Історія лікознавства і фармакології

Історія застосування лікарських засобів така ж стародавня, як і історія людства. Джерелами їх для первісної людини були рослини, мінерали та харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад лікарських засобів давнини. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що їх інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави припускати, що неандертальці володіли деякими медичними навичками. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.

Історики вважають, що в цей період, у зв'язку із зародженням нових культур, з'явилися перші ворожбити і чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну професію. Стародавні медики залишили нащадкам багато рукописних праць, які тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Лікарі стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описали лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження.

Чималі відомості про лікарські засоби були накопичені у стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його в 1873 році під час розкопок у Фівах. Датовано цей папірус приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи їх лікування, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха – чилібухи, рицини та ін.). Із речовин природного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин – сірку, селітру, сполуки сурми, натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного походження – молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу жовч, мед.

Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфіса. На 21-й сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів.

Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Індії є Аюрведа (“знання життя”) – додаток до священних книг віруючих індусів – вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарів Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, очевидно, в ЇХНІ ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано багато хвороб і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тестикули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, миш'як, сурма). Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти багатьох хвороб. “Лікар, обізнаний з цілющими властивостями коріння – людина; який знає силу молитов – пророк; а той, хто знає дію ртуті – бог”, – записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували для лікування хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Ґрунтовно викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов'язок, просякнутих оліями, заливанням ран киплячими рідинами, припікання їх розпеченими предметами), а також використання п'явок, проносних і блювотних засобів.

За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам'ятках давньокитайської письменності є багато відомостей медичного характеру. У збірнику пісень “Шицзін” (XI-VI ст. до н.е.), “Трактаті про внутрішнє” (“Нейцзін”, VI ст. до н.е.), книзі “Чжоуські ритуали” (XI-VII ст. до н.е.) описано перебіг хвороб і способи їх лікування. Здавна в Китаї застосовували голкотерапію та припікання; як лікарські засоби використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки камелії та персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда, печінку морських риб, сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь та ін. Найдавнішою в світі своєрідною фармакопеєю є “Трактат про коріння і трави” (“Шень-нун”, між XI і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських рослин.

У медицині стародавнього Тибету асортимент лікарських засобів сягав 1000. назв. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м'яту, солодку, мед" кумис, вино, солі важких металів тощо.

Високорозвиненою була культура доколумбової Америки. Задовго до прибуття сюди європейців індійці використовували кору хінного дерева для лікування хворих на малярію, шанобливо називаючи її “кіна кіна” (кора гір), листя й кору дерева родини черешневих при захворюванні на дизентерію (мабуть, лікувальний ефект зумовлювався наявністю у рослині в'яжучої речовини – таніну), а також наперстянку та багато інших рослин (1200 видів).

Великий внесок у лікарську справу зробили народи стародавніх Греції та Риму. Давньогрецький історик Пліній твердив, що промивні (проносні) засоби і кровопускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі лікарі призначали цю рослину як проносний засіб.

Вперше спробу систематизувати відомості про лікарські засоби зробив славнозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної медицини Гіппократ (бл. 460– 377 рр. до н.е.).

Гіппократ вважав, що організм людини містить у собі чотири рідини: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами призводить до хвороби. Це наївне з позицій сучасної науки уявлення для того часу було кроком уперед, оскільки пояснювало лікування хворих не впливом надприродних сил, а лікарськими засобами.

У стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, один із класиків античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 рр. н.е.). Він встановив, що лікувальний ефект виявляє не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настойок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати й досі називають галеновими.

Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім'я лікаря і ботаніка І ст. н.е. Педанія Діоскорида, про якого Гален сказав: “Діоскорид... краще за всіх стародавніх виклав вчення про лікувальні засоби". У книзі “Materia medica” Діоскорид описав понад 500 видів рослин із зазначенням різними мовами їхніх назв, особливостей, місць поширення. Він розробив класифікацію рослин за морфологічними (ботанічними) ознаками. Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в пізніші часи.

