РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА ТА ПЕДАГОГІКИ В 1917-1919 pp.
Мета: розкрити особливості розвитку освітньої політики, основні урядові рішення.
План:
- 1. Загальна характеристика розвитку освіти.
- 2.1 та II Всеукраїнські учительські з'їзди, Всеукраїнський учительський професійний з'їзд.
- 3. Започаткування Української академії наук.
Загальна характеристика розвитку освіти
Школа України в 1917-1919 pp. створювалася у складних умовах, оскільки Україна за цей період кілька разів переходила від одних рук до інших. Кожен уряд розв'язував питання розвитку української освіти по-своєму.
Станом на 1 січня 1917 р. в Україні діяло сім учительських інститутів: Глухівський (1874), Чернігівський (1916), Київський (1909), Катеринославський (1910), Вінницький (1912), Миколаївський (1913), Полтавський (1914), які здійснювали підготовку вчителів. Приймали на навчання учнів усіх станів з 16 років. Вивчалися Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, географія, природознавство, педагогіка з дидактикою, співи, гімнастика. Чіткої спеціалізації не було, психологія взагалі не була включена до навчальних планів, на педагогіку та дидактику відводилося лише дві години на тиждень. Заклади не давали вищої освіти та права вступу до університету.
У період діяльності Тимчасового уряду (08.03. 1917– 10. 06. 1917) питаннями освіти займалися громадські організації, серед яких важливу роль відігравало Товариство шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський учительський з'їзд (квітень 1917). Підтиском прогресивної громадськості Тимчасовий уряд змушений був дозволити впровадження навчання українською мовою (російська стала другою обов'язковою). З перших днів Лютневої революції свідомі українці виступили з ініціативою створення національної школи в Україні. Вони (зокрема 1. М. Стешенко, О. Ф. Музиченко, С. Ф. Русова, С. О. Сірополко, С. Т. Черкасенко, С. П. Пастернак, О. К. Дорошкевич, Μ. П. Василенко, Я. Ф. Чепіга, 1.1. Огіенко, В. К. Прокопович) усвідомлювали особисту відповідальність за розвиток вільної української школи. У травні 1917 р. при Міністерстві освіти Росії був створений Державний комітет з народної освіти для реформи народної освіти. Комітет розглядав питання про передання справ народної освіти органам місцевого самоврядування, ліквідацію шкільних рад, інститутів директорів та інспекторів народних шкіл, розширювалися права педагогічних рад, відновлювалися вибори вчителів і адміністративного персоналу школи, розглядався проект єдиної школи.
У часи Центральної Ради (10.06.1917-30.04.1918) було створено Генеральний секретаріат освіти. У цей період проводилася робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні в навчальних закладах українознавчих дисциплін, підготовці навчальних посібників і підручників українською, відкритті нових українських шкіл і реорганізації російських в українські, підготовці вчителів, які володіють українською мовою. Українська школа будувалася на принципах єдності та спадкоємності всіх шкіл, праві всіх на безкоштовну освіту, обов'язковості та світськості освіти. 5 жовтня 1917 р. у Києві було відкрито Український народний університет у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та правового) і підготовчих курсів. Очолив університет проф. І. М. Ганицький. Лекції проводилися в Університеті Св. Володимира. У Київському, Одеському, Катеринославському університетах були відкриті факультети, на яких викладання здійснювалося російською, єврейською та польською мовами. 7 листопада 1917 р. була відкрита Українська педагогічна академія (готувала вчителів українознавства), 22 листопада 1917 р. – Українська академія мистецтв. 28 грудня 1917 р. Центральна Рада прийняла рішення про реформацію шкільної справи, згідно з яким ліквідовувалися шкільні округи, а на їх місці створювалися комісаріати з представників усіх народностей; дирекції та інспекції народних шкіл скасовувалися, замість них створювався Інститут губернських і районних комісарів народної освіти та при ньому – шкільні ради. У той час (з 25. 12.1917 по березень 1918) діяла більшовицька влада.
