Оксазолідинони

Це новий клас синтетичних антимікробних ЛЗ, які проявляють активність відносно грампозитивних мікроорганізмів.

Антимікробна активність. Лінезолід проявляє високу активність у відношенні переважно грампозитивних мікроорганізмів – стафілококів, ентерококів, пневмококів, різних стрептококів (груп А, В, С, а також viridans), анаеробних коків, клостридій і деяких інших мікробів. Грамнегативні мікроорганізми аеробів природно стійкі до лінезоліду, за винятком М. саtarrhalis, Н. influenzae, В. pertussis, N. gonorrhoeae, Legionella spp., відносно яких відзначається помірна активність.

Практично важливо, що лінезолід зберігає активність відносно метицилінорезистентних стафілококів. Відносно S. aureus і коагулазонегативних стафілококів лінезолід проявляє бактеріостатичну дію.

Препарат мае виражену бактерицидну дію відносно 5. pneumoniae, причому штамів як чутливих, так і стійких до пеніциліну, еритроміцину й інших антибіотиків.

Лінезолід проявляє стабільну активність (діє бактеріостатично) відносно ентерококів, у т.ч. резистентних до ванкоміцину і тейкопланіну, має схожу з ванкоміцином активність відносно грампозитивних анаеробів – С. perfringens, С difficile і пептострептококів. На відміну від ванкоміцину, лінезолід діє (бактерицидний ефект) також на грамнегативні анаеробні бактерії, зокрема на В. fragilis, Fusobacterim spp., Prevotella spp.

Лінезолід проявляє помірний постантибіотичний ефект.

Механізм дії оксазолідинонів пов'язаний з інгібуванням синтезу білка в рибосомах бактерійної клітини на ранніх етапах трансляції. В результаті унікального механізму дії не відзначається перехресної стійкості мікроорганізмів до лінезоліду й інших антибіотиків, які діють на рибосоми (макроліди, лінкозаміди, стрептограміни, аміноглікозиди, тетрациклін і хлорамфенікол).

Фармакокінетика. При прийомі всередину швидко і добре всмоктується. Біодоступність складає близько 100 %, не залежить від їди. Cma)l досягається через 1 -2 години. Розподіляється в багатьох тканинах і середовищах організму. Зв'язок з білками = 30 %. Метаболізується в печінці. Виводиться переважно з сечею, в неактивному стані. Період напіввиведення – 5 годин, не залежить від віку пацієнта і функції нирок та печінки.

Місце в антимікробній терапії. Ефективність лінезоліду в контрольованих дослідженнях встановлена при інфекціях різної локалізації (пневмонія, інфекції шкіри і м'яких тканин, сечовивідних шляхів, інтраабдомінальні, ендокардит, сепсис), викликаних грампозитивними мікроорганізмами.

Основна зона застосування лінезоліду – інфекції, викликані мультирезистентними грампозитивними бактеріями, передусім стафілококами й ентерококами. У порівняльних дослідженнях відзначена однакова клінічна ефективність лінезоліду і ванкоміцину, але переносимість першого – краща.

Резистентність до лінезоліду розвивається повільно. Проте, починаючи з 2001р., почали з'являтися повідомлення про виділення стійких до лінезоліду штамів грампозитивних бактерій, передусім серед E. faecium, хоча їх частота істотно менша, ніж для ванкоміцину або тейкопланіну.

Взаємодія. Лінезолід доцільно комбінувати з азтреонамом або гентаміцином для посилення впливу на грамнегативну флору.

Препарат не гальмує багато ізоформ цитохрому Р-450, тому його можна комбінувати з препаратами, які зазнають біотрансформації в печінці (теофіліном тощо).

Побічні ефекти. Лінезолід гальмує катехоламіновий метаболізм у ЦНС і на периферії (викликає тираміновий і симпатоміметичний ефекти за рахунок інгібування МАО-А), а також серотоніновий і дофаміновий (за рахунок інгібування МАО-В).