Занепад античної культури, що прискорився падінням Римської імперії (476 р.), негативно позначився на розвитку різних галузей науки, зокрема лікознавства. В епоху середньовіччя поряд з лікарськими засобами широко використовувалися талісмани, амулети, які, як вважалося, мали силу відвертати хвороби й допомагати недужим.

Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі. Високий рівень медицини арабського Сходу значною мірою визначила багата на славні традиції медицина народів Середньої Азії. У VIII ст. Середню Азію завоювали араби й вона увійшла в єдиний арабський халіфат. Найвизначнішими представниками медицини народів Середньої Азії з часів середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна Ібн- Абдалаха (Авіценна) і Аль-Біруні. Авіценна (980-1037) відіграв величезну роль у розвитку медицини, зокрема лікознавства. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися лікарі Сходу і Заходу. У “Каноні лікарської науки”, а також у спеціальних працях з лікознавства (“Книга про ліки при серцевих хворобах”, “Про властивості цикорію”, “Про властивості оцту") він висвітлив не тільки властивості тих чи інших лікарських засобів, а й способи застосування їх при різних хворобах. У другій книзі “Канону лікарської науки” Авіценна подав відомості про 810 лікарських засобів, одержаних із рослин, мінералів, тканин тварин.

Серед праць іншого видатного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні (973- бл. 1050) значний інтерес становить “Фармакогнозія”, в якій описано понад 1000 лікарських засобів. Цінність цієї праці полягає в тому, що, крім опису лікарських рослин та різних препаратів, у ній наведено їх назви кількома мовами. Це дає можливість точно встановити, про які саме лікарські рослини й речовини писав Аль- Біруні, а також скласти уявлення про асортимент лікарських засобів, що використовувалися в той період у різних країнах.

Добре розвиненим було лікознавство в Київській Русі, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки – із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські книжники були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, працях природничого характеру, літературних пам'ятках – патериках, “житіях”, “словах”, літописних зведеннях, збірниках законоположень, “травниках”, “зільниках” тощо.

Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі – “Ізборник Святослава”. Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 рр. для великого

князя київського Святослава Ярославовича. Другий “Ізборник” складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано найзагальніші відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць інтерес викликає “Шестиднев" Іоанна Болгарського (1263 р.), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста.

Велику увагу приділяли рослинним барвникам. Часто знавці секретів приготування фарб – художники – відзначалися лікарським умінням. Так, талановитий живописець, чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI – початок XII ст.) був відомий і як цілитель “прокажених” (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні хвороби).

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки (“порохи”), мазі (“масти”, “мазуни”), настої і відвари (“питне”, “зелье”). “Лечьци” виготовляли “горошки” (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське “зелье” зберігали у спеціальних “погребах” (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для вживання натще, рідко – “всьггь”. Були призначення з “распростертием на 40 дни” і навіть на два місяці.

Одним із найвизначніших представників культури доби раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм (1493- 1541), відомий як Парацельс (тобто більший за Цельса – уславленого вченого-медика Стародавнього Риму). Для лікознавства діяльність Парацельса мала істотне значення в трьох аспектах. По-перше, він почав широко застосовувати для лікування солі важких металів і металоїдів: заліза, ртуті, сірки, миш'яку та ін.). По-друге, розвинув вчення про дозування лікарських речовин: “Усе є отрута і ніщо не позбавлене отруйності, тільки доза робить отруту непомітною", – вказував він. По-третє, виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за основу роботи лікаря спостереження і досвід: “Теорія лікаря – досвід, ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду”.

У XVI-XVIII ст. наукове лікознавство поповнилось низкою ефективних препаратів рослинного походження з арсеналу народної медицини країн Європи, Азії та Америки.

У другій половині XVIII ст. були видані ґрунтовні праці з лікознавства видатного українського вченого Η. М. Амбодика-Максимовича, вихованця Києво-Могилянської Академії. Його книга “Врачебное веществословие, или описание целительных растений” була присвячена лікарським рослинам, містила ботанічний атлас рослин.

