Дикція

Не менш важливим елементом техніки мовлення е дикція. У перекладі з латинської мови "дикція" – вимова, манера вимовляти слова. Це чітка і ясна вимова, інакше, чисте і ясне звучання кожного звуку, що виступає основою професійного мовлення логопеда.

"Гарна дикція означає чіткість, ясність вимови слів і фраз, бездоганність звучання кожного голосного і приголосного. Чистота дикції допомагає ораторові й акторові виразно і точно доносити свої думки до слухача. Нечіткість дикції, наявність якого-небудь недоліку (гаркавість, шепелявість і т.п.) відволікають увагу слухачів від змісту промови" (І. П. Козлянінова, І. Ю. Промптова)

Треба зазначити відмінність у значенні термінів артикуляція і дикція. Дикція, окрім артикуляції, включає у собі ще й нормативність вимови, наголошення, тобто керується законами орфоепії.

Правильна дикція залежить від правильної артикуляції. Артикуляція є результатом рухливості всіх органів, що беруть участь в процесі вимови звуку. До цих органів належать активні – щелепи, язик і губи, і пасивні: альвеоли (горбки над верхніми зубами), тверде і м'яке піднебіння. При чому, артикуляційні рухи кожного органа мають свою специфіку в творенні звуків.

Нижня щелепа відіграє в процесі артикуляції дуже важливу роль. Внаслідок опускання нижньої щелепи (за умов, що язик опускається разом з нею) збільшується обсяг ротової порожнини, а це призводить до чіткості вимови звуків, кращого резонування звуку. Долається неприємний ефект говоріння крізь "зціплені зуби".

М'яке піднебіння відкриває або закриває прохід з ротової порожнини в носову. Звичне положення м'якого піднебіння при вільному диханні – опущене. Лише при артикуляції воно піднімається і закриває прохід у носову порожнину для всіх звуків, крім [н], [н'], [м]. Відкритий прохід в носову порожнину характеризує приголосні [н], [н'], [м] в українській мові. Порушення умов підняття й опущення м'якого піднебіння призводить до різного виду гугнявості.

Рухливість губ залежить від вправності м'язів. Опускання нижньої губи відбувається значно швидше, ніж її підйом. У зв'язку з цим нерідко з'являється в'ялість губної артикуляції.

Зміна форми і положення язика забезпечує артикуляцію більшості звуків мовлення. М'язи язика належать до так званих "вправних" м'язів, що є умовою різноманітності рухів, які вони утворюють. Кінчик язика може артикулювати в автономному режимі. Режим руху кінчика язика особливо помітний при артикуляції звука [р]. У цьому випадку з'являються коливання, викликані зміною напрямку струменя повітря в щілині між кінчиком язика і твердим піднебінням.

Гортань розміщена на верхньому кінці трахеї і утворена кількома хрящами і м'язами. Гортань людини, механічні й аеродинамічні процеси, що відбуваються в ній, є найбільш складними в мовленнєвому апараті.

Кожній мові притаманна своя система артикуляції, свій спосіб членороздільного вимовляння звуків. Тому цілком закономірним явищем є те, що одна й та сама літера в різних мовах має різне звучання, наприклад, звук [і] має різну артикуляцію, отже й різне звучання в різних мовах світу. На якість останнього впливають і фонетична система, притаманна тій чи іншій мові, і типові положення рухливих частин мовленнєвого апарату, що властиві їй та визнаються нею відповідними нормі, й емоційна забарвленість мовлення та багато інших чинників (Ю. П. Єлісо- венко).

Наприклад, вимова голосних і приголосних звуків української мови має тенденцію до вертикальної артикуляції, яка утворюється шляхом округлення, передусім, голосних звуків. За положенням губів, вони всі так чи інакше наближені до "кола" (звук [о]). Навіть голосний [і] має помітне вертикальне оформлення, на відміну від російської мови, в якій він так само, як й інші звуки артикулюється горизонтальним положенням губів.

Кожній людини притаманна певна манера вимови слів. Вона передбачає характерний темп мовлення, подовження чи редукцію звуків, складів тощо. Ця манера вимовляти слова пов'язана не стільки з характером артикуляції, скільки з відтворенням специфічної ритмічної структури слова, а також з особливими модифікаціями інтонації.

Зміна звукової наповнюваності слів спотворює сутність мовлення, ускладнює процес спілкування між людьми. Прикладами цього можуть стати вставки звуків-паразитів ([е], [м] тощо) у паузах між фразами чи словами Вони часто сприймаються слухачами як вагання мовця. Подовження голосних, а іноді і приголосних звуків у кінці фрази та перед початком фрази також псують позитивне враження від виступу. Інколи для заповнення частини паузи для обдумування або для підбору слів оратори використовують неприємне на слух шумливе "відлипання" середньої частини спинки язика від піднебіння або боків язика від щік (чмокання). Серед вимовних помилок мовців відома невмотивована назалізація – вимова у ніс кінцевих голосних у словах, що відбувається через передчасне опускання м'якого піднебіння ще до закінчення фрази. Результатом недбалої вимови є також зімкнення губ у кінці слів – "емкання" (Т. В. Каменева).

Існують недоліки вимови, які є наслідком неправильної артикуляції, засвоєної з дитинства. Найпоширеніший недолік – це млява, нерозбірлива вимова. У представленому посібнику ми не будемо розглядати проблеми порушень вимови, які виправляються тільки під керівництвом логопеда. Цікавлять нас лише такі функціональні порушення психологічного характеру як млява артикуляція, тобто недостатня рухливість щелепи, язика, губ, звичка говорити недбало, начебто кваплячись, недомовляючи закінчення, скорочуючи багатоскладові слова, "проковтуючи" приголосні звуки при їх збігові, не дотримуючись норм орфоепії тощо. У побутовому житті таке мовлення можна сприйняти як неповагу до співрозмовника. Для логопеда таке мовлення – пряма вказівка на його професійну непридатність.