Соціально-політичні погляди В. Липинського та Д. Донцова: порівняльна характеристика.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і мислитель Дмитро Донцов.

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.

Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах - на принципі "інтегрального націоналізму" та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах.

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Найбільш впливовим представником українського консерватизму є політичний мислитель

В'ячеслав Липинський.

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління - монархічну чи республіканську - було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем.

На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору

найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

Розвиток філософської думки в Україні за радянської доби.

У розвитку української філософії за радянських часів можна виокремити такі періоди: 20-ті роки; період сталінізму (30-50-ті роки); кінець 50-х - 80-ті роки; період перебудови. Особливо жорстоких репресій зазнали інакодумці в Україні упродовж 60-х - першої половини 80-х років XX ст..

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринець таін.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дяшлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р. В. Чаговець і багато інших.

Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій "Празька весна"1968 р. Саме тому в 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60-70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука "Хрущовська відлига" і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках.

Провідними українськими філософами цього періоду ХХ ст. були Дмитро Чижевський (1894-1977) і Микола Шлемкевич (1894-1966). Дослідження Д. Чижевського присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його доробок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним як у раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Отже можна зробити висновок, що перща половина ХХ ст. вважається першою хвилею відродження. Відродження пов'язане з творчістю В. Винниченка, Є. Маланюка, Д. Чижевського, М. Хвильового, а також репресованими в 1937 році - Демчуков, Юрчаком, Степановим. Початок 60-х рр. пов'язаний із діяльністю І. Копніна а також з другою хвилею відродження української філософії.