КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАВДАННЯ АДВОКАТУРИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Поняття адвокатури України та її конституційних завдань
Розбудова української правової держави, для якої людина є головною соціальною цінністю, а її потреби та інтереси — основними критеріями діяльності держави, неодмінно потребує оновлення законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними правовими актами в галузі прав людини. М. С. Грушевський зазначав, що "мораль, як і право, не існують незмінно, а творяться Й перетворюються невпинно, під впливом обставин життя політичного, соціального, а головним чином економічного"[1]. У правовому полі нашої держави повинні набути послідовного розвитку та конкретизації основні принципи, на яких базуються взаємовідносини між правовою державою та особою: взаємна відповідальність держави та особи; верховенство закону та суворе підпорядкування праву діяльності всіх державних органів і посадових осіб; обмеженість і підзаконність державної влади; невід'ємність, непорушність та недоторканність прав і свобод людини.
Конституція України серед інших важливих конституційних прав і свобод громадян виділяє такі, як право на свободу і особисту недоторканність (ст. 29), повагу до честі й гідності особи (ст. 8), закріплює право громадян на правову допомогу (ст. 9), презумпцію невинуватості (ст. 2).
У Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошується право обвинуваченого мати достатні можливості для підготовки свого захисту, який він може здійснювати особисто або через посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому захисника безкоштовно. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також проголошує принципи правового захисту людини, її прав і свобод.
Реформування держави закономірно поставило завдання створення надійного механізму захисту прав і свобод громадян, а також юридичних осіб, надання їм необхідної юридичної допомоги. Як зазначив МП. Орзіх, "правозахисний механізм стосовно прав і свобод людини включає, поряд із нормативно-правовою, інституціональну частину — органи і організації, для яких спеціальною компетенцією або статутним завданням (для громадських організацій) є захист прав і законних інтересів людини і громадянина, і інструментальну — придатні для ефективного застосування засоби охорони й захисту правового положення особи".
"Основні положення про роль адвокатів", прийняті Восьмим Конгресом ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 р., підкреслили значення адвокатури як професійного правозахисного інституту. В цьому документі, зокрема, зазначається, що кожна людина має право звернутися за допомогою до адвоката для підтвердження своїх прав і захисту на всіх стадіях кримінальної процедури, а уряд зобов'язаний гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального і рівного доступу до адвокатів усіх осіб, які проживають на території держави, а також можливість користуватися юридичною допомогою, яка здійснюється незалежними юристами без втручання в їхню діяльність. Стандарти незалежності юридичної професії, прийняті Міжнародною асоціацією юристів у 1990 р., також затверджують демократичні принципи здійснення адвокатської професії.
Створення правової держави є одним із найактуальніших завдань, яке стоїть сьогодні перед Україною. Здійснити його неможливо без усвідомлення ролі у цьому процесі правових інститутів, покликаних активно сприяти охороні прав і свобод громадян, зміцненню законності і здійсненню правосуддя. Без ефективного функціонування незалежної та сильної адвокатури існування демократичної держави і громадянського суспільства неможливе. Адвокатура здатна справляти істотний вплив на всі сторони життєдіяльності держави, активно допомагати проведенню реформ, формуванню правової держави.
Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується, насамперед, юридичними механізмами кожної конкретної держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини мають бути національне законодавство і сама держава, на території якої проживає особа. Законодавство є основою механізму забезпечення прав людини. Тому особливого значення набуває визнання й закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Юридичний механізм забезпечення прав людини включає також і юридичні засоби (процедури) реалізації таких прав. Це встановлені в законі і спрямовані на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей послідовність та узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій.
Дуже важливими у цій системі є юридичні засоби охорони прав людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б захистити людину від можливих посягань на її права. До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну, функцію.
Кожна людина має право розраховувати на захист з боку держави у разі порушення її основних прав або виникнення перешкод на шляху їх реалізації. З цією метою держава має створити систему відповідних юридичних засобів. Це засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації, відновлюються порушені права.
Існуюють такі види юридичних засобів правозахисту за суб'єктами захисту: судові, прокурорські, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські.
Серед усіх юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі. її фундаментальним призначенням є захист прав людини, і саме тому необхідне досконале функціонування цього надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту. Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини є найвищим критерієм прогресивності адвокатури.
