Роль освіти у розвитку національної інноваційної системи

В Україні внаслідок ліберальних реформ 1990-х pp. та подальшого вибудовування відкритої економіки, значної деструкції зазнав інститут сім'ї, котрий споконвічно прагнув дати дітям належну освіту. Адже лише освіченій людині відкривалась життєва перспектива та суспільне визнання. За таких умов у здійсненні виховної функції зростає роль закладів освіти. Але державного контролю за якістю знань та вмотивованості до виконання додаткового навантаження значною мірою зумовлює байдуже або ж формальне ставлення вчителів загальноосвітніх закладів до навчально-виховного процесу. Система профтехосвіти не адаптована до потреб ринку у кадрах масових професій. Шалена комерціалізація освіти в межах вищої школи, поєднана з "конкуренцією за студента", знижує вимоги до якості знань. Орієнтація вищої школи на вузьку спеціалізацію та формування функціонального способу мислення призводить до того, що випускники залишаються безпорадними як перед швидкою зміною технологій і відповідного рівня знань та вмінь щодо них, так і перед інституційною неспроможністю прогнозувати потреби національного ринку праці.

У результаті на сімейному рівні психологія до отримання належної освіти опинилась у конфлікті з економічними можливостями, особливо в частині гарантовано отримати робоче місце, достойний рівень оплати праці, придбати житло тощо.

Внаслідок постійного загострення цих суперечностей здатність до цілеспрямованості творчої діяльності формується лише у незначної кількості молоді. На додаток критично необхідний для інноваційного розвитку українського суспільства креативний прошарок людей продовжує скорочуватись внаслідок згортання робочих міць у високотехнологічних сферах економічної діяльності.

Сумарно за таких психологічних та економічних умов у суспільстві сформувався певний передморальний вакуум і новаторський дефіцит, що призводить до суперечностей між окремими соціальними групами та ленами суспільства.

Беззаперечно, що одним із ключових інститутів інноваційної економіки є держава. До її функцій входить створення такого інституційного середовища, яке спроможне забезпечити належне фінансування організаційних структур, що генерують інновації, мінімізацію супротиву поведінки суб'єктів господарювання на стадії комерціалізації, надання преференцій сферам, що є стратегічно важливими для економічної безпеки та конкурентоспроможності національної економіки.

До інструментів підтримки інноваційної діяльності є розвиток відповідної інфраструктури; прогнозування технологічної модернізації економіки; захист інтелектуальної власності; пільгове оподаткування інноваційно активних суб'єктів господарювання; збільшення державного фінансування науково-дослідних установ та інноваційної господарської діяльності; державні гарантії стосовно розробки, виробництва та використання високотехнологічної продукції.

Не дивлячись на суперечності сучасного трансформаційного періоду система освіти як основа економіки, що ґрунтується на знаннях, є формою організації виховання і передання систематизованих знань та інформації, нині відіграє важливу роль у реформуванні науково- технічних, економічних, соціальних, культурно-етнічних, психологічних та інших відносин.

Як складова державного устрою вона має формуватися, функціонувати й розвиватися в межах державної розбудови, враховувати набутий досвід своєї та інших країн, досягнення світової культури. Процеси глобалізації, що відбуваються останнім часом, також потребують піднесення рівня освітніх послуг до світових стандартів і врахування передових досягнень загальноосвітньої практики інших держав.

У зорієнтованій на потреби держави системі освіти та професійної підготовки в розвинутих країнах склалися певні традиції. Так, основу вищої освіти в Німеччині становлять університети і прирівняні до них вищі навчальні заклади (ВНЗ). У Нідерландах і Бельгії велика увага приділяється досягненню випускниками високого професійного рівня, що забезпечує їм у майбутньому можливість рівноправної участі в міжнародних науково-технічних програмах; у Великій Британії – формуванню престиж) інженерних спеціальностей, що зумовлено політикою залучення передових зарубіжних фірм, які працюють у галузі машинобудування та електроніки.

У політиці кожної держави щодо професійної освіти є свої особливості. Так, політика Німеччини характеризується значним ступенем соціальної спрямованості. Уряд підтримує програми формування у випускників вищих навчальних закладів навичок створення власних інноваційних підприємств.

Процес об'єднання Європи супроводжується формуванням спільного освітнього й наукового простору та розробленням єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де в червні 1999 р. міністри освіти 29 країн від імені своїх урядів підписали документ – "Болонську декларацію".

