< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Психогенетика здібностей

Проблема спадкової зумовленості здібностей у психогенетиці має свою історію. Перші такі дослідження були пов'язані з вивченням родоводу людей, які мали певні вади. Так, ще в XIX ст. англійський дослідник Ф. Гальтон (двоюрідний брат Дарвіна) першим поставив запитання щодо вивчення ролі спадковості та обдарованості. Аналізуючи сім'ї визначних людей, він виявив у ряді поколінь високі розумові здібності й талант, що передавалися спадково. Ф. Гальтон, а пізніше й інші науковці, дослідили генеалогію родоводу видатних людей, зокрема, музикантів Баха, Моцарта, Бетховена, Пуччіні, фізика Бернуллі, відомих воєначальників, юристів, політиків та ін. Як з'ясувалося, серед їхніх родичів було чимало талановитих людей, які досягли значних успіхів у певних галузях. Таким чином було сформульовано "закон фокусування спадковості", згідно з яким поява особин зі значними здібностями можлива тільки у "здібних" сім'ях. Поява обдарованих людей у звичайних сім'ях за цим законом спостерігається рідко. Разом з тим неодноразово зверталась увага на те, що батьки більшості визначних особистостей не проявляли високих здібностей і що талановиті люди, навіть у "здібних" сім'ях, народжуються не так часто.

Задатки – це ті анатомо-фізіологічні особливості людини (головного мозку, нервової системи, аналізаторів, кровопостачання тощо), які сформувалися до моменту її народження і є суто індивідуальними. Задатки є природною передумовою формування і розвитку здібностей. До них належать, наприклад, типологічні особливості нервової системи, рівень відносного розвитку сигнальних систем, природні властивості аналізаторів, індивідуальні особливості структури кори головного мозку та рівень функціонування зрілості окремих її ділянок. Задатки не визначають розвиток особистості, однак є важливою умовою їх формування. Від задатків до здібностей – таким є шлях розвитку особистості.

Задатки є спадковими властивостями периферичного і центрального нервового апарату. Вони можуть розвиватися в різних напрямах та перетворюватись на конкретні здібності. Задатки мають кілька видів, стимулюють, полегшують чи ускладнюють процеси розвитку відповідних здібностей.

Отже, задатки – це морфологічні та функціональні особливості будови мозку, органів чуттів та руху, які є природними передумовами розвитку здібностей (А. Петровський, 1996).

За "Філософським енциклопедичним словником" (1983), здібності – це "індивідуальні особливості особистості, що є суб'єктивними умовами успішного здійснення певного роду діяльності". Здібності не зводяться до наявних в індивідуума знань, умінь та навичок. Вони виявляються передусім у швидкості, глибині й міцності оволодіння способами та прийомами певної діяльності, є внутрішніми психологічними регуляторами, які зумовлюють можливість їх набуття. Зокрема, Є. Ільїн зазначає, що здібності – це розвинуті задатки, які становлять собою "будь-які вроджені функціональні особливості людини (біологічні, вегетативні, рухові, сенсорні, інтелектуальні), що виявляються на різних за складністю рівнях функціонування та зумовлюють відмінності в можливостях людей" (Є.П. Ільїн, 1983).

На сьогодні у психогенетиці найчастіше вживають такі визначення щодо поняття здібності:

  • – індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої;
  • – індивідуальні особливості людини, які мають стосунок до успішності виконання якої-небудь діяльності.

На нашу думку, під здібностями слід розуміти генетично зумовлений рівень розвитку людини, який визначає її успіхи в тій чи іншій діяльності.

З біологічної точки зору здібності визначаються у розвитку взаємним впливом спадкових та середовищних факторів (тобто генетичних). Спадковим компонентом здібностей можна вважати задатки. Відмінності між людськими задатками генетично зумовлені особливостями вищої нервової діяльності, нервово-м'язового апарату, анатомо-фізіологічними та функціональниими властивостями організму. У психології існує думка, що між задатками та здібностями пролягає чимала відстань Це – шлях розвитку особистості (С. Рубінштейн, 1999). Крім того, вплив середовищних факторів, зокрема спеціально спрямованого навчання та виховання, дозволяє розвинути генетично приховані задатки у здібності, які виявлятимуться фенотипно (тобто зовнішньо).

