Похідні хіноксаліну

Похідні ди-ІЧ-окисли хіноксаліну – синтетичні антимікробні ЛЗ. В кінці 70-х років XX століття в медичну практику були введені два ЛЗ цього класу – діоксидин для парентерального та місцевого застосування і хіноксидин – для прийому всередину (діючою речовиною є діоксидин).

Антимікробна активність. Похідні хіноксаліну мають широкий спектр протимікробної дії (включаючи вульгарний протей, синьогнійну паличку, патогенні анаероби) і високу бактерицидну активність. Активні відносно бактерій, стійких до інших хіміотерапевтичних засобів. Застосовують при важких гнійно-запальних процесах. Призначають тільки дорослим при стаціонарному лікуванні під контролем лікаря.

Механізм дії. Біологічна активність пов'язана з наявністю в молекулі двох NO-груп, що характеризуються високою реакційною здатністю і властивістю активувати в організмі в умовах анаеробіозу вільнорадикальні процеси.

Бактерицидна дія ЛЗ обумовлена пошкодженням біосинтезу ДНК мікробної клітини, порушенням процесу її поділу і розвитком необоротних структурних змін в нуклеоїді й цитоплазмі. Антимікробна активність діоксидину істотно підвищується в анаеробних умовах.

Фармакокінетика. При внутрішньовенному введенні діоксидин добре розподіляється в організмі. Проникає до різних органів і тканин. Терапевтичні концентрації в крові зберігаються протягом 4-6 годин. При застосуванні у вигляді водних розчинів, мазей на поліетиленоксидній основі й аерозолів добре всмоктується з ранової поверхні. Добре всмоктується в кров при внутрішньопорожнинному введенні. Діоксидин практично не метаболізується в організмі, виводиться в основному шляхом ниркової екскреції. Після внутрішньовенного введення в сечі відзначаються бактерицидні концентрації ЛЗ протягом 8 годин.

Місце в антимікробній терапії. Діоксидин для системного застосування використовують тільки у дорослих пацієнтів як резервний ЛЗ (при неефективності й непереносимості менш токсичних антибіотиків, а також неможливості їх застосування з яких-небудь інших причин) при важких формах інфекцій:

► нижніх відділів дихальних шляхів (гнійний плеврит, емпієма, абсцес легені);

► інтраабдомінальних;

► шкіри і м'яких тканин (флегмони, гнійні посттравматичні, післяопераційні та опікові рани);

► ранової й опікової (місцево).

Клінічне значення діоксидину для системного застосування зумовлене його активністю відносно штамів бактерій, стійких до ЛЗ інших антибактеріальних груп, і ефективністю при різних гнійних інфекціях, викликаних стійкими, зокрема полірезистентними, штамами бактерій (призначається за життєвими показаннями).

Існує стійка помилка лікарів щодо діоксидину як високоефективного ЛЗ для системного застосування при важких інфекціях. Проте антимікробна активність діоксидину in vitro відносно більшості грампозитивних і грамнегативних мікроорганізмів істотно поступається активності цефалоспоринів III–IV поколінь, карбапенемів, фторхінолонів. Крім того, ефективність діоксидину не доведена в контрольованих клінічних дослідженнях.

Враховуючи високу бактерицидну активність і хорошу місцеву переносимість водних розчинів діоксидину, їх застосовують для введення в порожнини і для тривалого зрошування ран. Розроблені мазеві й аерозольні лікарські форми для лікування важких форм ранової й опікової інфекцій.

Відзначався хороший ефект в результаті застосування хіноксидину при інфекціях сечовивідних шляхів, в першу чергу у пацієнтів з ушкодженням спинного мозку. Але у зв'язку з впровадженням у практику нових високоефективних пероральних антибактеріальних ЛЗ, що відзначаються істотно кращою переносимістю, даний ЛЗ практично втратив клінічне значення.

Резистентність. У клініці можливий розвиток резистентності до ЛЗ умовно-патогенних збудників гнійних інфекцій, проте, незважаючи на багаторічний досвід застосування в медичній практиці, вона поки не має клінічного значення.

Протипоказання: підвищена гіперчутливість; вагітність, враховуючи ризик ембріотоксичної, тератогенної і мутагенної дії; період грудного харчування, можливо тільки при переводі дитини на грудне харчування; дитячий вік; (при необхідності, за рішенням консиліуму, враховуючи життєві показання, місцево або в порожнини); недостатність кори наднирників.

Особливості застосування. При порушенні функції печінки, нирок, а також у осіб літнього і старечого віку необхідно знизити дози ЛЗ.

При місцевому застосуванні мазевих форм необхідно враховувати висушуючий ефект мазей на поліетиленоксидній основі в першій фазі ранового процесу й уповільнення процесу епітелізації в другій фазі.

Взаємодія. Діоксидин добре поєднується з антибактеріальними препаратами інших фармакологічних груп.

Побічні ефекти. При строгому дотриманні рекомендованих доз діоксидин переноситься добре при будь-якому застосуванні.

Активація вільнорадикальних процесів в анаеробних умовах, зокрема у макроорганізму, мабуть, визначає і ряд токсикологічних властивостей ЛЗ, а саме: мутагенна дія не тільки у бактерій, але й у людини і, можливо, пошкоджуюча дія на клітини коркового шару наднирників.

Крім того, можливі диспепсичні розлади, головний біль, запаморочення, озноб, судомні скорочення м'язів, алергійні реакції, підвищення температури (при внутрішньовенному введенні), розвиток недостатності кори наднирників (при передозуванні).