Культура професійного мовлення вчителя-логопеда.

Як відомо, кінцевою метою логопедичного впливу на дитину з порушеннями мовлення є ефективна соціалізація її в середовищі однолітків з нормальним мовленнєвим розвитком. Відбувається цей процес безпосередньо у спілкуванні дорослих і дітей та дітей між собою. Основними учасниками спеціального педагогічного спілкування і корекційного навчання є професійні вчителі-логопеди, уповноважені допомагати дітям позбутися вад мовлення, й учні – носії цих вад – основні суб'єкти спеціального корекційного навчання.

Як фахівець учитель-логопед формується в результаті спеціальної підготовки у навчальних закладах при опануванні широкими міждисциплінарними знаннями медико-біологічного і психолого-лінгвістичного блоків дисциплін, знаннями про специфіку навчання і виховання дітей з порушеннями мовленнєвого розвитку, а також про особливості їхнього психічного і загального розвитку. Ці характеристики чітко сформульовані у професіограмі вчителя-логопеда (Пінчук Ю. В.)

Для професійної діяльності спеціаліста в галузі логопедії важливого значення набувають певні комунікативні характеристики його мовлення, оскільки саме він є провідним учасником спеціального корекційного процесу і спілкування, що його супроводжує, яке часто стає не тільки засобом, але й предметом навчання. Ось чому до логопеда висуваються високі вимоги як до елітарної мовленнєвої особистості. Від нього вимагається володіння зразковим літературним мовленням з дотриманням орфоепічних норм, з багатим лексико-фразеологічним і бездоганним граматичним оформленням. Вчитель-логопед повинен володіти найважливішими жанрами літературного мовлення, мати широку ерудицію, поважне ставлення до співрозмовника, емпатію тощо. Професія зобов'язує його бути зразковим носієм комунікативної культури в очах дітей та їх батьків, який постійно впроваджує цю культуру в їх свідомість. Його професійним обов'язком є вичерпний аналіз та кінцева оцінка правильності мовлення людини та з'ясування причин ймовірних відхилень.

Водночас логопед повинен завжди пам'ятати про правила деонтології і дотримуватися цих правил як при здійсненні логопедичної допомоги, так і в випадках взаємодії з клієнтом (заборона розголошувати діагноз, приймати рішення з проблеми, яка знаходиться у компетенції іншого спеціаліста тощо). Наприклад, вчитель-логопед добре володіючи методиками обстеження та розвитку інтелекту дитини будь-якої вікової групи, не має юридичного права ставити діагноз щодо психічного стану клієнта – це є прерогативою лікаря-психоневролога. Крім того, норми деонтології є складовою частиною норм універсальної поведінки людини і включають заборону принижувати, ображати клієнтів, примушувати їх відвідувати заняття тощо.

З нашого погляду, професійний статус логопеда характеризується в першу чергу його мовленням і реалізується через низку вербальних і невербальних знаків, таких, як:

• медична уніформа, якщо логопед працює у медичному закладі;
• витримана міміка і жестикуляція людини, яка грає соціальну роль експерта;
• відповідна інтонаційна тональність, притаманна даній ролі;
• вживання термінів та професіоналізмів у мовленні;
• правильна артикуляція, чітке і старанне промовляння не тільки слів та фраз із логопедичних вправ, а й усього усного мовленнєвого продукту педагога (Л. С. Бейлінсон).

Специфіка професійної діяльності логопеда полягає в тому, що корекційний процес відбувається у тісній взаємодії з батьками дитини. Тому логопед повинен володіти прийомами роботи з батьками клієнтів, знати і враховувати їх мотивацію при зверненні до спеціаліста-логопеда, вимагати правильного і систематичного виконання домашніх завдань.

Під час логопедичного обстеження дитини, під час індивідуальних занять, особливо в умовах роботи логопедичного кабінету у школі чи поліклініці, важливо, щоб батьки спостерігали за цим процесом, тобто знаходилися поруч. Це логопедові треба взяти за правило, оскільки, як показує практика, часто батьків відправляють чекати дітей за дверима кабінету. В умовах групових занять у спеціальних дошкільних закладах раз на тиждень відводиться час для бесід з батьками та проводяться для них відкриті логопедичні заняття.

Під час першого прийому батьки відповідають на деякі запитання стосовно розвитку та здоров'я дитини, висловлюють свої скарги щодо мовленнєвих труднощів дитини. Дуже важливо під час обстеження дитини продемонструвати батькам сутність виявлених мовленнєвих відхилень та здійснити пошук їх причин.

Зазвичай самостійно батьки не можуть оцінити всієї картини мовленнєвого порушення. Переважно вони звертають увагу на грубі вимовні недоліки своїх дітей, такі, як горлова вимова [р] та заміни цього звука на [л] [j], [в]; міжзубна вимова [с], заміни [л] на [j], [в] тощо. Це велярний ротацизм, параротацизм, параламбдацизм, парасигматизм, міжзубний стигматизм. Несподіванкою для батьків стає виявлення під час логопедичного обстеження у дитини інших мовленнєвих дефектів, серед яких бокова вимова [р], [с], [ш], [ц], [ч]; пропуск [л]. Це боковий ротацизм, різні види стигматизму (призубного, бокового), ламбдацизм. Найбільшим розчаруванням для батьків стає "вирок" логопеда, що у дитини, крім недоліків звуковимови, діагностуються порушення граматичної і лексичної сторін мовлення, зв'язного мовлення і ставиться діагноз загальне недорозвинення мовлення, алалія або порушення голосу, темпоритмічної організації мовлення, виявляється неврологічна симптоматика як причина моторних і сенсорних утруднень.

У ході виконання дитиною завдань логопеда батьки звертають увагу на труднощі і помилки своєї дитини, усвідомлюють необхідність їх усунення за допомогою спеціального логопедичного впливу. Інколи такої демонстрації недостатньо і доводиться пояснювати родині про важливість і необхідність своєчасної корекції мовлення для загального розвитку дитини, для успішного засвоєння нею грамоти та навчання у школі, в цілому для психологічного комфорту дитини.

Вже на цьому етапі роботи слід пояснити батькам, як потрібно організовувати домашнє виконання завдань з дитиною з порушеннями мовлення. У дослідженні Л. С. Бейлінсон рекомендації для логопеда конкретизуються у такий спосіб:

• пояснити батькам, у чому полягає сутність дефекту мовлення їхньої дитини з урахуванням освіти батьків (тобто у доступній формі);
• переконати батьків і дитину в успіху логопедичних занять за умов їх систематичного проведення з логопедом і в домашніх умовах;
• продемонструвати батькам вправи і завдання, які слід виконувати вдома з дитиною, зосереджуючи їх увагу на суттєвих моментах, що впливають на ефективність занять,
• попередити батьків і дитину про можливі труднощі при виконані домашніх завдань і можливе погіршення стану мовлення в разі, якщо логопедичні заняття проводитися не будуть;
• надати батькам детальну інструкцію щодо проведення домашніх мовленнєвих вправ, по можливості забезпечити їх необхідним дидактичним матеріалом (наприклад, спеціальним альбомом з малюнками, який містить потрібний словниковий матеріал) або порекомендувати купити спеціальні зошити з друкованою основою для логопедичних занять тощо.

Оскільки мовлення оточуючих дитину дорослих (педагогів і батьків) має великий вплив на її розвиток, тому до їх мовлення висуваються особливі вимоги.

Миронова С.О. зазначає, що звернуте до дитини мовлення передусім повинно бути нешвидким. Спокійний, дещо уповільнений темп мовлення дорослого сприяє кращому його розумінню.

Виразність та емоційність мовлення досягаються за рахунок підвищення або пониження голосу у тих місцях, до яких потрібно привернути увагу дитини. Особливо чітко повинні різнитись питальні та розповідні, окличні та спонукальні речення.

Особливо слід звернути увагу на інтонаційну культуру корекційного педагога.

У ситуації надання порад і консультацій батькам інтонаційна тональність логопедичної рекомендації повинна реалізовуватися у певному емоційному стані, який можна охарактеризувати як доброзичливе ставлення помірної інтенсивності і повного самоконтролю (Л.С. Бейлінсон). Корекційний педагог не може собі дозволити ворогуючу, саркастичну, невпевнену, мрійливу, гордовиту, агресивну, грубу, хвалькувату, принизливу, образливу, перелякану тональність. Він також не може виявляти надмірний захват під час спілкування з дитиною та її батьками, які прийшли на прийом до спеціаліста. Небажана також песимістична, байдужа, роздратована, розгублена, вдавана, таємнича тональність спілкування. Серед великого спектру тональностей рекомендуються такі: офіційна, серйозна, жартівлива, дружня, наполеглива, здивована, з тривогою, радісна, задумлива, рішуча, лагідна, ввічлива (Л. С. Бейлінсон, А. Й. Капська, О.О. Мурашов).

Звертаючись до дитини, не можна вживати слова з прихованим значенням, неоднозначністю, з іронічним підтекстом. Дитина значною мірою орієнтується на пряме ситуативне сприймання повідомлення. І якщо у мовленні дорослого не збігається зміст висловленого з інтонацією, у дитини може виникнути непорозуміння, а у гіршому випадку – навіть невротична реакція. Наприклад: "Який же ти в мене розумник!" – з принизливою інтонацією та недоброю посмішкою.

Відомо, що засвоєння дітьми інтонаційної сторони мовлення відбувається на основі наслідування, однак, діти з порушеннями мовлення вимагають спеціального корекційного навчання інтонаційній виразності мовлення. Дітей навчають користуватися різними за характером спілкування й інтонування реченнями: розповідне, окличне, питальне, спонукальне.

У ході корекційно-логопедичної роботи широко використовуються казки. Розповідаючи їх дітям, педагог говорить то низьким, грубим голосом, зображуючи, наприклад, ведмедя, то високим, тоненьким голоском, зображуючи зайчика, то ласкавим, ніжним, улесливим голосом – лисицю (казка "Колобок"). А потім вимагатиме від дітей повторювати, розігрувати фрази з казки, відповідно змінюючи свій голос.

За будь-яких умов спілкування мовлення вчителя за змістом повинно бути доступним і зрозумілим для дітей. У ньому повинні бути паузи для усвідомлення дітьми матеріалу, який вони почули. Доречне, наприклад, багаторазове вживання одних тих самих слів у різних словосполученнях і реченнях: "Сашко малює червоний м'яч. Яринка малює круглий м'яч. Іванко малює червоненький м'ячик."

Також педагогу слід уникати складних синтаксичних і граматичних конструкцій. Наприклад: "Сьогодні на занятті, виконуючи всі запропоновані завдання, ви будете вчитись правильно вживати споріднені слова". Краще сказати так: "Сьогодні на занятті ви будете вивчати споріднені слова".

Лексика, яка використовується дорослими у мовленні, повинна обмежуватися темами, доступними дитині. В той же час мовлення дорослого не повинно бути спрощеним: для нього слід добирати слова та словосполучення, які знаходяться в зоні найближчого розвитку дитини, тобто вона їх розуміє (пасивне мовлення), але не використовує при побудові власних висловлювань (активне мовлення). У цьому полягає дидактична спрямованість спілкування з дитиною.

Як свідчить практика, не менш важливим є питання про те, як педагог подає дітям мовленнєвий зразок. Це може бути нове звукосполучення, словосполучення, граматична форма, розповідь тощо. Зразок повинен бути доступним для розуміння, виразним, складатися з чітко побудованих речень.

Учитель сподівається на те, що, слухаючи його, діти поступово засвоюють почуте. Однак спонтанно це не відбувається. Дітей з порушеннями мовлення слід спеціально вчити користуватися поданим мовленнєвим зразком. Тому у логопедичній практиці застосовуються такі спеціальні словесні прийоми, як демонстрація мовленнєвого зразка, коментуюче мовлення та багаторазове повторення мовленнєвого матеріалу. Педагоги у практичній діяльності дітей забезпечують тісний зв'язок між словом і реальним предметом, ознакою, дією, повторюючи певні потрібні лексичні та граматичні одиниці. Це сприяє кращому сприйманню і розумінню мовлення, збагачує словник дитини, запобігає виникненню аграматизму, попереджує заїкання. Наприклад, "Славо, ти малюєш м'яч. І Наталка малює м'яч. І Олег малює м'яч. Усі діти малюють м'ячі. Сергію, що малює Слава?"

Дуже часто можна спостерігати, що в ході заняття немає чіткого зв'язку між запитанням педагога та відповіддю дитини. За питання повинно бути чітким і зрозумілим, повністю відповідати темі, меті заняття, етапу корекційної роботи та інтелектуально-мовленнєвим можливостям дитини. Обов'язково слід враховувати, що комунікативні навички дитини з тяжкими порушеннями мовлення формуються шляхом поступового засвоєння складних мовленнєвих моделей (відповідь словом, словосполученням, простим непоширеним реченням, поширеним реченням, складнопідрядним реченням).

Для оцінки мовлення педагога і логопеда, зокрема, важливим критерієм є його дозування. На жаль, доволі часто логопед говорить занадто багато, а діти, навпаки, дуже мало. Частка мовленнєвої участі на занятті визначається періодом навчання. На початку навчання, коли активність дітей ще дуже мала, припустиме таке співвідношення, коли логопед говорить більше, ніж діти. Але у подальшому при зростанні мовленнєвої активності дітей співвідношення їх мовлення та мовлення логопеда повинно змінюватись.

Говорячи про вимоги до мовлення вчителя, слід підкреслити, що норм літературної мови потрібно дотримуватись не лише на заняттях, але і поза ними. Однак, як показують спостереження, логопед більше слідкує за своїм мовленням безпосередньо під час занять. В інших умовах, особливо роблячи дітям зауваження, мовлення логопеда змінюється за темпом, інтонацією, змістом, або геть стає російським.

Не можна обійти тему "сюсюкання" з дитиною. Такий стиль мовлення вживається людьми, далекими від педагогіки, які досить рідко спілкуються з дітьми. Сюсюкання уподібнює спілкування з дітьми спілкуванню із тваринами. Цей стиль спілкування ігнорує особистість дитини, принижуючи її гідність і завдаючи великої моральної шкоди. До того ж, дитина відразу відчуває нещире до неї ставлення.

Вкрай важливим у становленні мовлення дитини в онтогенезі відіграють мовленнєві зразки оточуючих людей. У фонетичному аспекті сюсюкання шкідливе для дитини, оскільки виступає небезпечним взірцем для наслідування. Якщо дитина чує мовлення у різних фонетичних варіантах, (сподіваємося, що не всі близькі оточуючі "сюсюкають"), то перед нею підсвідомо постає занадто складний вибір – який варіант взяти для наслідування? Адже дитина в ході свого розвитку постійно вдосконалює мовлення, прислуховуючись до оточення і порівнює власну вимову з вимовою дорослих. Весь час перебуваючи у такому стані вибору, дитина напружується, і її мовленнєвий розвиток загальмовується.