Архітектура

"Бог створив світ за шість днів. На сьомий він створив Ріо-де- Жанейро", – жартують бразильці, коли говорять про одне з найпрекрасніших міст у світі. Ще Ріо-де-Жанейро називають справжнім земним раєм: з одного боку він оточений півколом гір, які наче виростають з блакитних глибин затоки, а з боку моря місто прикрашає грайлива смуга піщаних пляжів. Золотавий пісок підкреслює яскраво-зелене вбрання пальм. З висоти пташиного лету цю красу споглядає величезна статуя Христа Спасителя, яку не випадково вважають символом міста – розкинуті руки Христа ніби обіймають та оберігають його, виражаючи водночас велич, прагнення захистити і співчуття (див. ілюстрацію на початку розділу).

У 1922 р. було оголошено конкурс проектів на кращий пам'ятник – символ нації. Переможцем став Ектор да Сілва Коста. Його ідею суспільство підтримало з величезним ентузіазмом, церква організувала по всій країні збирання благодійних внесків. Через дев'ять років на ці кошти збудували скульптуру.

Статую виготовили в Парижі за участю французького скульптора Поля Ландовського і багатьох інженерів, які розробляли каркас. Для того щоб уявити цю величезну споруду, наведемо деякі відомості. Так, наприклад, вага голови статуї – 35,6 т, кінцівок рук – по 9,1 т, розмах рук – 23 м, висота статуї – 30 м, постаменту -7 м.

Статую було привезено з Парижа 12 жовтня 1931 р., встановлено на вершині пагорба Корковаду (на висоті 704 м) й освячено. Цікаво, що церемонія освячення повторювалася ще двічі: у 1965 р. Папою Павлом V та у 1981 р. Папою Іоанном Павлом II.

Ця скульптура, ніби величезний хрест, здіймається над містом. Тільки наблизившись до неї, розумієш, що перед тобою велетенська фігура Спасителя. Вона зачаровує погляд, викликає захоплення і священний трепет.

Ще однією перлиною сучасної культури Південної Америки є місто Бразиліа – столиця держави Бразилія. Побудоване приблизно за три роки (офіційне відкриття відбулося 21 квітня 1960 р.) на місці тропічних джунглів, воно вважається одним із наймолодших та найпрекрасніших міст світу. Сучасне планування вулиць та майданів, що вражають відкритістю простору, гармонійне поєднання споруд із пейзажем створюють неповторний образ міста.

Деякі будівлі Бразиліа увійшли до скарбниці світового мистецтва. Це кафедральний собор, архітектурні форми якого символізують корону, будинок Національного конгресу, прикрашений двома 28-поверховими вежами-близнюками. Окрасою центру столиці є майдан Трьох влад із величезною скульптурною композицією Двох воїнів (автор Бруно Жоржі), присвяченою людям, які збудували це місто.

Латиноамериканські танці

Музична і хореографічна культури країн Латинської Америки історично формувалися з трьох коренів: американського (культура індіанців), креольського (нащадки іспанських і португальських колонізаторів Латинської Америки) та африканського.

В останні десятиліття XIX ст. передмістя, вулиці, порти багатьох міст Південноамериканського континенту буквально дзвеніли від легкої музики, що стрімко увірвалася в життя, утворюючи незвичний симбіоз первісних, архаїчних мелодій із найсучаснішими, модерними. У горні цивілізації перепліталися інтонаційні шари Європи, Африки й Америки. Внаслідок взаємовпливу і взаємопроникнення цих джерел з'явилося безліч мішаних форм – "танці-мулати" і "танці-метиси". Водночас викристалізувалися унікальні музично-хореографічні жанри, які перетнули Атлантику і завоювали увесь світ.

Культура корінного населення Америки збереглася в окремих районах Перу, Болівії та Еквадору. Музика й танці давніх індіанців були нероздільні, як сіамські близнюки, так само як і інструментальна та вокальна музика. Інструментам приписували божественну роль; барабани були не тільки музичними інструментами, а й ідолами. Величну трубу-раковину (атеколі) розглядали як духовний символ перетворення людини на божество (вдихає життя у Велике Ніщо).

Креольська музично-танцювальна культура, незважаючи на своє європейське походження, є цілком самобутнім явищем. Загальні риси цієї культури – панування тридольних розмірів, спів на два голоси паралельними інтервалами, обов'язковий супровід співу грою на інструментах (найчастіше – гітарі та й різновидах), а танців співом.

Латинська Америка збагатила сучасне хореографічне мистецтво новими ритмами й танцювальними рухами, що мають африканське походження. Саме завдяки їй набули популярності румба й танго, що увійшли до програми конкурсів бального танцю, посівши почесне місце у світовій хореографії разом із такими європейськими танцями, як вальс і фокстрот.

Пісенна творчість афроамериканців також відіграла важливу роль у розвитку сучасного музичного мистецтва. Поєднавшись із музичними традиціями вихідців з Європи, вона стала основою, з якої розвинулися нові жанри популярної музики: блюз, джаз, рок-н-рол та ін.

Найважливіший жанр музичного фольклору афроамериканців – спіричуел (духовна пісня), що сформувався в південних штатах США наприкінці XIX ст. Спіричуел є синтетичним жанром музики, що виник у процесі взаємодії європейської та африканської культур і узагальнив африканські та англо-кельтські традиції музичного мистецтва. По суті, він являє собою один з основних жанрів афро- американського фольклору США.

Поетичні тексти спіричуелу пов'язані з біблійними сюжетами, проте релігійні мотиви в них фольклоризовані й поєднуються з розповіддю про власне повсякденне життя. Спіричуел виконувався хором як колективна пісенна імпровізація, чим визначається особлива свіжість і безпосередність їх звучання. Спіричуел передає переважно глибоко трагічні настрої, йому властиві натхненність і щирість, справжня поетичність. Багато американських композиторів ХІХ-ХХ ст. використовували спіричуел у своїй творчості: Дж. Гершвін (опера "Поргі та Бесс"), Р. Гольдмарк ("Негритянська рапсодія" для оркестру), Дж. Пауелл ("Негритянська рапсодія"), А. Дворжак (9-та симфонія "З Нового світу").

Мамба

Цей стиль музики і танцю виник в XIX ст. на Кубі у середовищі африканців-невільників. У той час існувало три основні варіанти румби: ямба (парний танець із відносно повільними і спокійними рухами), гуаіуанко (парний танець, для якого характерні різкі, експресивні рухи) та Колумбія (сольний чоловічий танець з акробатичними трюками). Нині румба є бальним танцем, і хоча її сценічний варіант суттєво відрізняється від автентичного кубинського, вона зберегла свої головні риси – пристрасність і романтичність. Найвідомішою у світі музичною композицією румби можна вважати славетну "Гуантанамера", написану кубинським композитором X. Фернандесом.

Цей музичний стиль і танець Куби також набув великого поширення в латиноамериканських країнах Карибського басейну. Його назва походить від імені бога війни, якому на Кубі в далекому минулому був присвячений обрядовий танець. Сучасний варіант мелодії мамби виник у середині XX ст. на основі поєднання афро-кубинських ритмів і джазу кубинськими композиторами О. Урфе та А. Родрігесом. Але найбільше своєю світовою популярністю мамба завдячує іншому композиторові – кубинцю Д. Прадо, який виконав цю мелодію зі своїм оркестром, надавши їй нового звучання.

Бразильська босанова. Босанова з'явилася у фешенебельному районі Ріо-де-Жанейро – Іпанемі. Спочатку босанова була сумішшю традиційних ритмів бразильської самби та класичного американського джазу, що виконувалася на вечірках і домашніх концертах. Першим успішним зразком запису босанови був альбом "Пісня занадто сильного кохання", записаний Е. Кардозу і Ж. Жілберту 1958 р., а першим справжнім хітом була нині всесвітньо відома "Дівчина з Іпанеми" А. Жобіма та В. Мораїш. До початку 1970-х років босанова стала візитівкою бразильської музики. На сьогодні босанова є одним із фундаментальних напрямів сучасної школи джазу.

Аргентинське танго. Батьківщиною цього танцю стало аргентинське портове місто Буенос-Айрес. Танго – це унікальне поєднання етнічних традицій і фольклору різних народів: у ньому присутні елементи африканських ритмів тангано, аргентинської мілонги, гаванської хабанери, іспанського фламенко, ритуальних танців індіанців, польської мазурки та німецького вальсу.

Популярними авторами музики танго були X. Матос Родрігес, Р. Мендисабаль, Е. Донато. У 1910 р. аргентинський композитор Е. Саборідо привіз музику й хореографію танго в Париж. Удосконалений паризькими хореографами, цей танець невдовзі поширився по всьому світу.

А яка ж доля старого танго? Креольське танго, як і його андалуський предок, вийшло з ужитку, злилося з іншими народними танцями Аргентини.

Музика аргентинського танго залунала у творах російського композитора Ігоря Стравінського, німецького – Пауля Гіндеміта, французького – Дарію-са Мійо; під танго танцювали герої Марселя Пруста.

Крім танго, самби й румби, в багатьох інших країнах світу починаючи з кінця XIX і впродовж XX ст. набули поширення такі латиноамериканські танці, як боса нова (нагадує повільну самбу), мамбо (споріднена з румбою), болеро (повільна румба), ча-ча-ча та ін. Найхарактерніші рухи цих надзвичайно темпераментних і яскравих танців, що вирізняють їх з-поміж інших, – стрімке вертіння, погойдування стегнами. Специфічність також полягає в акомпанементі, насамперед гітарному. Популярність гітари – "креольської душі" – не згасає з тих часів, коли вона була завезена у Новий Світ з Європи на кораблях конкістадорів. Латиноамериканська культура – джерело виникнення великого арсеналу ударних інструментів, які по праву включені до складу сучасного симфонічного оркестру.

Бразильський карнавал

Традицію проведення карнавалів у Латинську Америку привезли іспанці та португальці, представники християнської католицької Церкви в XVII ст. У Європі карнавал з'явився в ІХ-Х ст. як святкова урочистість, що тривала протягом тижня напередодні Великого Посту.

Батьківщиною карнавалу вважається Італія – країна, де розташований головний осередок католицтва. Згодом її святкові традиції перейняли інші держави Західної Європи, зокрема й Іспанія. Спочатку громадські розважальні заходи становили неофіційну частину свята, тоді як головну роль відігравали релігійні ритуали. Лише у XVIII-XX ст. карнавал перетворився на один із видів масових розваг.

У Латинській Америці карнавал набув нових самобутніх рис, що зумовлено поєднанням національних традицій багатьох народів, які тут живуть. А найвідоміші у світі карнавальні урочистості щорічно відбуваються в бразильському місті Ріо-де-Жанейро.

Карнавал у Ріо-де-Жанейро. Бразильський карнавал – це яскраве свято, що вражає невпинною енергією, буйством ритмів і кольорів. Головною подією урочистості є чотириденне змагання 14 кращих бразильських хореографічних шкіл самби, в якому беруть участь кілька тисяч виконавців.

На карнавалі кожна школа самби представляє яскраве театралізоване дійство, в якому задіяні сотні танцюристів, барабанщиків, ряджених. Під час святкової танцювальної ходи спеціальне журі оцінює ритмічність, узгодженість співу, танцю й супроводу ударних інструментів, художнє оформлення (костюми, декораційні платформи) дійства та виступ жінки-прапороносиці, яка крокує попереду. З трибун бразильський карнавал спостерігають близько мільйона глядачів. У фіналі карнавалу в Ріо-де-Жанейро відбувається нагородження шкіл самбо, що посіли три перших призових місця.

Карнавал на Кубі. Історія кубинського карнавалу почалася кілька століть тому, коли рабам-африканцям було дозволено кілька днів на рік відпочивати від праці. Під час цих "канікул", які збігалися з католицькими святами, африканці-християни з дозволу своїх власників влаштовували вуличну ходу з танцями й релігійними піснями на честь Ісуса Христа та святих. Проте в християнській музичній творчості рабів етнічні традиції продовжували відігравати провідну роль. Тож кубинський карнавал подібно до бразильського багато в чому є спадщиною культури Африки. Центри проведення карнавалів на Кубі, де свято триває протягом останніх двох тижнів липня і першого тижня серпня, – це міста Сантьяго й Гавана. Карнавальний парад у Гавані проходить вздовж набережної Малекон. В урочистій ході обов'язково беруть участь танцівники і величезні ляльки, що зображують різних персонажів (наприклад, відомих політиків). Незабутнім видовищем є також паради танцювальних гуртів, одягнених у спеціальні святкові костюми. Проходячи в танці повз глядачів, вони розігрують веселі театралізовані дійства. Карнавальна хода відбувається під гучний супровід барабанів і труб.