Етичні вчення стоїків та епікурейців: порівняльна характеристика.

Засновником епікуреїзму був Епікур. Його етичний девіз - живи на самоті. Мета життя людини, за переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.

Порівнюючи епікуреїзм та стоїцизм, варто наголосити на основах світобудови в їх значеннях для людини; висновках,що випливають для людини з такого розуміння світобудови; та на життєвих завданнях людини.

З точки зору епікурейців матеріальний речовинний світ складається з атомів, що рухаються хаотично. Людська душа також складається з атомів. Оскільки в основі світу лежать невмирущі атоми, то смерті не існує. В цілому сенс життя людини зводиться до отримання максимум насолод. Виходячи з такого розуміння світобудови, то людям потрібно позбутися життєвих страхів, задля досягнення атараксії - душевної незворушності.

З іншого боку стоїки, які вважали, що весь світ - єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог-це творчий вогонь, тілесне дихання , життєва теплота(пневма), що розлита в тілі природи. У світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Не варто опиратись фатуму: того,хто бажає,доля вабить, хто не бажає - тягне. При цьому людина мусить бути незворушною і безпристрасною(апатичною). Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя.

Як і епікурейці, стоїки проповідували апатію, та якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу.

Античний скептицизм.

Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.

Згідно з гносеологією скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень - спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.

Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.

Філософія неоплатонізму.

Неоплатонізм - ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує

елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вченя про еманацію(випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Основні творці неоплатонізму: Плотін , Порфирій, Ямвліх, Прокл. Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом еманації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.