'єктами.

З цією метою важливим є запровадження практики законодавчого встановлення пропорцій розподілу фінансових ресурсів між усіма складовими системи інноваційного розвитку; оптимізація таких співвідношень, оскільки пропорції, що склалися сьогодні в системі "освіта – наука – техніка – виробництво" та між її окремими елементами свідчать про нераціональність економічної стратегії держави у сфері забезпечення інноваційного розвитку; раціоналізація структури джерел фінансування стосовно окремих складових системи інноваційного розвитку, їх елементів та суб'єктів інноваційного ринку – новаторів, імітаторів.

Рис. 3. Концепція креативного управління інноваційними процесами

Високодинамічність факторів, які визначають постійний розвиток фінансових категорій, появу в кожному новому періоді своїх особливостей значною мірою зумовили втрату у процесі використання цих категорій конструктивної ролі їх сутнісних характеристик, а в деяких випадках взагалі призвели до підміни сутнісного підходу організаційним; посилення прагматичного підходу не повинно відбуватися за рахунок недооцінки фундаментальних якостей. Найбільш продуктивним методологічним ключем до практичного застосування окремих аспектів категоріального базису є пізнання їх внутрішнього наповнення, виділення базисних принципів, щоб на основі цього врахувати специфіку їх змісту стосовно реальної дійсності.

Фінансове забезпечення інноваційного розвитку на ринку праці в контексті і загальнотеоретичної, і практичної площини доцільно визначати цілісним процесом, що охоплює власне фінансове забезпечення, можливості нагромадження і відтворення фінансових ресурсів, а також його регулятивний потенціал. Зважаючи, що економічну основу фінансового забезпечення становлять фінансові ресурси, основні його проблеми вбачають у їх наявності. Незважаючи на поширеність такого підходу, в окремих аспектах він може бути визнаний обмеженим, оскільки висвітлює однобічну залежність між обсягами фінансових ресурсів та рівнем розвитку, коли фінансові потоки нібито консервуються у стані, що існує в конкретному часі та просторі. Разом з тим не можна ігнорувати внутрішні імпульси (часто зовні не передбачуваного руху) залежностей між обсягами фінансових ресурсів і можливостями розвитку.

Для комплексного відображення об'єктивної реальності зазначені переваги категорії "потенціал" – якісного показника, що характеризує функціонування економічної системи. Розуміння і поєднання в межах єдиної методологічної основи – категорії "фінансовий потенціал" наявних фінансових ресурсів (як своєї спожитої частки) та їх резервів (що можуть бути використані за певних умов), на відміну від обмеження розвитку категорією "фінансові ресурси" здатні інтегрувати глибинні економічні процеси, здійснити мобілізуючий вплив на розкриття джерел розвитку, виявити нові грані фінансових резервів, чітко окреслити перспективи розвитку, вказати на необхідність проведення тих чи інших заходів для реалізації генеруючої функції фінансового механізму. Це дозволяє забезпечити єдність та цілісність теоретичного задуму, аналітичних і емпіричних результатів дослідження.

Різні спеціалісти з питань стратегічного управління, згідно з особливостями власних концепцій, пропонують свої підходи щодо стратегічного управління інноваційною діяльністю. Спрощену схему порядку розроблення стратегії інноваційного розвитку трудового потенціалу представлено на рис. 4:

Рис. 4. Спрощена модель стратегічного управління інноваційним розвитком трудового потенціалу

Усі етапи процесу стратегічного управління інноваційним розвитком створюють складну систему із причинно-наслідковими зв'язками – прямими та зворотними, та такими властивостями, як чутливість та здатність переналагоджуватися залежно від динаміки середовища господарювання. Існує об'єктивна необхідність детального їх дослідження, визначення зв'язків між ними, а також вирішення завдання організаційно- методичного забезпечення їх реалізації. Останнє повинно виконуватися з врахуванням неоднозначності управління, тобто передбачати багатоваріантність організаційно-методичного забезпечення стратегічного управління в контексті креативної концепції.