Україна, яка стала на шлях відродження, потребує розроблення власної концепції співвідношення особи, суспільства та держави, механізмів захисту прав громадян. Якщо виходити з того, що головною дійовою особою суспільства є конкретна людина, то громадянське суспільство можна визначити як "сукупність людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних суспільних інститутів. Останні опосередковують приватне життя людини, допомагають їй задовольняти свої потреби та інтереси"[2].
Відповідно до статті 2 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатура України — це недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.
На адвокатуру як певним чином організоване об'єднання юристів-професіоналів покладається низка завдань, виконання яких свідчить про ефективність адвокатської діяльності. До загальних завдань адвокатури можна віднести: сприяння пануванню принципу верховенства права в державі, охороні прав і законних інтересів усіх фізичних і юридичних осіб, здійсненню правосуддя; дотримання і зміцнення законності; виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, поваги до прав, свобод, честі та гідності особи.
Спеціальним і головним завданням адвокатури є забезпечення кваліфікованою юридичною допомогою кожного, хто її потребує.
У статті 59 Конституції України визначені такі завдання адвокатури: 1) забезпечення права на захист від обвинувачення; 2) надання правової допомоги при вирішенні справ у судах; 3) надання правової допомоги при вирішенні справ в інших державних органах. Адвокатура виконує свої функції у різних напрямах діяльності: від надання консультацій, до захисту у кримінальних провадженнях і представництва у цивільних, господарських та адміністративних справах.
Консультування з питань застосування законодавства є однією з найважливіших функцій адвокатури. Вона найчастіше полягає у роз'ясненні чинного цивільного, сімейного, трудового, адміністративного і кримінального законодавства. Чільне місце в цій роботі посідає надання порад з процесуальних питань.
Ще одним важливим напрямом діяльності адвокатури є юридичне обслуговування підприємств, установ, організацій, які не мають власних юрисконсультів. Адвокат, який надає правову допомогу підприємствам, установам, організаціям, бере участь в укладенні ними договорів, веде претензійну роботу і справи в судах, надає консультації з правових питань адміністративно-управлінському персоналу, робітникам і службовцям, таким чином здійснюючи юридичний супровід їх діяльності.
Функція захисту у кримінальних провадженнях є однією з тих функцій, які найбільш повно відображають сутність адвокатури як правового інституту, основною метою якого є захист порушених прав. Кримінальний процесуальний закон передбачає забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист. І це право може бути реалізовано лише адвокатами, яким для цього надані досить широкі можливості. Зокрема, кримінальне процесуальне законодавство передбачає сукупність прав, які має адвокат-захисник як під час судового розгляду, так і в процесі досудового розслідування, що дозволяє адвокатові на високому професійному рівні здійснювати захист інтересів свого підзахисного.
Крім того досить важливою є функція здійснення представництва в судах та інших державних органах у цивільних, господарських і адміністративних справах; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру.
Можна також виділити таку функцію адвокатури, як участь адвокатів у правовому всеобучі і роз'ясненні законодавства населенню, наприклад, через засоби масової інформації.
Ефективність діяльності органів правосуддя, дотримання ними принципу верховенства права, забезпечення прав і свобод людини є однією з ознак демократизації суспільства і формування правової держави. Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат не має повноважень спеціально стежити за дотриманням прав і свобод людини, не може застосовувати заходи примусу в разі їх порушення, але він є, по суті, специфічним суб'єктом контролю за дотриманням законів у процесі здійснення правосуддя.
Історія адвокатури свідчить, що протягом тривалого часу значення адвокатури принижувалося і адвокатура не могла отримати належного законодавчого регулювання. У силу специфіки функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативності органам державної влади ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії. Шлях становлення української адвокатури був особливо складним, постійно мали місце пошуки кращих форм і способів організації адвокатури. Чинний Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" зробив величезний крок в напрямку зміцнення адвокатури в Україні та створення дійсно ефективного механізму її організації та функціонування.
Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Яка ж соціальна сутність адвокатури? Соціальна сутність явища — "...це його роль у задоволенні потреб, інтересів певного суб'єкта — суспільства в цілому чи якоїсь його частини: народу, нації, прошарку, групи тощо. Інакше кажучи, сутність явища соціальної дійсності — це його значення для існування Й розвитку суб'єкта"[3]. За своєю природою адвокатура є самостійною організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Громадянський характер адвокатури дістає вияв у тому, що, надаючи будь-яку юридичну допомогу, адвокат відстоює справедливість, порушене право. А це є невід'ємним елементом, першоосновою. Разом з цим, діяльність адвокатури має й державний характер, адже вона як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги — захищає права й законні інтереси громадян.
