Передмова

Суспільство на сучасному етапі розвитку дедалі частіше стикається з проблемами виникнення аварій та катастроф, забезпечення здоров'я і безпеки людей, охорони навколишнього середовища. Як зазначав відомий російський учений, академік РАН М. Моісєєв, “ризик і небезпеки в розвитку цивілізації були, є і будуть. 1 нам доведеться привчити себе до думки про необхідність жити під цим тягарем. Однак це означає лише одне: людству необхідно навчитися гранично знижувати цей ризик і небезпеки” [1].

Визнавши глобальний характер небезпечних процесів і явищ, з якими людство зіткнулося у другій половині XX ст. і масштаби яких почали загрожувати людській цивілізації, світове співтовариство розробило і прийняло нову стратегію гармонійного розвитку природи і суспільства. Вона враховує дві взаємопов'язані базові концепції, на яких ґрунтується вибір шляхів переходу до коеволюції природи і суспільства, – сталий розвиток і безпека [2–4].

Донедавна у пострадянських країнах в основі концепції безпеки знаходився принцип “нульового ризику”. Як показала практика, така концепція неадекватна законам техносфери. Ці закони мають імовірнісний характер і небезпека аварій та надзвичайних ситуацій існує завжди. Нульова імовірність аварії можлива лише в системах, які позбавлені запасу енергії, хімічно і біологічно активних компонентів. Виходячи з цього, в нашій державі, як і в більшості розвинених країн, була відкинута концепція “нульового ризику” і схвалена концепція “прийнятного ризику”, яка передбачає широке використання принципу “передбачити і запобігти”. Вона стає домінуючою в регулюванні відносин у сфері промислової безпеки. Розроблено директивні документи, які регламентують проведення аналізу й оцінювання ризику, декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки з урахуванням рівня небезпеки і ризиків втрат, пов'язаних зі специфікою природних явищ, діяльності людей.

У розвиток цього підходу в книзі наведені визначення і класифікацію ризиків (індивідуаліьний, соціальний, колективний, потенційний територіальний тощо), характеристика їхніх кількісних показників. Відповідно до сучасного наукового розуміння і практики дано поняття й описано природний, техногенний, екологічний ризики. На основі узагальнення вітчизняних і закордонних підходів, розробок у сфері аналізу та управління ризиком викладено сучасні методи ризик-аналізу як процесу ідентифікації небезпек, оцінювання ризику для окремих осіб або груп населення, майна чи навколишнього середовища.

Ідентифікація чинників ризику передбачає виявлення і врахування всіх джерел небезпеки (загроз), подій, що ініціюють виникнення аварій або надзвичайних ситуацій, опис можливих сценаріїв розвитку аварій чи надзвичайних ситуацій.

Оцінювання ризику – це процес визначення ймовірності виникнення негативної події (аварії) протягом певного періоду та масштабності наслідків для здоров'я людей, майна, навколишнього середовища. Кількісне значення ймовірності виникнення негативної події встановлюють на основі статистичних даних і теоретичних моделей. Наслідки аварій оцінюють за допомогою математичного моделювання за всіма можливими сценаріями розвитку негативних подій.

Визначення оцінок ризиків має ґрунтуватися на результатах контролю технічного стану потенційно небезпечних об'єктів, даних комплексного моніторингу небезпечних геологічних і гідрометеорологічних процесів, стану природних комплексів тощо, на статистичних даних про відмови, інциденти, аварії, надзвичайні ситуації техногенного характеру, стихійні природні явища, а також на результатах моделювання відповідних небезпечних подій і ситуацій.

Аналіз екологічного ризику, як і питання взаємодії людини з природою та гарантії безпеки її існування загалом, потребує детального вивчення стану природного середовища, різноманітних антропогенних чинників впливу на людину, навколишнє середовище. Оцінювання ризику для екологічних систем має ґрунтуватися на об'єктивних оцінках математичного сподівання екологічного збитку.

Аварії, техногенні та природні надзвичайні ситуації, як правило, мають наслідки різного характеру. З цієї причини потрібна єдина міра збитків від цих ситуацій (наприклад, вартісна) або критерії, які зводять різні наслідки до одного базису.

Управління ризиками – це процес прийняття рішень і здійснення заходів, спрямованих на мінімізацію можливого рівня ризику. Управління ризиками техногенного і природного характеру здійснюється в межах значень ризиків від мінімального до прийнятного, визначених для конкретного об'єкта. За своїм характером управління ризиками техногенного і природного характеру є комплексним і спрямоване на зниження інтегрального ризику, обумовленого спільною дією небезпечних чинників.

Кількісні методи аналізу, оцінювання та управління ризиками, детальний аналіз методик оцінювання ризиків техногенного, природного та екологічного характеру, викладені в монографії, створюють базу для ефективного їх застосування на практиці. Особливої актуальності ці матеріали набувають у зв'язку із запровадженням в Україні нової обов'язкової нормативної процедури – декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки. Так, розглянуті методи й алгоритми оцінювання ризиків експлуатаційної небезпеки потенційно небезпечних об'єктів, теоретико-методичні основи найнеобхідніших методів стохастичного моделювання, методи системного аналізу, теорії нечітких множин та нечіткої логіки, методи “дерево відмов” та “дерево подій”, логіко-ймовірнісні моделі розвитку аварій є не чим іншим, як методологічним підґрунтям до розробки декларацій безпеки для об'єктів підвищеної небезпеки. На основі отриманих за їх допомогою оцінок ризиків приймаються науково обґрунтовані управлінські рішення щодо забезпечення превентивної політики стосовно виникнення надзвичайних ситуацій, використання такої методології тим самим сприяє підвищенню рівня техногенної, природної та екологічної безпеки.

Розглянутий комплекс спеціальних завдань: мінімізації очікуваного збитку на об'єкті внаслідок вибору деякого комплексу захисних заходів; мінімізації вкладених ресурсів для досягнення прийнятного рівня ризику; вибору оптимальних затрат на управління ризиком дає змогу значно оптимізувати матеріальні затрати на забезпечення прийнятного рівня ризику для безпеки населення і навколишнього середовища.

Аналізуючи методологію оцінювання техногенних, природних та екологічних ризиків, не можна обійти увагою такий новий вид ризику, як терористичний. Тому наприкінці книги автори зосередили свою увагу на дослідженні видів тероризму і методах виявлення його чинників.

У монографії широко використано дані, наведені в Національних доповідях про стан техногенної та природної безпеки в Україні у 2003–2006 pp. [5–7], у розробці яких автори брали безпосередню участь, а також статистичні узагальнення Мінприроди України “Довкілля України” [8].