Діяльність ОВС щодо забезпечення інформаційної безпеки у контексті діяльності засобів масової інформації

У всіх складових національної безпеки: політичної, економічної, військової та інших, значення інформаційної складової безперервно збільшується. Інформація як така, її якість багато в чому визначає ефективність ухвалених рішень, визначає ступінь реакції держави на спонтанно та цілеспрямовано виникаючі ризики. Інформаційний вплив на громадян, що реалізовується через засоби масової інформації та комунікації, потенційно здатний створити атмосферу напруженості та політичної нестабільності в суспільстві, спровокувати соціальні, національні, релігійні конфлікти і масові безлади, призвести до руйнівних наслідків^[1].

Безпека суспільства полягає в стійкому і ефективному розвитку системи забезпечення, що дає змогу їй адекватно реагувати на негативні зовнішні та внутрішні впливи, зберігати цілісність соціуму і його сутнісні якості. Оскільки, по- перше, інформація є основним знаряддям "м'якої влади"; по- друге, інформаційні можливості держави визначають стратегічні геополітичні переваги, то цілеспрямовані або ненавмисні дії на інформаційну сферу суспільства з зовнішніх або внутрішніх боків потенційно пов'язані з загрозами національним інтересам і, отже, становлять виклики інформаційної безпеки людини, суспільства, держави.

Відсутність, латентний стан або слабке функціонування управлінських механізмів регуляції таких функцій засобів масової інформації та комунікації, як інформаційна, освітня, соціальна, критики та контролю, мобілізаційна, інноваційна, оперативна, креативна, активізує соціальну невизначеність, збільшення політичних ризиків і загроз інформаційній безпеці України.

Оптимізація системи інформаційного управління відбувається на основі технологій ефективного використання та розподілу контролю над інформаційними ресурсами з урахуванням специфіки політичного менталітету і його корекції.

Кількісне і якісне збільшення засобів масової інформації та комунікації без сильних неурядових організацій, незалежних судів і резонансу в засобах масової інформації та комунікації, обмін думками в соціальних мережах та Інтернеті не можуть перетворитися на соціальну активність і сприяти формуванню демократичної держави. Сучасний громадянин під впливом маніпулятивних технологій стає "глядачем" нескінченного інтерактивного "постановочного дійства" ("суспільство театру"), втрачаючи спроможність до самостійних політичних оцінок, до вибору, самоорганізації.

Інформація, апарат її передачі та шляхи впливу на соціум є одним з основних засобів боротьби між силами, які намагаються створити новий рівень політичних відносин на регіональному, національному і на глобальному рівнях. Протидіяти антисистемним виявам можливо за допомогою створення позитивного образу країни, регіону. Основним механізмом формування адекватного сучасним політичним трендам іміджу держави є центральні та регіональні засоби масової інформації та комунікації, орієнтовані на надання соціально відповідальної інформації з метою забезпечення політичної стабільності та стійкого і безпечного розвитку.

Інформаційна безпека виконує все більш значущу роль у загальній системі забезпечення національної безпеки країни. Це прямо зазначено в Стратегії розвитку інформаційного суспільства в України^[2] та закріплено в її принципах.

Інформаційну безпеку слід розглядати як політико- правову категорію, що виражає зв'язок між інтересами особистості, суспільства та держави у сфері інформації та правовим забезпеченням їх захисту. Це стан захищеності особистості, суспільства і держави в інформаційному просторі, захист інформації та інформаційних ресурсів, а також інформаційно- телекомунікаційної інфраструктури від можливих внутрішніх і зовнішніх загроз. Політико-правова суть інформаційної безпеки забезпечує її функціонування як виду національної безпеки, як інституціональної організаційної та правової системи забезпечення збереження інформаційних ресурсів держави, захищеності прав особистості у цій сфері.

Інформаційна сфера доволі нерівномірна, складається з нескінченної кількості інформаційних рівнів різної складності, що генеруються та випромінюваних різними джерелами інформації. Водночас кожна людина, регіон або держава існують одночасно в різних політико-інформаційних сферах, які можуть бути пов'язаними між собою і автономними. Інформаційний простір в сучасних умовах став системо утворюючим фактором життя співтовариства, і що активніше ця сфера суспільних відносин розвивається, то більше політична, економічна та інші складові безпеки держави залежатимуть від ефективного забезпечення інформаційної безпеки.

Незважаючи на серйозні позитивні зрушення в законодавчому забезпеченні інформаційної безпеки, що зумовлено прийняттям Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, пакет законів, що регламентують цей напрям, ще далекий від досконалості.

Відповідно до міжнародних правових документів на державному рівні немає законодавчих механізмів встановлення тих чи інших повноважень засобів масової інформації, виняток становлять загальні норми, що стосуються зловживання свободою слова. Законодавча база України з питань комп'ютерних злочинів також загалом зберігає фрагментарність.

Це пов'язано з високим темпом обігу й особливостями подання інформації сучасними засобами масової інформації її фрагментарністю, сенсаційністю, тривожністю.

Зовнішні загрози та виклики безпеці України в інформаційній сфері генеруються не тільки на кордонах із сусідніми державами, а й внутрішньодержавними регіонами України. Серед внутрішніх чинників, що створюють суттєві виклики та загрози в інформаційній сфері, можна виокремити чутливість інвестиційної компоненти економіки до негативного інформаційного впливу. В цьому контексті резонансними загрозами є корупція, складна екологічна обстановка, тероризм.

