Архітектура та декоративно-прикладне мистецтво індійського регіону

Мистецтво Стародавньої Індії поступово склалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Воно, зрозуміло, зазнало впливу іноземних художніх стилів, проте нітрохи не втратило своєї неповторності.

Скульптурних, а тим паче архітектурних пам'яток хараппської та ведійської епох збереглося дуже мало. Найімовірніше, тодішня архітектура мала прості й строгі форми, адже принаймні зовні будинки Хараппи та Мохенджо-Даро не мали ніяких декоративних елементів. Найдавніше мистецтво скульптури й гліптики (кам'яні, теракотові та бронзові статуетки й печатки, призначення яких не з'ясоване, гончарні вироби) розвивалося в реалістичному річищі й засвідчило високі художні смаки його творців.

Розквіт староіндійської архітектури та мистецтва припав на епоху Маурів та на "золотий вік Гуптів".

За доби перших індійських імперій у країні здійснювалось інтенсивне палацове будівництво, проте царські палаци будувалися з дерева й тому не збереглися. Тоді ж розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам'яною, тому почасти збереглася. Найдавніші її пам'ятки – ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії (частини тіла Будди та буддійських святих). Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабуть, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу).

У III ст. н. е. поблизу ступ та місць кремації буддійських святих почалося будівництво скельних храмів чайтья та монастирських келій віхара. Вони вирубувались у скелі методом "внутрішнього різьблення": спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах – скульптурні зображення Будди й святих. Фасад храму по всій площині прикрашався рельєфами, колонами, особливими "сонячними вікнами", через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поруч із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси.

Один із найдавніших храмових комплексів (він, до речі, найкраще зберігся) зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбея. Але найвідомішим храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі – 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославилася завдяки своїм чудовим розписам, про які йтиметься окремо.

Розквітло в давніх індійських імперіях також мистецтво скульптури. Скульптори відтворювали в камені сюжети з джатак (вони, зокрема, домінують на різьблених воротах-торанах ступи в Санчі), різьбили статуї якш та якшинь – божків родючості, охоронців бога багатства Кубера.

У південній столиці Кушанської імперії – Матхурі, де склалася самостійна художня школа, скульпторам охоче позували для створення статуй якшинь місцеві куртизанки, які брали участь у фінансуванні будівництва олтарів і храмів. Такі статуї вже мало що ріднило з міфічними образами якшинь, у них домінувала еротика. Скульптори з Матхури взагалі полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами, поруч з якими еротика інших художніх шкіл давнини виглядає убого. Кам'яна порнографія окремих індійських храмів породжена сильним сексуальним містицизмом індійських релігій, від яких мистецтво цілковито залежало.

У маурійський період виникла традиція спорудження в місцях, пов'язаних з біографією Будди, та на шляхах прочан до буддійських святинь різьблених колон стамбхів.

У перші століття нашої ери в Гандхарі під впливом елліністичних художніх традицій склалася місцева художня школа, що її називають "греко-будційською" чи просто гандхарською. Вона вирізнялася перенесенням буддійських сюжетів у греко-римську пластику. Саме в Гандхарі вперше з'явилася (найімовірніше, в І ст. н. е.) іконографія Будди, що заступила зображення буддійських символів: "колеса закону" (чакра), "священного дерева" (бодхі), "парасолей", ступнів, трону тощо. Будду зображували з його 32 канонічними ознаками: відтягнуті мочки вух, характерна випуклість на тімені (ознака вищої мудрості), мітка між бровами (символ великої духовної сили), коротке волосся на голові, скручене в локони (символізували рух сонця і вічність), німб тощо. Обличчя Будди максимально ідеалізувалося. Було розроблено складну символіку положень рук і пальців (мудра): кожний жест бога щось символізував. Будду зображували в трьох канонічних позах: сидячій (у стані глибокої медитації), стоячій (Будда збирається виголошувати проповідь) та лежачій (момент переходу в нірвану). Махаяністи вважали, що чим більша статуя Будди, тим краще вона передає велич божества (й сильніше впливає на віруючих), тому нерідко створювали кам'яні та мідні колоси, поруч з якими староєгипетські колоси видавалися б не такими вже й величними. В епоху Гуптів скульптори зображували окремих богів багаторукими й багатоногами, намагаючись у такий спосіб передати їхню надлюдську силу й могутність.

Велика кількість коштовних предметів мистецтва, що є спадщиною цієї дивної прадавньої цивілізації, зберігається в музеях. До них можна віднести безліч прадавніх текстів релігійного змісту, поезію й прозу, мальовничі зображення й безліч ікон, могольські мініатюри, що являють собою ілюстрації до книг, а також посуд, прикраси, зброю, килими, тканини, унікальні лакові вироби, вироби з бронзи й металу та предмети побуту. Великий внесок у збереження скарбів і пам'ятників архітектури Індії вніс російський художник Рерих. Пізніше його ініціативу підтримав син Святослав Рерих, який сприяв у свій час висновку Міжнародного пакту щодо охороні культурних цінностей.

У європейців і жителів Америки під час згадки про Індію виникають стійкі асоціації. Це Боллівуд, йога, строгі традиції, непохитні сімейні цінності і приголомшливої краси прикраси. Індійські прикраси з достатком коштовностей, золотом і сріблом найвищої проби, хитромудрим дизайном "говорять" народними мотивами, користуються величезним успіхом у всьому світі. Індійська ювелірна культура справила великий вплив на європейську, підтвердженням цього служать кращі прикраси Британської Корони, які або виконані в індійському стилі, або прикрашені великою кількістю індійських каменів. Компанія Cartier ще на початку XX століття перейнялася духом індійської цивілізації і тепер періодично випускає колекції, витримані в цій тематиці.

Індійські махараджі, здійснюючи довгі подорожі в Європу і Америку, привозили свої химерні прикраси, завдяки чому майстри- ювеліри стали вчитися виконувати найскладнішу філігранну роботу з дорогоцінними каменями, виготовляючи прикраси в індійському стилі. Європейські жителі, закохавшись у східні наспіви індійських прикрас, стали вимагати у місцевих майстрів робити їх на замовлення. Так Індія знайшла своє вікно в Європу.

Вироби із напівкоштовних каменів. В індійських прикрас є свої відмітні особливості, які роблять їх пізнаваними й унікальними. Ці вироби симетричні. Незважаючи на різноманіття каменів різних кольорів і поєднання різних матеріалів, у них немає ніякого безладу. Святкове життя індійців тісно пов'язане з танцями, а прикраси завжди були частиною урочистого костюма. Тому вони володіють своїм звучанням та музичністю.

Індія – країна зі своїми ювелірними традиціями, які передаються через покоління. Кожне місто, де займаються ювелірним ремеслом, спеціалізується на певному виді робіт. Знаменитий Джайпур славиться мистецтвом роботи з емаллю, Андхра-Прадеш відомий роботою по сріблу, Делі – оправленням коштовностей. У кожному такому місті є свій золотий базар, і, незважаючи на високу ціну чистого золота і срібла, індійські ювеліри ніколи не заощаджують і не скупляться на достаток деталей із цих дорогоцінних металів.

Індійські прикраси виготовляються із золота, срібла, фаянсу, слонової кістки, кераміки, міді, бронзи, дорогоцінних і напівкоштовних каменів. їх знаходили в різних містах при розкопках, і відтоді в кожному місті є свої ювелірні особливості.

Традиції і сучасність індійського ювелірного мистецтва. У Джайпурі і Делі народилися стилі Менакарі і кундала. Менакарі – це мистецтво емалі – традиційне індійське ремесло. Емаль накладалася на прикрасу, щоб перевірити якість золота. Чим яскравіше сяє емальоване прикраса, тим краще золото використано.

Кундала – це найдавніший спосіб виготовлення прикрас із золота в Індії. Стиль менакундан являє собою справжні витвори мистецтва різних кольорів, представлені на зворотному боці прикраси, тоді як стиль кун дала демонструється на передньому боці. Сучасні коштовності в цих стилях роблять майстри в Біканері і Раджастані. Вони привабливі своєю історичною аурою, яка повертає нас у часи, коли така розкіш була доступна лише найбагатшим представникам блакитних кровей.

Одні з найбільш простих індійських прикрас без використання каменів – золоті браслети, намиста, сережки, підвіски, що являють собою кілька рядів плоских деталей, брусків, скріплених між собою найтоншими нитками.

Індійське мистецтво славиться своїми традиційними мотивами, які відображені і в ювелірній майстерності. Особливо часто вдаються до квіткової і тваринної тематики. Ці прикраси є свого роду талісманами, тому що тут не переслідується тільки декоративна мета. Кожна квітка і кожна тварина уособлюють побажання власнику, оберігають його від нещастя, приносять багатство, родючість, удачу. Навіть у недорогому браслеті не знайдеться випадкового малюнка – все продумано до дрібниць.

Прикраса з Індостану – це національні традиції, поєднані з розкішшю, до якої тягнеться інший світ. Розсип дорогоцінних каменів на шиї або скромні сережки – залишається вибирати на свій смак, можливості і відповідний випадок.

Різьба по дереву. Коли в XVI столітті монголи вторглися до Індії, то на них чекала зустріч з однією з найстаріших світових цивілізацій. Близько 3000 років до н. е. місто Мохенджодаро в долині Інду мало регулярне планування; більшість споруд через значну вологість було виконано з обпаленої цегли.

Спекотний клімат вимагав облаштування внутрішніх двориків, які оточували просторі покої.