Зміни, яких зазнає система освіти, виявляються в різних формах:

• • ускладненні самого процесу навчання;
• • розширенні інституціональних форм і структури організації цієї галузі;
• • диверсифікації її фінансового механізму тощо.

Унаслідок цих процесів постає низка проблем, що потребують швидкого розв'язання. Однією з найважливіших є фінансове забезпечення освіти та платність освітніх послуг. Причиною виникнення цієї проблеми є помилкові уявлення щодо вищої школи як агента ринкових відносин. Ця помилковість полягає в необгрунтованому спрощенні можливостей прямого економічного стимулювання в галузях творчої діяльності й відмінностей між навчальним закладом та іншим суб'єктом господарської діяльності: поширилося переконання, що вища школа здатна не лише заробляти гроші, а й бути джерелом поповнення державного бюджету.

Тенденції розвитку освіти в Україні можна характеризувати як переважно негативні, оскільки відбуваються:

• – скорочення фізичного обсягу випуску послуг освіти до 70% від рівня 1990 р.;
• – скорочення кількості дітей, охоплених закладами дошкільної освіти (у розвинених країнах спостерігається протилежний процес: дошкільна освіта вважається підвалиною для розвитку людини і наступного навчання);
• – значне порівняно з 1990 р. скорочення підготовки професійно- технічними закладами кваліфікованих робітників;
• – зниження доступності якісної середньої освіти для сільських школярів;
• – зниження економічної доступності вищої освіти;
• – зменшення інтересу до природничих і математичних наук внаслідок зниження попиту і пропозиції та заробітної плати на ринку праці (хоч саме вони визначають рівень конкурентоспроможності країни);
• – втрата впливу держави на процес підготовки кадрів у ВНЗ, виникнення великих диспропорцій у системі підготовки кадрів для реального сектору економіки.

Традиційно провідна роль державну фінансуванні та наданні послуг у сфері вищої освіти залежить від політичних та економічних обставин, які нині докорінно змінилися. Країни, що розвиваються, стрімко переходять від невеликих елітарних систем вищої освіти до широкого охоплення нею молоді. Уряди таких країн неспроможні фінансувати цей процес, що призводить до зниження якості освіти.

Можна назвати три причини, з яких країна мусить надавати підтримку вищій освіти:

• • інвестиції в систему вищої освіти створюють зовнішні ефекти, важливі для сталого розвитку;
• • ринки капіталів недосконалі й характеризуються інформаційною асиметрією, яка обмежує здатність окремих громадян одержувати позички на освіту в достатньому розмірі. Така недосконалість призводить до порушення принципів рівноправності доступу до освіти та до зниження ефективності;
• • вища освіта відіграє провідну роль у підтримці базової та загальної освіти, посилюючи вплив зовнішніх чинників, що виникають на нижчих рівнях освіти.

Неоднозначним нині є розуміння системи державного замовлення на підготовку фахівців.

По-перше, є правова норма, відповідно до якої держава гарантує безоплатне навчання студентів у встановленій пропорційній нормі. Держзамовлення може бути визначене на підставі цього показника, а методологічна проблема з'ясування економічної сутності держзамовлення поступається місцем проблемі розроблення методики диференційного держзамовлення за спеціальностями та річними обсягам й прийому студентів. .

По-друге, в основу визначення держзамовлення покладено, що держава має створювати сприятливі умови для функціонування й розвитку підприємств усіх галузей та всіх форм власності як основи соціально- економічного розвитку країни, що гарантовано Конституцією України.

В цьому разі держзамовлення, по-суті, дорівнює потребі національної економіки у фахівцях, а проблема її формування полягає в розробленні адекватних методів довгострокового прогнозування соціально- економічного розвитку та створенні методик визначення потреби в кадрах на підставі прогнозованих даних за спеціальностями та роками випуску фахівців

По-третє, держзамовлення – це потреба у фахівцях підприємств, організацій та установ, цілковитим власником або єдиним засновником яких є держава.

Особливе місце серед усього комплексу завдань має належати вибору та обґрунтуванню можливих варіантів самофінансування вищої школи, зокрема таких як:

• • кредитування вищої освіти;
• • фінансування за рахунок комерціалізації,
• • використання механізму податкових пільг для вдосконалення фінансового забезпечення;
• • розвиток платної системи перепідготовки й підвищення кваліфікації спеціалістів на конкурсній основі;
• • розвиток системи бізнес-освіти за рахунок замовника, комерціалізація науки в галузі освіти;
• • розвиток у вищій школі сучасних форм інноваційного підприємництва (технопарків, бізнес-інкубаторів, кластерів) як додаткового джерела її фінансування;
• • підвищення якості освітніх послуг як можливість залучення інвестицій;
• • банківське обслуговування вищої освіти та освітянської науки;
• • широке використання нових освітніх та інформаційних технологій, удосконалення науково-методичного забезпечення навчального процесу, поліпшення якості підготовки фахівців і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів у галузі інноваційної діяльності,
• • здійснення на базі вищих навчальних закладів підготовки та перепідготовки кадрів у сфері інноваційної діяльності, що забезпечують зростання інноваційної активності закладів і комерціалізацію результатів наукових досліджень, а також розвиток системи підготовки менеджерів для інноваційної економіки.

У результаті реалізації зазначених заходів і пропозицій в Україні буде створено умови й досягнуто належного рівня підготовки фахівців із вищою освітою, що гарантуватиме конкурентоспроможність у світовій науковій спільноті; поліпшиться кадровий склад в організаціях науково-технічної сфери та вищих навчальних закладах, буде забезпечено збереження й розвиток провідних наукових і науково-педагогічних колективів, отримано нові науково-технічні результати, що сприятимуть переходові економіки країни на вищий технологічний рівень, а також поліпшенню екологічної ситуації та якості життя населення.

Прагнення України до становлення економіки знань як нового способу виробництва, який ґрунтується на домінуванні науки і техніки, розвитку високих технологій та наукомістких виробництв, потребує ефективного використання інтелектуального потенціалу. Інтелектуальний потенціал, на нашу думку, є сукупністю ресурсів, що характеризуються людським креативом з притаманними йому освітніми та кваліфікаційними характеристиками, раціональне використання яких у поєднанні з іншими науковими здобутками суспільства забезпечують досягнення нової якості економічного розвитку, високої якості життя людини, збереження навколишнього природного середовища для майбутніх поколінь.

Інформація і знання як вища цінність якісного суспільства не тільки позначаються на всіх сторонах життя суспільства, але й видозмінюють саму людину, трансформують систему цінностей. Кардинально змінюється погляд на працю як головне джерело суспільного багатства. Жива праця все більше еволюціонує в напрямку насичення її творчим змістом, інтелектуальною складовою. У цьому зв'язку інтелектуальний потенціал саме регіональних господарських систем набуває дедалі більшого значення і найближчим часом стане вирішальним критерієм оцінювання їх конкурентних позицій. Інтелектуальний потенціал регіональних господарських систем визначає сукупність їх інтелектуальних ресурсів господарського комплексу.

Інтелектуальні ресурси, інформаційно-інтелектуальні технології зумовили поширення творчої праці, що сприяло досить суттєвим зрушенням у формах власності, соціально-економічній та екологічній структурі виробництва загалом. Людина, її знання, освіченість і професіоналізм на новому етапі розвитку зумовили появу нової реальності – людського потенціалу, що сприяє розвитку й удосконаленню виробництва, значним змінам у його організації та функціонуванні.

Сутнісні характеристики інтелектуальних ресурсів з'явились у наукових дослідженнях кінця XX ст. і вживались поряд з близькими, релевантними поняттями "інтелектуальні можливості", "інтелектуальна власність", "нематеріальні активи" тощо. У вітчизняній літературі, як і в літературі інших транзитивних країн пострадянського простору, відсутнє чітке та однозначне трактування зазначеного поняття. Досить поширеними є визначення інтелектуального ресурсу з діяльністю людей у науковій сфері з урахуванням наявності права інтелектуальної власності. За інших обставин інтелектуальний ресурс трактується як своєрідна сукупність наукових знань, діяльності науковців, які є носіями знань і продукують їх своєю працею, та документальних об'єктів привласнення її результатів. Відомі тлумачення інтелектуального ресурсу як особливого наслідку створення інновацій інтелектуальною силою. який можна описати та ідентифікувати. При цьому ті інтелектуальні ресурси, що мають більший комерційний потенціал, дістають правову охорон) і стають інтелектуальною власністю.