Не менш важливим, ніж встановлення соціальної суті адвокатури, є визначення її юридичної природи. Визначення юридичної (правової) природи будь-якого явища дає можливість встановити його реальний зміст, місце в системі схожих правових явищ, тобто є воно самостійним чи похідним, а також, який механізм слід застосувати для його вдосконалення. Правова природа — це сукупність особливостей, які відображають сутність конкретного явища і дозволяють відмежувати його від схожих правових явищ.
Встановлення правової природи можна здійснювати починаючи від дослідження походження явища і до аналізу того, що вкладається в його зміст сьогодні. Так, на перших етапах розвитку суспільства правових норм або взагалі не існувало і всі суперечки вирішувалися на основі норм моралі, або норми права були досить прості, а тому зрозумілі для всіх і кожного. Кожна особа могла захистити себе самостійно. Розвиток культури, виробничих відносин обумовлює ускладнення правових норм. Поступово виникає потреба у людях, які спеціально вивчають закони і можуть надавати юридичну підтримку особам, яким така підтримка необхідна.
Отже, існування адвокатури зумовлено життєвою потребою. З розвитком права і ускладненням законодавства вже не кожна особа може сама себе захистити, і виникає необхідність отримати юридичну підтримку чи правозаступництво від особи, яка займається цим професійно. Таким чином, адвокатура, у власному розумінні цього слова, являє собою правозаступництво, тобто, іншими словами, юридичну допомогу, що надається правознавцями-фахівцями. Звідси цілком зрозуміло, що в той час як, наприклад, судове представництво має на меті усунути незручність особистої явки сторін у суд і, за своєю суттю, не передбачає спеціальної підготовки, сутність адвокатури полягає в наданні допомоги на основі спеціальних знань.
Але, хоч адвокатура і судове представництво різнилися за своєю суттю, у них була одна спільна риса: як адвокати, так і представники мали можливість діяти в суді. Така тотожність діяльності привела до двох результатів. З одного боку, судове представництво стало професійним заняттям окремої категорії осіб, а отже, відбулося деяке змішування функцій адвокатів і повірених (представників). Так, наприклад, французькі й англійські повірені (avoues, solicitors) одержали з часом право виконувати у визначених випадках обов'язки адвокатів, а італійські адвокати — займатися судовим представництвом.
З іншого боку, на практиці виникла потреба поєднати представництво з правозаступництвом у руках певного кола осіб, надавши їм функції адвокатів. Такий підхід призвів до того, що критерій професійності при розмежуванні судових представників та інших адвокатів поступово втрачає своє значення. Адвокат як професійний фахівець, котрий діє в суді, здійснює, в свою чергу, і представництво інтересів особи і таким чином надає професійну правову допомогу. Однак основною особливістю представництва є можливість представника діяти замість особи, яку він представляє. Це можливо, наприклад, у цивільному процесі. У кримінальному процесі функція адвоката полягає не в тому, щоб представляти інтереси особи замість неї, а в тому, щоб діяти спільно з обвинуваченим з метою захистити його від обвинувачення. Так виникає одна з основних функцій адвокатури — функція захисту. Але в обох випадках діяльність адвоката здійснюється в суді.
Отже, можна дійти висновку, що адвокатура за своєю правовою природою є професійною діяльністю, що полягає у веденні у суді чужих справ. А адвокат — це юрист, який виконав вимоги, що ставляться до адвоката, і надає правову допомогу в суді (неважливо, в якому)[4]. В Законі України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" також зазначається, що адвокат — фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність із захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.
- [1] Грушевський М. На порозі нової України. Статті й джерельні матеріали / М. Грушевський. — Нью-Йорк—Львів—Київ—Торонто—Мюнхен. — 1992. — С. 82.
- [2] Мацюк Л. Громадянське суспільство — соціальна основа держави, влади й демократії / Л. Мацюк // Українське право. — 1995. — № 1 (2). — С. 25.
- [3] Рабінович П. Правова держава: яка її соціальна сутність? / П. Рабінович // На шляху до правової держави : львівська регіональна науково-правова конференція. — Львів, 1992. — С. 23—25.
- [4] Власенко С. Адвокат — защитник прав человека / С. Власенко, А. Резников // Юридическая практика. — 2004. — № 50.