Правові можливості громадян у галузі інформаційних відносин виражаються в системі конституційних прав, кожне з яких має самостійне значення: свобода думки, слова, масової інформації та право на доступ до інформації органів влади. Об'єднання інформаційних прав громадян у межах якогось загального "права на інформацію" можливе тільки в разі, якщо цінності кожного з наведених інформаційних прав будуть підкріплені дієвими гарантіями.

Право на доступ до інформації органів влади порівняно зі свободами думки, слова і друку є новим правовим утворенням. Загалом воно вимагає не невтручання держави в систему інформаційного обміну в суспільстві, а прямого сприяння держави в отриманні необхідної інформації конкретними громадянами. В умовах забезпечення реалізації основних інформаційних прав громадян в державах Європейського Союзу виявляються риси права універсального доступу до засобів і технологій інформаційного обміну як нового суб'єктивного права індивіда^[3].

Конституційною основою, визначальною характер правового регулювання інформаційних відносин, є принцип ідеологічної багатоманітності. Своєю чергою, він взаємопов'язаний з принципом державного суверенітету як однієї з найбільш загальних конституційних основ. Вияв принципу суверенітету в системі регулювання інформаційних відносин виражається у вказівці ціннісного кордону національного і зарубіжного інформаційного обміну, відмінність яких обумовлено наявністю національних інтересів, що відстоюються в публічному діалозі. Визнання цієї тези дає змогу виявити і систематизувати розрізнено існуючі у вітчизняному та зарубіжному законодавстві механізми, що створюють умови для вироблення національних інтересів у внутрішньополітичній дискусії:

– організаційні обмеження інформаційної діяльності зарубіжних виробників інформації;
– заходи з підтримки національної політико-правової культури;
– розвиток традицій саморегулювання та діалогу влади і преси.

У правовому регулюванні інформаційних відносин принцип суверенітету не може підміняти принцип ідеологічного плюралізму, а останній суперечив принципу суверенітету.

У системі масового інформаційного обміну правове регулювання відносин, що залежить від змісту розповсюджуваних повідомлень, є проблематичним, оскільки держава може так встановлювати ідеологічні умови обміну інформацією і зумовлювати результати суспільної дискусії, тобто встановлювати цензуру. Лише практичне гарантування принципу ідеологічної багатоманітності, яка отримує вираження у механізмах захисту свободи думки, слова і друку, виявляє випадок допустимості заборони розповсюдження інформації з її утримання – у разі зловживань правами індивіда в публічному інформаційному обміні. Перелік тематичних заборон, які становлять зміст інституту зловживання, в законодавстві завжди чітко визначений і строго обмежений.

Завдання органів внутрішніх справ у сфері забезпечення інформаційної безпеки у контексті діяльності засобів масової інформації обумовлено Указом Президента України від З травня 2014 р. № 449/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 р. "Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України"^[4] та конкретизовано в наказі МВС України від 19 серпня 2014 р. № 840 "Про деякі питання інформаційної безпеки України".

Сукупність потенційних загроз інформаційній безпеці України поширюється на сферу конституційних прав і свобод громадян, духовного життя суспільства, інформаційної інфраструктури та інформаційних ресурсів.

Нормативними документами передбачено налагодження ефективної взаємодії з представниками Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в регіонах спрямованої на виявлення та припинення протиправної діяльності провайдерів, фізичних і юридичних осіб, що здійснюють незаконну ретрансляцію заборонених рішеннями Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 березня 2014 р., Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 17 липня 2014 р. № 292 і № 663 програм у місцях масового відпочинку та скупчення людей, баз відпочинку, розважальних закладів тощо.

Підрозділи зв'язків з громадськістю під час виявлення фактів ретрансляції заборонених програм інформують представників Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в регіонах для застосування заходів адміністративної відповідальності до:

– провайдерів, що здійснюють заборонену ретрансляцію заборонених програм;
– фізичних і юридичних осіб, що здійснюють незаконну ретрансляцію заборонених програм у місцях масового відпочинку та скупченню людей або продаж продукції, що надає можливості здійснювати перегляд передач заборонених програм, або пакет програм, який містить заборонені телерадіопрограми;
– засобів масової інформації, що поширюють повідомлення, які розпалюють в Україні (на окремій території, в окремому населеному пункті тощо) ворожнечу та сепаратисті настрої, посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність України^[5].

Адміністративна діяльність спрямована на забезпечення ліквідації загроз і ризиків у сфері інформаційної безпеки є основним чинником її структурування, формування і розглядається як діяльність, що має на меті запобігати нанесенню збитку інтересам особистості, суспільства і держави в інформаційній сфері.

[1] Історія інформаційно-психологічного протиборства: підруч. / Я. М. Жарков, В. В. Остроумов, В. М. Петрик, Μ. М. Присяжнюк і ін.; за заг. ред. Є. Д. Скуліша. – К.: НВВ НАСБ України, 2012. – С. 8.
[2] Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. № 386-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon2.rada.gov.ua/laws/show/386-2013-р.
[3] Комова М. В. Принципи співвідношення фактів і інтерпретація у засобах масової інформації / М. В. Комова. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2012. – С. 56.
[4] Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 р. "Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України: Указ Президента України від 3 травня 2014 р. № 449 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: presidenl.gov.ua/nj/documents/17823.html.
[5] Протокол спільної наради Міністерства внутрішніх справ і Національної ради з питань телебачення і радіомовлення від 30 серпня 2014 р.