Відомо, що цс поняття виникло зі спостережень за діяльністю наукомістких високотехнологічних компаній (knowledge companies), що функціонують у високорозвинених країнах. У середині 1980-х років з'явився новий напрям досліджень, предметом якого стало управління інтелектуальним капіталом компанії та використанням знань, що має на меті впровадження інновацій та створення нової вартості. Засновниками досліджень за вказаною тематикою стали професор університету Берклі (Великобританія) Девід Tic (David Тсссс) та шведські науковці Карл Ерік Свейбі (Karl Eric Sveiby) і Андрее Ріслінг (Anders Risling). Перший започаткував вивчення питань одержання користі (прибутку) від інновацій (Profiting from Tecnological Innovation), а другі – управління знаннями (managing knowledge).

Більш сучасні публікації з цієї тематики представлені роботами Па- тріка Салівана (Patrie Н. Sullivan), Чарльза Ехіна (Ehin Charles) та матеріалами світового конгресу з інтелектуального капіталу. У цих працях зосереджено увагу на компаніях, що працюють у галузях нових високих технологій та інформаційно-комункаційній сфері, для яких інтелектуальна власність є основним активом. На відміну від інших видів капіталу (грошового, основного тощо), інтелектуальний капітал не можна побачити, виміряти чи передати. Тим не менш, інтелектуальна власність має бути оцінена, господарюючим суб'єктам необхідно знати, де вона є, як інвестувати в неї та як з цього отримати зиск.

Інтелектуальніш потенціал спонукає до посилення реалізації базових функцій суспільного розвитку, до основних з яких слід віднести (рис. 5):

Рис. 5. Функції інтелектуального капіталу

• – інформаційну – накопичення, систематизація і передача знань, умінь, навичок, інформації;
• – пізнавально-гносеологічну – придбання знань про процеси та явища;
• – перетворювальну – перетворення знань у нові результати інтелектуальної діяльності (інформація, продукти, послуги та ін.);
• – науково-дослідну – організація і проведення наукових досліджень у економічній, науково-технічній, соціальній, духовній сферах суспільного життя;
• – аксіологічну – усвідомлення значущості для суспільства тих чи інших розробок, продукції, робіт, послуг, участь у формуванні особистісного ставлення до них, вибір поведінки на основі свідомої дії і відповідно до цінностей;
• – інтегративну – орієнтація на дослідження в усіх сферах і галузях знань з метою отримання синергійного ефекту;
• – регулятивну – встановлення норм і правил, які регулюють поведінку економічних суб'єктів;
• – соціогуманітарну – розширення пізнання в освіті, культурі, мисленні, зміцнення здоров'я, укріплення духовності;
• – виховну – формування суспільної свідомості та самосвідомості індивідів;
• – захисну – охорона результатів інтелектуальної праці через їх використання у повсякденній діяльності.

Нерідко поняття "інтелектуальний ресурс" розглядається як сукупність знань, якими володіє суспільство, інтелектуальних здібностей членів суспільства, нематеріальних активів економічних агентів тощо. Відомі також тлумачення інтелектуального ресурсу як особливого наслідку створення інновацій людським капіталом чи інтелектуальною силою, який можна описати та ідентифікувати. При цьому ті інтелектуальні ресурси, що мають більший комерційний потенціал, дістають правову охорону і стають інтелектуальною власністю.

Також зустрічаються публікації, де сенс цього поняття розкривається за допомогою уніфікованої та загальновживаної термінології господарського обліку, з використанням понять інтелектуальних та нематеріальних активів, й тісно пов'язується з висвітленням проблем реалізації прав інтелектуальної власності та управління активами. Останні з викладених підходів до визначення інтелектуального ресурсу, на наш погляд, є досить близькими до тих, що вживаються у західній літературі, звідки воно й потрапило в науковий обіг.

Наведений спектр трактувань сутності поняття, що розглядається, свідчить про відсутність одностайності у поглядах й однозначності в його визначенні.

Зацікавленість проблемою інтелектуальних ресурсів і породженим нею різноманіттям теоретичних підходів пов'язують, як правило, з переходом найбільш розвинених країн до постіндустріального суспільства. Це суспільство приходить на зміну індустріальному виробництву і його досить часто позначають як економіку, засновану на знаннях (knowledge based economy), або простіше – як економіку знань (knowledge economy). На наш погляд, змішувати ці поняття неправомірно. Знання, а точніше їх виробництво і споживання, мають власну економіку, відмінну від сфери матеріального виробництва чи сфери послуг. Саме цей процес виробництва і споживання знань можна визначити як knowledge economy і виділити в самостійну галузь економіки або економічну дисципліну. Зовсім інша справа – виробництво благ, заснованих на знанні, що виступає при цьому як ресурс або фактор виробництва (knowledge based goods).