У психологічній літературі (А.В. Петровський, 1996) можна натрапити на тезу про те, що здібності не даються людині від народження. Якщо взяти це положення за вихідне, то трактування здібності як "генетично зумовленого рівня розвитку людини", на перший погляд, суперечитиме нашим засадам.

Генетична зумовленість не означає спадкову залежність. Як відомо, до генетичних факторів належать спадкові та середовищні фактори, які, поєднуючись у різних пропорціях, впливають на розвиток будь-якої ознаки людини. Термін "вроджений" означає "наявний при народженні". Такими, наприклад, є особливості будови папілярних ліній пальців та долонь або ж серологічні властивості крові людини.

Процес передачі вроджених властивостей організму від покоління до покоління називається успадкуванням (Л.П. Сергієнко, 2004).

Узагальнюючи обширну, здебільшого психологічну літературу, можна сформулювати такі основні положення теорії здібностей.

  • 1. Індивідуальні особливості одного індивіда, які відрізняють його від іншого, прийнято розуміти як здібності. Ознаки, за якими люди однакові, – це їхні властивості.
  • 2. Здібності формуються у процесі діяльності, вродженими можуть бути тільки задатки, які слід розуміти як передумови або умови для розвитку здібностей.
  • 3. Знання, вміння та навички, тобто досвід людини, здобутий протягом життя, а також такі властивості характеру, як чесність, запальність, справедливість тощо не належать до здібностей.
  • 4. Здібності можуть виявлятися в дітей ще у ранньому віці за відсутності видимих зовнішніх причин, які могли б до цього спонукати.
  • 5. Здібності є умовою успішного оволодіння діяльністю (у спорті – руховою діяльністю) та успішного виконання нових завдань. Проте відтворення засвоєної системи дій у стереотипних умовах не може розглядатися як виявлення здібностей (Л.А. Венгер, 1975).

Дослідниця М. Холодна (1990) виділяє шість типів людей, наділених інтелектуальною обдарованістю. Це особи, які мають: показник інтелекту помад 135-140 одиниць; високий рівень академічної успішності; високий рівень розвитку творчих інтелектуальних здібностей у вигляді швидкості мислення та оригінальності породжуваних ідей; високу успішність у виконанні певних видів діяльності; екстраординарні інтелектуальні можливості, пов'язані з аналізом, оцінкою та передбаченням подій повсякденного життя людини; екстраординарні інтелектуальні досягнення.

На нашу думку, можна виділити чотири типи людей, наділених руховою обдарованістю. Це – особи, які мають: значний вияв координаційних здібностей (наприклад, льотчики, монтажники-висотники, гімнасти, акробати, стрибуни у воду тощо); високий рівень розвитку швидкісних та силових здібностей (наприклад, металурги, формувальники, бігуни на короткі дистанції, метальники, стрибуни, штангісти тощо); високу здатність до витривалості (наприклад, лижники-гонщики, велосипедисти, плавці, гребці тощо); значний вияв рухових здібностей та сформовані рухові навички у ситуаціях, що безперервно змінюються (наприклад, токарі, рятувальники, борці, боксери, представники ігрових видів спорту тощо). В основі розвитку всіх здібностей людини, в тому числі й рухових, як уже неодноразово зазначалося, лежать біологічно закріплені передумови розвитку задатків.

У свою чергу, професор В. Лях дає таке визначення: рухові здібності – це індивідуальні особливості, що визначають рівень рухових можливостей людини (В. Лях, 2000). На думку В. Сальникова й О. Сухостава (В.А. Сальников, О.А. Сухостав, 2006), задатками розвитку рухових здібностей людини є типологічні властивості нервової системи. Так, швидкісні здібності (у тому числі різноманітні елементарні форми виявів швидкості) краще розвиваються в людей зі слабкою нервовою системою, сильною рухливістю нервових процесів, переважанням збудження над гальмуванням. У ході дослідження було з'ясовано, що в дітей та юнаків, які мають слабку нервову систему, частіше спостерігається швидша реакція на світловий подразник, тоді як максимальна частота рухів буде вищою в осіб із переважанням збудження за "зовнішнім" балансом. Те саме стосується й латентного часу напруження та розслаблення: виграючи у швидкості розслаблення м'язів (за наявності інертності гальмування), спортсмен може відставати від інших у швидкості їх скорочення. Час складання рухової реакції виявляється більшим в осіб із середньою силою нервової системи та меншим – у спортсменів із сильною та слабкою нервовою системою.