Значні зміни в розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У першій половині XIX ст. починається активне становлення фармакологічної науки, яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з біологією, хімією та фізіологією. В цей період були одержані в чистому вигляді рослинні алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджені деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу.

Перші роботи з експериментальної фармакології були виконані в Росії професором Петербурзької медико-хірургічної академії О. П. Нелюбіним (1785-1858). У 1847 р.

Р. Бухгейм (1820-1879) організував у Дерптському (тепер Тарту) університеті першу лабораторію експериментальної фармакології, де вивчали вплив лікарських засобів, особливо солей металів, на організм тварин. Згодом експериментальний метод дослідження був застосований в інших наукових і навчальних центрах. Викладач Казанського університету, згодом професор Московського університету О. А. Соколовський (1822-1891) у 1858 р. опублікував експериментальну працю “Про дію різних засобів на нервову систему відносно теорії Дюбуа-Реймона щодо заспокоєння і збудження нервів”. У Київському університеті св. Володимира В. І. Дибковський (1830-1870) захистив у 1861 р. дисертацію “Фізіологічні дослідження отрут, що специфічно впливають на серце”.

Значний внесок у розвиток експериментальної фармакології в Росії зробили Є. В. Пелікан (1824-1884), І. М. Догель (1830-1916), В. К. Анреп (1852-1919).

У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при терапевтичній клініці С. П. Боткіна очолював молодий вчений фізіолог І. П. Павлов (1849-1936), який виконав дослідження впливу препаратів адонісу, конвалії, строфанту, лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію, рубідію тощо на роботу серця та інших органів. Працюючи на посаді керівника кафедри фармакології Військово-медичної академії, а також у фізіологічних лабораторіях Інституту експериментальної медицини,

1. П. Павлов своїми дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав дуже великого значення і про роль якої висловлювався так: “Фармакологія як медична доктрина... річ надзвичайно важлива. Міркуючи взагалі, абстрагуючись від деталей, слід визнати, що перший щодо універсальності лікувальний прийом – уведення лікарських речовин у людський організм. Адже хоч який би був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обходиться без того, щоб разом із застосовуваними спеціальними заходами не було введено в організм ліків. Зрозуміло, що точне вивчення цього універсального інструмента лікаря має, або повинно мати, величезне значення”.

Основоположником фармакології в Росії був Μ. П. Кравков (1865-1924), який багато зробив для вивчення лікарських засобів, що діють на нервову та серцево- судинну системи, ендокринні органи. У дослідну практику ним було впроваджено метод ізольованих органів. Учні Μ. П. Кравкова – Μ. П. Ніколаєв (1893-1949), Μ. І. Граменицький (1882-1942), Г. Л. Шкавера (1884-1953), С. В. Анічков (1892– 1981), В. В. Закусов (1903-1986) – стали відомими вченими. Значний внесок у розвиток фармакології зробили О. О. Лихачов (1866-1942), який вивчав вплив лікарських засобів на теплообмін у людини, М. В. Вершинін (1867-1951) – досліджував лікарські речовини рослинного походження і впровадив у медичну практику камфору, добуту з ялицевої олії, О. П. Орєхов (1881-1039) і В. І. Скворцов (1879-1959), які виділили з рослин і вивчили значну кількість алкалоїдів з вираженою фармакологічною активністю.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток фармакології як експериментальної науки. У цей час у розвинених країнах Європи набуло значних масштабів промислове виробництво лікарських засобів. Хіміки і фармакологи почали інтенсивно працювати в галузі синтезу нових препаратів. Це збагатило фармакологію новими класами лікарських речовин: снодійними, жарознижувальними, дезінфікуючими тощо. Спрямованому синтезу нових лікарських засобів сприяло розкриття хімічної структури алкалоїдів. Особливо великих успіхів на той час досягла фармакологія в Німеччині. Слід відзначити великі заслуги німецького вченого О. Шмідеберга (1838-1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на організм різних хімічних речовин, незалежно від їх лікувального впливу, й підкреслив важливість вивчення особливостей взаємодії між ліками і тканинними структурами.