Приблизно в IV столітті до н. е. художні форми зазнали значних змін. Грецькі елементи змішалися з індійськими, в результаті чого виникли нові своєрідні форми. У цей період змінилися й меблі. Широкого поширення набуло низьке примітивне ліжко-каркас на чотирьох ніжках з пропущеними через них опорами. При цьому площина для лежання була плетеною. Такі ліжка, виготовлені з дорогого матеріалу, завжди були пишно прикрашені. Характерний індійський виріб – табурет із виточеними і покритими лаком ніжками та плетеним сидінням.

В Індії, багатій різними смолами, була високо розвинена техніка лакування, а також застосування смол для декоративних цілей. Одним із методів було лакування кольоровими лаками, які досить швидко висихали. В основному це використовувалось для виточених елементів меблів. Окремі невеликі елементи меблів і шухляди виготовлялися з пап'є-маше і лакувалися досить складним способом. Для прикрашення меблів застосовувалася інтарсія з чорного дерева, перламутру, слонової кістки (бомбейська мозаїка), а також різьблення по слоновій кістці.

Про невибагливість індусів свідчить примітивний переносний "меблевий виріб" – опора для тіла: факір, який сидить навпочіпки, спирається руками і головою на підставку і спокійно спить. Однак індуси добре знали і що таке комфорт. Про це свідчить, наприклад, церемоніальне крісло буддійського ченця, що нагадує за своєю конструкцією стародавній індійський трон.

Сучасний індійський стиль меблів. Пізніше, коли в Індії позначився вплив Європи, з'явилися нові потреби, які оживили тисячолітню майстерність індусів. Виник новий, змішаний стиль. У XIX столітті в Європі знайшлося багато любителів індійських меблів, які найчастіше купувалася через їхній пишний та екзотичний декор. Перш за все цінувалися меблі, прикрашені бомбейською мозаїкою. Все це призвело до пожвавлення індійського меблевого мистецтва. Нові індійські меблі хоча й почали набувати європейських форм, але завдяки великій кількості індійсько-арабської орнаментиці зберегли характерний національний характер.

Індійський стиль меблів, незважаючи на незвичайні та чужі нам риси, цікавий і дуже декоративний. Поряд із ретельним опрацюванням деталей на нас перш за все справляє враження пристрасть азіатських народів до помпезності та складної орнаментики, що не завжди органічно пов'язане з призначенням того чи іншого виробу.

Найбільш характерними для сучасного індійського стилю кольорами є бірюзовий, малиновий, оранжевий. Причому вони зовсім неповторні у своєму роді. Індійський шовк трохи шорсткуватий і на дотик не такий гладкий та ковзкий, як китайський. Меблі в індійських будинках низькі, випиляні вручну з тика, дуже міцного дерева.

Характерною особливістю індійського інтер'єра є легка трансформація деталей будинку: стільчики і столи, ширми, віконниці та двері нерідко "міняються ролями". Жителі Індії використовували будь-яку можливість для орнаментики та оздоблення свого житла.

Пишна ажурна різьба в індійському меблевому мистецтві – це свідчення особливої пристрасті індусів до розкішного декору та прикрас.

Отже, художнє ремесло Індії – одне з найдавніших у світі. Народні ремісники досягли незвичайної майстерності у ткацтві, обробці металу. Особливо славились вони карбуванням, різьбленням по металу, філігранню, інкрустацією, різьбленням по дереву та слонових кістках, виготовленням лакових виробів. Кустарні ремесла були розповсюджені не лише в містах, але і в сільських місцевостях, де залежно від природних умов або наявності якого-небудь виду матеріалу (слонова кістка, цінні породи дерева) процвітав той або інший вид прикладного мистецтва. Всесвітню відомість отримали кашмірська вовна, емалі Джайпура, слонова кістка Траванкор-Кочина та ін.

Глибоко народним видом мистецтва є вибиванки – бавовняні тканини, на яких дерев'яними штампами відбиваються багатофігурні сцени (музиканти, танцівниці, плетениця звірів, цілі сцени із селянського життя), які вражають своєю яскравістю, життєрадісністю та декоративністю. У вибиванках знайшли відображення фольклорні легенди та вірування Індії, колорит її багатої тропічної природи. Шовкова парча ручної роботи із золотою або срібною ниткою, що призначена для вищих каст, вражає витонченістю та тонкістю малюнка, найніжнішими кольоровими комбінаціями, благородством орнаменту.

Великого розмаїття форм та орнаментації досягло виготовлення начиння (посуду) з бронзи, міді та сталі.

Найдавніші види народної творчості – різьблення по дереву та слонових кістках – були розповсюджені в багатьох областях Індії. З дерева вироблялись різьблені меблі, архітектурні деталі, скриньки, шкатулки, статуетки. Із слонових бивнів народні майстри робили цілі композиції або скульптури, які зображували божества та героїв епосу, а також ювелірні вироби.