У період гетьманату (ЗО. 04. 1918-15. 12. 1918) Україна проголошувалася державою, було запроваджено централізоване управління освітою. Гетьманський уряд на чолі з Павлом Скоропадським (гетьман) досяг значних успіхів у системі освітніх закладів в Україні. Μ. П. Василенко (міністр освіти з травня по листопад 1918) упроваджував у життя політику національної освіти та культури в Україні. У цей період продовжувалася розпочата раніше українізація шкіл (хоча темпи її поступово вповільнювалися), було відкрито університет у Кам'янці- Подільському (перший ректор – І.І. Огієнко), створено Українську академію наук (перший президент – В. Вернадський). Водночас було засновано Державний український архів, куди мали звозити всі архівні матеріали про минуле України з Москви та Петербурга.
У часи влади Директорії (15.12. 1918 – початок листопада 1919) було видано декрет про державну українську мову в У HP і новий український правопис, прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного безкоштовного навчання, поліпшення матеріального становища вчителів, децентралізацію управління освітою. Було завершено розробку проекту шкільної освіти в Україні: загальноосвітня 12-річна школа включала основну (два цикли по чотири роки – молодший і старший) і колегію (чотири роки навчання). Колегія мала напрями: гуманістичний, реальний, економічний і дівочий. Професійна освіта відокремлювалася від загальної та будувалася на різних її ступенях. У зазначений період (від лютого до половини серпня 1919) на значній частині України, до якої входив і Київ, була проголошена радянська влада. Більшовиками були вироблені різні проекти в освітній справі, але втілити їх у життя їм не вдалося, оскільки на зміну червоним окупантам прийшли білі – денікінці (серпень – половина грудня 1919). Нова влада не знищувала українські школи, але створювалися всі умови для неможливості їх існування (відмовила в асигнуванні державних коштів на українську школу, не зняла податки на державні потреби, а отже, і на освіту. Певний період (грудень 1919 – весна – червень 1920) правобережжя України було окуповане білополяками. Дана періодизація дещо відрізняється від періодизації, що була запропонована Я. П. Ряппо (ігнорував період до 1917), С. Сірополком (весь період із 30.04.1918 до середини грудня 1919 розглядав як владу Директорії, вважаючи, що хоча влада переходила з одних рук до інших, проте значного впливу саме на створення української освіти з їх боку не було).
Західноукраїнська Народна Республіка приділяла значну увагу становленню національної школи. Було створено Державний секретаріат освіти та віросповідань. Усі школи, що розташовувалися на її території, стали державними, учителям надавався статус державних урядовців. У всіх закладах українська мова проголошувалася як державна. Водночас населення неукраїнського походження мало право навчатися в школах рідною мовою. Проте ці ідеї залишилися лише декларативними, оскільки їх не вдалося втілити в життя.
З грудня 1919 р. в Україні остаточно була встановлена радянська влада. У побудові нової української системи освіти більшовики орієнтувалися на російські зразки. Проте ситуація, що склалася в Україні, вимагала дещо по-іншому, ніж у Росії, будувати систему освіти. У Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні – семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, в Україні ж інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами, хоча технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків; у Росії збереглися університети, в Україні ж вони були перетворені на інститути народної освіти (1920); учених в Україні готували академії та різні інститути теоретичних знань. Така незалежність української освітньої політики зберігалася до 1930 р. Масова дитяча безпритульність, яка була результатом тривалих воєнних баталій, неписемність значної частини населення були тими причинами, що спонукали уряд прийняти "Декларацію про соціальне виховання дітей" (01. 07.1920), у якій сформульовано головні принципи політики в галузі освіти й виховання підростаючого покоління (держава мала турбуватися не лише про освіту й виховання, а й про поліпшення умов життя дітей), та інші документи.
Період, що розглядається, був насиченим щодо розвитку змісту, форм і методів розбудови української національної школи. Незважаючи на боротьбу, що точилася між різними формами державної влади в Україні, шкільне життя в цей період не лише не завмерло, а навпаки, завдяки своїй активності заклало міцний фундамент української національної школи.