Осередками розвитку фармакології в Україні в XIX – на початку XX ст. були кафедри фармакології медичних факультетів університетів Харкова, Києва, Одеси, Львова.

Співробітники кафедри фармакології Харківського університету Г. Г. Корітарі (1805-1890), Є. С. Гордієнко (1812-1897), І. М. Станкевич (1832-1929), М. Л. Залеський (1827-1892), С. Я. Попов (1850-1914), Я. Я. Постоев (1864-1929), М. С. Харченко (1906-1997) вивчали властивості речовин рослинного і тваринного походження. Нині кафедра вивчає особливості впливу лікарських засобів в умовах гіподинамії.

Кафедру фармакології Київського університету було організовано в 1841 р. Із 1868 по 1870 р. її очолював видатний вчений і педагог В. І. Дибковський (1836-1870), який заклав основи фармакології серцево-судинної системи. Посібником для кількох поколінь студентів та лікарів були його “Лекції з фармакології”. В них на високому науковому рівні подано класифікацію лікарських засобів, обґрунтовано закономірності взаємодії лікарських речовин і організму, охарактеризовано вплив різних препаратів на ту чи іншу систему. В лекціях також розглянуто питання загальної фармакології, зокрема залежність дії лікарських речовин від їх фізико-хімічних властивостей, від стану організму. Учні В. І. Дибковського вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну, деяких органічних сполук, виконали оригінальні дослідження з загальної фармакології.

Після В. І. Дибковського кафедрою фармакології у Києві завідували Π. П. Сущинський, Е. Г. Гейбель. Останній видав курс лекцій з фармакології (1881), а також відредагував російський переклад “Підручника з фармакології” Р. Бухгейма. У 1898 р. керівником кафедри був обраний Ю. П. Лауденбах. При ньому наукова лабораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень. У 1908 р. Ю. П. Лауденбах опублікував роботу “Про дію зміїної отрути й протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини”. Він вивчав також вплив токсинів на кров і матку, продовжував розробку питань загальної фармакології.

У 1925 р. кафедру фармакології Київського медичного інституту очолив Г. Л. Шкавера (1884-1953), учень Μ. П. Кравкова, який вивчав фармакологію гормональних препаратів. З 1944 до 1971 р. кафедрою завідував О. І. Черкес (1894-1974), який створив велику наукову школу фармакологів. Академік О. І. Черкес та його учні вивчали фармакологію серцевих глікозидів, засобів, що впливають на вегетативну нервову систему, знижують артеріальний тиск. Розроблений за його пропозицією препарат унітіол широко застосовують при отруєннях ртуттю, миш'яком, свинцем, препаратами серцевих глікозидів, а також при захворюваннях нервової системи. Йому належать класичні монографії з питань токсичності отруйних речовин. Основним напрямком наукової діяльності академіка О. І. Черкеса була біохімічна фармакологія, основоположником якої він став не тільки в Україні, але й у світі.

Кафедру фармакології Одеського університету організував у 1902 р. професор П. Я. Борисов (1864-1916), який вивчав вплив грязей одеських лиманів і ропних ванн на організм людини. З 1920 до 1928 р. кафедрою завідував Д. М. Лавров (1867- 1929), а з 1928 до 1958 р. – С. В. Циганов (1890-1958). У цей період на кафедрі вивчали фармакологію органопрепаратів, кровозамінників, препаратів лікарських рослин. Професор Я. Б. Максимович (1919-1985), завідувач кафедри з 1960 до 1985 р., розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивченню вітамінних, гормональних препаратів, засобів з амінокислот.

Дослідження колективу кафедри фармакології у Львові були спрямовані на вивчення препаратів, які використовують при захворюваннях органів травлення, нервової системи, порушеннях обміну речовин, а також на питання фітотерапії (В. Соберанський, 1860-1902; Л. Попельський, 1865-1920; Ю. О. Петровський, 1905-1957; А. А. Гаврилюк, 1901-1972; Р. В. Рудий, 1923-2002).