Економіка у широкому розумінні як властивий людям суспільний спосіб виробництва завжди була заснована на знаннях. Знання, енергія й організація – це в кінцевому підсумку ті первинні фактори, якими невід'ємно володіли і володіють люди. Все, що вони мають понад того: природні ресурси, знаряддя праці, суспільні інститути, – це все теж знання й енергія, але втілені в матеріальній, організаційній або інституційній формах.

Неошумпетеріанська школа надає фундаментальної значущості технологічним змінам. Її прихильники тісно пов'язують соціально- економічний розвиток суспільства зі зміною техніко-економічних парадигм. Значний внесок у формулювання цієї концепції зробили Г. Менш, X. Фрімен, Д. Досі, К. Перес-Перес та інші. В українській літературі ця ідея закріпилася під назвою "технологічний уклад".

Концепція техніко-економічної парадигми виходить з того, що технологічні зміни випереджають зміни в інституційній структурі держави, що є більш інертною через притаманний їй консерватизм інтересів. Досягаючи межі економічного зростання, господарська система набуває стану, коли взаємодія технічної та економічної сфер започатковує утворення нової технологічної парадигми, що знову змінює виробничу систему. Період, за який відбуваються кардинальні зміни в соціально- економічній структурі, і є періодом становлення техніко-економічної парадигми, яка відповідає новим принципам управління в різних сферах, які стають загальновизнаними для чергової фази розвитку. Це становлення має лаг 48-68 років, який відповідає довгостроковому коливанню "довгої хвилі Кондратьева". Зміна парадигми зумовлює радикальну зміну звичного типу інженерного та управлінського мислення і, відповідно, систем управління.

Техніко-економічна парадигма утворюється дією так званих ключових факторів і характером розвитку галузей виробництва протягом життєвого циклу цієї парадигми. Ключовий фактор парадигми – це нові технології і засоби виробництва, що впливають на зміну структури витрат, зменшують відносну вартість одиниці корисного ефекту, створюють нові продукти, що мають значне поширення на ринку, поліпшують якість традиційних продуктів. Техніко-економічні парадигми фактично є чинниками "довгих хвиль" М. Кондратьева. Тому, власне, їх нумерація йде від нумерації зазначених "довгих хвиль".

Виділяють шість таких парадигм (п'ять – реалізованих, шоста – майбутня, рік початку і кінця – позначає скоріше базову точку інтервалу часу), де ключовими факторами виступають:

• – для першої довгої хвилі (1790-1850) – механізація праці у ткацтві;
• – для другої довгої хвилі (1851-1895) – вуглевидобуток і паровий двигун;
• – для третьої довгої хвилі (1896-1946) – чорна металургія;
• – для четвертої довгої хвилі (1947-1989) – енергія (нафта разом з продуктами органічної хімії);
• – для п'ятої довгої хвилі (1990-?) – мікроелектроніка;
• – для шостої довгої хвилі (2040-?) – біотехнологія.

Слід зазначити, що ключовий фактор певної парадигми діє і для технологій, започаткованих у попередніх парадигмах, змінюючи їх технічну якість.

Ключовий фактор стосується саме масового попиту на відповідні технологічні зміни. Тому лідери світової спільноти опановують ці технології з випередженням. Галузі, що інтенсивно використовують ключовий фактор, найбільш вдало пристосовуються до потреби відповідної організації виробництва, є головними інвесторами в передові технології і формують "технологічний уклад" суспільства. Ці галузі в цьому контексті виконують роль пріоритетних. Розуміння основних закономірностей розвитку та зміни техніко-економічних парадигм та їх взаємозв'язку з інституційною структурою суспільства є важливим фактором формування економічної політики. Ці теорії підкреслюють особливе значення креативної функції, спрямованої на генераціїо нових знань і використання їх у виробництві через інноваційно-технологічні зміни.

Таким чином, теоретична обґрунтованість категорії "економіка знань" еволюційно розвивалася у напрямі усвідомлення ролі та значущості науково-технічного фактора у процесі економічного зростання, а потім у напрямку розкриття сутності інформації і знання та пошуку інструментів і механізмів управління інтелектуальними ресурсами.