Фенотиповий прояв силових здібностей залежить від таких властивостей нервової системи, як сила, рухливість гальмування, лабільність. При цьому якісні особливості зв'язку визначаються типом м'язового скорочення. Так, особи з інертністю збудження показують вищий результат у вибухових балістичних рухах. Повільна ізометрична сила значніше виявляється у спортсменів із сильною нервовою системою, рухливістю гальмування та лабільністю. У тих видах спорту, які потребують переважно розвитку здібності до витривалості, більшість спортсменів мають слабку або середню силу нервової системи, також їм притаманні інертність та врівноважений характер протікання нервових процесів. А там, де потрібні вияви швидкісної витривалості (наприклад, бігу на 400 м та 800 м), більшість спортсменів відзначаються сильною нервовою системою, середньою рухливістю нервових процесів та переважанням збудження за "внутрішнім" балансом (Є.П. Ільїн, 2001). Усі вищенаведені положення дали можливість вченим стверджувати (В.А. Сальников,

О.А. Сухостав, 2006), що наявність різноманітних типологічних особливостей вияву властивостей нервової системи (та їх комбінацій) уже в дитячому віці визначає схильність до розвитку певних рухових здібностей. При цьому зв'язок між ними у віковому аспекті має стійку спрямованість в індивідуальному розвитку.

У ролі задатків розвитку рухових здібностей здебільшого виступають типологічні властивості нервової системи. На думку В.М. Волкова, крім значущості центральних нервових механізмів та сенсорних систем, задатки визначаються функціональними особливостями периферичних структур та особливостями гормонально-гуморальних механізмів регуляції функцій (В.М. Волков, 1993).

Відповідно до здібностей задатки можуть бути специфічними, проте кожній властивості може відповідати не один, а декілька їх поєднань. Вони надають певну спрямованість дії функції. Якщо видалити стрижневу функцію і залишити лише задатки, здібність як така зникне. Подібний ефект може мати місце і тоді, коли елімінуються задатки. Тоді саме поняття "здібності" втрачає сенс, адже всі люди у такому разі стануть однаково здібними.

Узагальнюючи уявлення про задатки (В.М. Волков, 1993), було з'ясовано таке.

  • 1. Задатки слід розглядати як спадкові утворення, що виявляються у результаті контролю генотипу.
  • 2. Задатки впливають на морфологічні особливості розвитку організму (зокрема, на конституцію тіла, композицію м'язових волокон, особливості будови сенсорних систем тощо).
  • 3. Задатки впливають на розвиток функціональних систем людини (зокрема, серцево-судинної та дихальної, системи анаболічно- го метаболізму при м'язовій діяльності тощо).
  • 4. Задатки впливають на адаптацію систем енергозабезпечення організму до роботи м'язів: аеробних і анаеробних механізмів.
  • 5. Задатки визначають розвиток координаційних здібностей, здатність центрально-нервових механізмів керувати роботою м'язів, окремих ланок тіла.
  • 6. Задатки впливають на розвиток рухових і психомоторних здібностей. Зокрема, визначають межу розвитку певних видів силових і швидкісних здібностей, проявів рухливості у суглобах людини.
  • 7. Задатки впливають на формування психофізіологічних властивостей індивідуальних особливостей вищої нервової діяльності як якісної характеристики людини.
  • 8. IНе існує двох людей однакових за своїми задатками.

Кожна особа має індивідуальний комплекс певних задатків. Звідси випливає, що можливості досягнення високих спортивних результатів багато в чому є індивідуальними для кожного спортсмена.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >