< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Особливості професійного мовлення вчителя-логопеда.

Професійне мовлення логопеда характеризується певними фонетичними та лексико-фразеологічними особливостями. Зокрема, серед найважливіших фонетичних характеристик виділяють такі ознаки:

  • • максимальна, інколи навіть перебільшена чіткість вимови логопеда, який повинен демонструвати зразкову артикуляцію, оскільки будь-яке висловлювання в його мовленні є взірцем;
  • • спеціальна артикуляція звуків (ізольовано чи у звукосполученні) і слів, які на даному етапі корекційного процесу відпрацьовуються;
  • • рівний, контрольований, під час занять дещо уповільнений темп мовлення;
  • • під час навчання дещо підвищена гучність мовлення;
  • • певне інтонаційне оформлення висловлювання (статусна позиція лідера при спілкуванні, доброзичливе ставлення до дитини, офіційність ситуації на прийомі) (Л. С. Бейлінсон).

Лексико-фразеологічні особливості спілкування логопеда з дітьми та їх батьками полягають у наступному:

  • • вживання логопедом спеціальних термінів (системні порушення мовлення, імпресивне мовлення, спотворена вимова, недостатній словник, аграматизм, дислалія, афонія тощо).
  • • наявність специфічної лексики, яка зазвичай зустрічається у мовленні дітей певного віку (як півник голос подає? – кукуріку);
  • • вживання автологічної лексики (широке використання спеціально дібраних груп слів, чистомовок, прислів'їв, скоромовок, віршів, лічилок, текстів із певним звуком, на певну лексичну тему, з певною граматичною категорією для їх відпрацювання на занятті);
  • • стійкі професійні звороти, які описово чи метафорично позначають ту чи іншу дію дитини із органами чи засобами мовлення ("зроби язик голочкою", "губи трубочкою", "добери слова-друзі (антоніми)" тощо).

Окремо слід сказати про вживання вчителем-логопедом спеціальної термінології. Використання у мовленні термінологічної лексики полягає у більш точному позначенні предметів і явищ, з якими спеціаліст має справу у своїй галузі. Логопед вживає у своєму мовленні терміни для позначення мовленнєвої патології, анатомічних особливостей, лінгвістичних характеристик і параметрів мовлення, психологічних особливостей дитини тощо (наприклад, "фонетико-фонематичне недорозвинення мовлення", "передній відкритий прикус", "фонематичний аналіз", "аутичний синдром").

На сьогодні українська логопедична термінологія ще не сягнула досконалості, хоча вітчизняні науковці досліджують і обговорюють ці проблеми. Відомі окремі дослідження І. М. Іваненко, Р.І. Лалаєвої, Ю. В. Пінчук, Ю. Сурованець. В. В. Тищенка та інших. У зв'язку з відокремленням вітчизняної науки від радянської багато термінів залишаються русифікованими і ще не знайшли точних і влучних українських відповідників. Наприклад, "стертая дизартрия" (російською мовою) на українську мову перекладається, як "стерта дизартрія", "мінімальні прояви дизартрії"; "нєрєзко вьгоаженное обшее недоразвитие речи" – "нерізко виражений загальний недорозвиток мовлення", "мінімальні прояви загального недорозвинення мовлення", "IV рівень загального недорозвинення мовлення"; "заикание" – "заїкування", "загикування", "заїкання"; "смазанность речи" – "змазаність мови", "нечіткість мовлення"; "фонематическое восприятие" – "фонематичне сприйняття", "фонематичне сприймання"; "речєслуховой анализатор" – "мовнослуховий аналізатор", "мовленнєвослуховий аналізатор" тощо.

Разом з тим, інколи вживання спеціальної логопедичної термінології спеціалістом буває недоцільним. Це відбувається у випадках, коли адресат ще не підготовлений до розуміння терміну. До таких співрозмовників ми відносимо дітей і певного мірою їх батьків. Логопед не повинен при спілкуванні з дитиною використовувати терміни, які їй не будуть зрозумілими, краще замінювати їх на спеціальні професійні звороти (див. вище), які описують чи нагадують певну дію чи ознаку. Проте у бесіді із батьками логопед вимушений частково вживати професійну термінологію (пояснюючи логопедичний діагноз, визначаючи причини мовленнєвих вад). Це необхідно для залучення батьків до свідомої участі у спільній роботі з корекції вад мовлення дитини. Але використання термінів відбувається за певних умов: вони завжди пояснюються і коментуються, враховується освітній рівень адресата.

Окремо слід зазначити про неприпустиме вживання корекційними педагогами і батьками вкрай недоречних "термінів" на позначення осіб з порушеннями психофізичного розвитку: "аутята", "даунята", "ЗНМчики", "малята-церебралики". Це глибоко принижує людську гідність дітей та закреслює всі гуманістичні досягнення нашого "розвиненого" суспільства. Називаючи дітей такими "позначками", ми повністю відмовляємося від сприйняття особистості дитини, від її можливостей і позитивних якостей, а бачимо перед собою лише дефект. Тому уникайте вживати таку розмовну псевдотермінологію!

Викладене вище підтверджує думку про те, що професійне мовлення корекційного педагога і логопеда, зокрема, відрізняється від мовлення пересічних громадян високими вимогами щодо фонетичної та граматичної правильності, лексичного і стилістичного багатства, інтонаційної виразності, відповідного темпу та гучності голосу. Також воно характеризується вживанням спеціальної термінології, специфічної автологічної лексики, професійних зворотів як у корекційній, так і діагностичній роботі. Великого значення набувають уміння педагога спілкуватися із дитиною та її батьками, впроваджувати методичні прийоми з формування мовлення, використовувати власне мовлення як засіб корекції мовленнєвої патології дитини чи дорослого з вадами мовлення.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >