Дискусія

Дискусія – це вільний вербальний обмін знаннями, ідеями чи думками між тренером та учасниками групи. Дискусія як метод тренінгу має тенденцію обмежуватись одним питанням або темою та будується в певній послідовності. Дискусія у багатьох стосується емоційної сфери учасників групи. Однак вона не повинна перетворюватись у гарячу суперечку. Важливим елементом дискусії є демонстрація власних поглядів на те чи інше питання. Повністю виключається упродовж дискусії можливість перебивати один одного: говорить один – решта слухають.

Розрізняють наступні форми дискусії:

• – лінійна – це найменш інтерактивна форма дискусії, у процесі якої учасники, як правило, дискутують між собою, а не з аудиторією, а при поганій організації часто буває так, що презентують окремі лекції, які не завжди пов'язані одна з одною, тобто слухачі отримують більш багатобарвний образ проблеми, ніж на лекції, але залишаються так само пасивними;
• – питання та відповіді – застосовують їх, зазвичай, після лекції як елемент засвоєння знань, з'ясування сумнівних місць. Питання можуть задавати учасники ведучому і навпаки. Багато тренерів використовують цей вид дискусії як самостійний метод тренінгової роботи. Відповідно підібрані питання, поставлені у правильній послідовності, дозволяють групі самостійно прийти до очікуваних розв'язків. Учасники можуть отримати переконання, що самі розв'язали проблему, а не отримали її готовий розв'язок. Платон, розповідаючи про промови Сократа в Афінах, може переконати нас, що нічого нового ми тут не відкриваємо – метод старий, як і філософія;
• – керована – ведучий виконує роль експерта, просить задавати питання, висловлювати незгоду, скорочувати відповіді, підказує теми та проблеми і так керує дискусією, щоб у її процесі з'ясувати всі незрозумілі аспекти і, водночас, дозволити кожному з учасників власними словами описати проблему. Тренер не лише керує дискусією та надає слово, але й активно бере участь у ній, визначає напрямки та зміст розмови, підсумовує та завершує достатньо обговорені елементи;
• – публічна дискусія від попередньої відрізняється роллю ведучого, може також відрізнятися кількістю учасників у групі. Вона може відбуватися в більшому приміщенні, і активність кожного учасника не є найважливішою умовою. Тренер стежить за порядком, надає слово, контролює час окремих висловлювань, підсумовує та завершує дискусію, проте не втручається у зміст самої дискусії^[1];
• – дискусія у підгрупах застосовується там, де занадто велика група унеможливлює активну участь кожного. Підгрупи можуть реалізувати те саме завдання, продискутувати ту саму проблему, можуть мати різні завдання. Дискусія в підгрупах є елементом цілого і повинна закінчитися пленарним підбиттям підсумків. Дуже важливо точно поставити завдання перед підгрупами і впевнитися, чи однаково їх розуміють;
• – вільна дискусія – ведучий зводить свою роль до мінімуму, лише встановлює тему, а потім залишається осторонь, не втручається в її перебіг, а радше спостерігає, як група шукає розв'язування, щоби потім разом з учасниками обговорити увесь процес. Вільна дискусія придатна там, де ставлять мету навчити інтеграції та створити спільну роботу команди.

До порад і методів варто віднести розподіл часу та підготовку, оскільки наявність системного підходу суттєво відрізняє дискусію від простої бесіди. Незмінним правилом є виділення достатнього часу для обговорення, а часові рамки повинні обговорюватись до початку дискусії. Це гарантує жвавість проходження процесу та досягнення необхідних висновків.

Варто також звернути увагу на неможливість заздалегідь запланувати усі аспекти дискусії, але можна підготувати приблизний ескіз теми, що має: знайомити з темою; визначати межі дискусії; демонструвати її мету; налічувати ряд основних питань, які контролюють перебіг дискусії та забезпечують її спрямованість і стимуляцію у випадку, коли активність учасників буде згасати. Окрім того, особливу увагу треба звернути на створення відповідного середовища. Найкраще дискусія проходить у дружній атмосфері, вільній від обмежень.

Ефективність дискусії найбільше залежить від тренера (ведучого), який відповідає за зміст дискусії, а також за те, щоб весь необхідний матеріал був обговорений, і за процес, тобто в який спосіб цей зміст буде продискутовано. Особливу увагу ведучий має звернути на чотири питання:

• – порозуміння, або як учасники дискусії спілкуються між собою (Наскільки усі мають нагоду виступити і скористатися з цього права? Не перебивають один одного? Застосовують принцип активного слухання? Формулюють свої думки коротко та однозначно?);
• – членство, тобто наскільки група прислухається до думки кожного учасника дискусії (коли певні особи почуваються виключеними і відчувають, що не належать до групи, втрачається можливість їхнього внеску в загальну дискусію, оскільки вони участі в дискусії не беруть і разом з іншими ізольовані від роботи і, що гірше, погано впливають на атмосферу в групі, збільшуючи апатію і/або агресію);
• – атмосфера – ставлення учасників один до одного, як проявляють свої емоції, наскільки добре та безпечно працюється кожному учасникові;
• – норми (процедури) – принципи, згідно з якими учасники вирішили проводити дискусію (наприклад, час на окремі виступи, їх послідовність, способи виявлення згоди або незгоди).

Роль тренера у проведенні дискусії найбільш наближена до ролі посередника. Тому до його функцій належить спостереження за активністю учасників, а в кінці дискусії узагальнення основних пунктів, висловлених групою, та підсумок усіх досягнутих

Таблиця 1.4

Переваги і недоліки методу дискусії

З метою активізації учасників у груповій дискусії використовують процедури типу висловлювання по колу або метод естафети^[2], де кожний передає слово тому, кому вважає за потрібне, а для висловлювання надається певний проміжок часу (наприклад, 10-15 сек.) тощо. Групова дискусія є основним методом роботи в групі зустрічей К. Роджерса.

Дискусію використовують тоді, коли метою є спільний пошук істини, найкращого виходу з ситуації, де необхідно розглянути проблему з багатьох позицій, перш ніж настане час для прийняття рішення, коли важливо залучити у спільний процес мислення досвід багатьох учасників.

Упродовж дискусії варто слухати партнера для того, щоб якнайкраще зрозуміти, якнайповніше сприйняти його спосіб мислення й досвід. Жодне почуте формулювання чи аргумент не відкидається, поки воно ретельно не обмірковано.

Дебати використовують, коли є потреба в гострому одночасному баченні проблеми, коли погляди розділені поміж учасниками групи, яка повинна здійснити вибір, а не узгодити позиції. Дебати – це форсування власної позиції, "війна словами", прагнення виграти, показати себе кращим перед третіми особами. У дебатах необхідно слухати партнера (в певному сенсі суперника) з тим, щоб знайти найкращий аргумент проти його тези та вказати на всі слабкі сторони його аргументації. У дебатах найчастіше не йде мова про переконання противника – ставкою є мислення та вибір, зроблений слухачами. Бувають провокаційні дебати, в яких противник намагається найгостріше висловитися проти тези лише для того, щоб захисники, прихильники тези, могли їх відкинути і тим самим ще міцніше підтримати тезу.

Переговори використовують тоді, коли метою є узгодження спільної дії, коли необхідні знання вже зрештою має кожен з учасників групи, натомість потрібно почати спільну дію. У переговорах іде пошук таких рішень, які забезпечать можливості для співпраці, незважаючи на розбіжності.

У процесі соціально-психологічного тренінгу виконання вправи або еподу учасником групи може включати моторну (рухову) і вербальну (словесну) діяльність. За даним критерієм виокремлюють декілька груп методів:

• – методи артгерапії (моторна діяльність з використанням її результатів – ліплення, аплікації, малювання)^[3];
• – моторні (моторна діяльність без використання її результатів – танці, змагання, психогімнастика, методи тілесно орієнтованої терапії, моторні діалоги)^[4]];
• – вербально-моторні (поєднання вербальної і моторної діяльності – психодрама, рольові ігри)^[5];
• – вербальні (вербальна діяльність без сугестії (навіювання) – групові дискусії, обговорення вправ, аналіз снів, спів, вербальні діалоги)^[6];
• – сугестивні (вербальна діяльність із сугестією – гіпноз, прогресивна релаксація за Джейкобсоном, аутогенне тренування за .Шульцом, візуалізація, медитація).

Застосування зазначених методів забезпечується різноманітним реквізитом, аудіо- та відеотехнікою, слайд-програмами, музичним супроводом. Вправи та етюди виконують індивідуально, у парах, трійках, командах і одночасно всією групою. Окрім описаних вище основних форм спілкування в СПТ, С. Петрушин^[7] називає також пісенні вправи, елементи аутотренінгу, слайд-фільми, які обслуговують різні види релаксації, творчу візуалізацію, елементи сучасної психотерапевтичної практики, ігрову діагностику, онтологію людського спілкування, вправи на міжгрупову взаємодію.

Отже, у кожного керівника тренінгових груп є можливість вибрати той чи інший метод роботи, за допомогою якого досягається поставлена мета. При цьому кожен ведучий повинен дотримуватися заповіді – "Не зашкодь!". Шкоди учасникам групи може завдати будь-який психологічний вплив, який здійснює некваліфікований фахівець або людина, що переслідує егоїстичні цілі.

• [1] Козляковський П. А. Соціальна психологія... – С. 59-63.
• [2] Козачковський П А. Соціальна психологія : навч, посібник ... – С. 59-63.
• [3] Руд естам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика / К. Рулестам ; общ. ред. и вступ, ст. Л. А. Петровской. – М.: Прогресс, 1990. – С. 114.
• [4] Практикум по социально-психологическому тренингу / под ред. Б. Д Пармгина. – СПб : Изд-во Михайлова В. А., 2000. – С. 74.
• [5] Там само.-С. 85.
• [6] Там само. – С. 112.
• [7] Пругчсиков А. С. Социально-психологический тренинг в школе / А. С. Прутчсыков. – [2-е изд., доп. и перераб.]. – М : Изд-во ЭКСМО-Прссс, 2001. – 640 с.