Розвитку нейрофармакології сприяли роботи українських учених Я. Б. Максимовича (Одеса), Г. О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології медичних вузів Харкова і Донецька. Харківські фармакологи, крім того, успішно вивчають питання тканинної терапії. Роботи науковців кафедри фармакології Івано-Франківського медичного університету присвячені серцево-судинним засобам, засобам, що впливають на вегетативну нервову систему (Ф. В. Ковшар, 1899-1968), Буковинського медичного університету – снодійним (С. П. Закривидорога, 1898– 1970), діуретичним (Ю. І. Іванов, 1935-1998) засобам, Тернопільського (М.П. Скакун, 1924-2005) – засобам, що впливають на функції печінки і органів травлення, та Луганського медичного університетів (I. X. Пасічник) – антигіпоксичним та антидотним препаратам.

Традиційним напрямком наукових досліджень фармакологів України залишається вивчення серцево-судинних, протизапальних, протиаритмічних, антидотних засобів (Вінницький, Запорізький медичні університети, медичні факультети Ужгородського та Сумського університетів).

На кафедрі фармакології Кримського медичного інституту протягом тривалого часу вивчають протиалергічні засоби, сульфаніламідні препарати, препарати, що впливають на мозковий кровообіг, лікарські рослини Криму (М. С. Шварсалон, 1894-1969, В. П. Баскакова, 1828-1998,1. П. Фомочкін, 1935-2006).

Важлива роль у розвитку фармакології в Україні належить науково-дослідним інститутам. У 1934 р. було створено науково-дослідну установу, якій згодом присвоєно назву Київський (з 1992 р. Український) науково-дослідний інститут фармакології і токсикології НАМИ України. У цьому інституті розроблено антидоти (унітіол, алоксим тощо), ряд протизапальних і протипухлинних засобів (Μ. І. Луганський,

О. І. Черкес, П. В. Родіонов та ін.). Істотний внесок зробили колективи Харківського науково-дослідного інституту хімії і технології лікарських форм (тепер Державний центр лікарських засобів), де працювали фармакологи В. П. Тутаєв, М. А. Ангарська, а також Харківського Національного фармацевтичного університету (Д. П. Сало).

У XX ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного розвитку набула фармакотерапія, з'явився новий розділ – хіміотерапія. Початок хіміотерапії було покладено П. Ерліхом, який у 1909 р. запропонував сальварсан для лікування хворих на сифіліс. Медицина на той час збагатилася синтетичними протималярійними (плазмохін), протимікробними (сульфаніламіди), протитуберкульозними, антипротозойними засобами. Нову еру в розвитку фармакології відкрили антибіотики. Першим із них був пеніцилін. З'ясування хімічної будови антибіотиків дало можливість отримувати їх синтетичним шляхом. У першій половині XX ст. в медичну практику впроваджено гормональні препарати гіпофіза, щитоподібної залози, статевих органів, кори надниркових залоз, а також інсулін.

Завдяки розвитку вчення про вітаміни арсенал лікарських засобів поповнився вітамінними препаратами, які застосовуються з лікувальною та профілактичною метою. Вчення про медіатори, основу якого заклали англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл і австрійський фізіолог О. Леві, сприяло створенню нових високоактивних фармакологічних засобів, які діють на синапси. Поступово формувався і такий розділ, як психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика збагатилась препаратами протипухлинної дії. Успіхам фармакології сприяла співдружність із суміжними дисциплінами – синтетичною хімією, біохімією, фізичною хімією, біофізикою, фізіологією, мікробіологією, патологією. Важливим завданням сучасної фармакології є дослідження механізму дії фізіологічно активних речовин, особливо вибіркового впливу їх на різні органи і системи. У сучасному фармакологічному дослідженні широко застосовуються фізіологічні, біохімічні, фізико-хімічні, гістохімічні методи, а також електронна осцилографія, електронна мікроскопія, методи мічених (радіоактивних) атомів, ядерно-магнітного резонансу. Багато уваги приділяється встановленню залежності між хімічною структурою і дією речовин із потенційними лікувальними властивостями.

Нарис з історії лікознавства доцільно доповнити деякими відомостями про розвиток фармації. Ця галузь медичних і хімічних знань своїм корінням сягає у далеку давнину. Згадки про застосування свіжих рослин для лікування хворих зустрічаємо у творах Гіппократа, Діоскорида, Галена, Авіценни, Парацельса та інших.

У період середньовіччя значний вплив на розвиток фармації мала алхімія. Саме алхіміки розробили методи, які й тепер застосовують для виготовлення лікарських засобів (перегонка, фільтрування, кристалізація, дистиляція тощо).

Як самостійна наукова галузь фармація сформувалася у XVIII ст. Фармацевти одержали з рослин морфін, вератрин, стрихнін, бруцин, хінін, кофеїн, кодеїн та багато інших біологічно активних речовин.

Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, яка дала путівку в життя цілій плеяді українських учених, що заклали основи для розвитку багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства, зокрема.

“Багато найліпших, найдійовіших ліків, так само як добра та здорова їжа, готується з рослин”, – навчав своїх учнів професор, вихованець Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович. Пізніше його учень, випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не тільки ботанічні, а й лікувальні властивості кожної рослини.

У Росії збирання і культивування лікарських рослин у XVIII ст. проводив Аптекарський приказ. Було закладено аптекарські городи в Петербурзі і в Лубнах. У 80-х роках XVIII ст. аптекар Іван Гейтер відкрив у Києві першу аптеку. Аптекар Т. Є. Ловіц (1757-1804) виявив абсорбційну властивість вугілля.

У XX ст. поряд із фармацією розвивається фармацевтична промисловість. В Росії та Україні проводяться дослідження з фармацевтичної хімії, фармакогнозії, технології лікарських форм. Істотний внесок у цю справу зробили українські вчені

М. О. Валяшко, П. О. Петюнін, Д. Г. Колесніков, М. А. Ангарська, Д. П. Сало (Харків), Μ. М. Туркевич (Львів) та ін.

Центром, який координує дослідження в галузі фармакології, є Національна академія наук України і Академія медичних наук України. До її складу входили учені, відомі своїм внеском у створення і впровадження нових лікарських засобів (О. В. Кірсанов, Г. І. Деркач, П. С. Пелькіс, О. В. Богатський, Б. Г. Болдирів, В. М. Марковський, В. В. Фролькіс, П. Г. Костюк, М. О. Лозинський).

Характерною рисою наукових досліджень у галузі лікознавства стає намагання використовувати природні ресурси України для забезпечення потреб населення в лікарських засобах. Головні зусилля спрямовані на пошук нових лікарських препаратів для боротьби з серцево-судинними захворюваннями, злоякісними пухлинами, радіаційним ураженням організму. Особлива увага приділяється розвитку вікової фармакології з урахуванням особливостей дії лікарських засобів на організм хворих дитячого та старечого віку.

Лікарський засіб (син.: медикамент, препарат) – це фармакологічний засіб природного, синтетичного або напівсинтетичного походження, що має властивість попереджати виникнення патологічного процесу або викликати лікувальний ефект при захворюваннях та офіційно дозволений до застосування для лікування хворих уповноваженим на те органом держави (в Україні – Державний експертний центр МОЗ України).

Лікарський препарат – це лікарський засіб у вигляді певної лікарської форми (таблетка, драже, ампула, паста тощо).

Лікарська форма – це наданий лікарському засобу зручний для застосування стан, з якого досягається лікувальний ефект.

Лікарська речовина (син.: сполука) – це окрема хімічна сполука чи біологічно активна речовина природного, синтетичного або напівсинтетичного походження, що має лікувальні властивості, але офіційно не дозволена до застосування для лікування хворих уповноваженим на те органом держави.

Фармакологія поділяється на 2 частини: загальна та спеціальна.