Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології

Педологія – наука про виховання дітей, що базується на визнанні залежності долі дитини від біологічних і соціальних факторів, впливу спадковості, а також незмінного середовища. Уперше термін "педологія" ввів Оскар Хрисман у 1893 р.

Інтенсивний розвиток теоретико-методологічних засад педології як науки в Україні відбувався у 1920-1923 pp. Виокремилося два напрями педології: класичний (Я. Чепіга, І. Соколянський та ін.) і педоцентричний (Я. Мамонтов).

У 1922–1925 pp. відбувалися організація та розквіт діяльності дослідно-експериментальних педологічних станцій у Харкові та Києві. Представниками київської наукової педологічної школи були С. Ананьїн, К. Лебединцев, Я. Чепіга, харківської – В. Протопопов, І. Соколянський, О. Залужний. 1924 рік був роком переходу від ідейних шукань, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійного погляду на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження соціально-класового середовища, організації та діяльності дитячого колективу, питання дитячої праці, класової дисципліни, дитячого й молодіжного руху. Відбувалося оформлення біогенетичного й соціогенетичного напрямів у педології. Після загальнотеоретичних дискусій (1931) відбулася внутрішня переорієнтація педології, а після постанов 1931-1932 pp. вона перетворилася на допоміжну науку. Напрацювання педологів усе частіше піддавалися критиці, активізувалася й самокритика. Після прийняття постанови "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" (1936) педологія була знищена.

Я. Чепіга – представник класичного напряму педології. Він еволюційно-біологічне пояснення становлення, розвитку й формування особистості доповнював культурно-історичним підходом (вважав, що в основі розвитку людини лежать два закони – утворення звичок і акомодації; наполягав на тому, що дітей необхідно виховувати не лише з урахуванням біогенетичних і психофізичних даних, а й у культурно-історичному контексті).

І. Соколянський – представник класичного напряму педології. Він розглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) і негативно ставився до означення педагогіки як науки про навчання й виховання дітей; доводив необхідність застосування ланцюгової методики Павлова в навчанні (на прикладі фізично дефективних дітей); великого значення надавав дитячому рухові – піонерській організації з точно визначеним класовим підходом; зосередив увагу на педологічному вивченні питань дитячого руху, соціального виховання, дитячої дисципліни.

Я. Мамонтов – представник педоцентричного напряму педології. Під метою виховання він розумів виховання здатності повноцінного сприйняття й розуміння прекрасного в мистецтві та дійсності; формування естетичної культури вважав завершенням індивідуального та соціального становлення особистості; розробляв системний підхід до аналізу педагогічних явищ; уперше в українській педагогіці 20-х pp. обгрунтував класифікацію педагогічних течій за їх цільовою настановою та теоретико-методологічні засади педагогічної науки, орієнтованої на пріоритет загальнолюдських цінностей.

О. Залужний – представник соціогенетичного напряму педології. Він вважав, що педологія володіє єдино об'єктивним методом вивчення поведінки дитини; першим став займатися проблемами розвитку колективу (групи, за його термінологією); вважав, що об'єктом педагогіки має бути не індивід, а колектив; розробив програму вивчення дитячих колективів на основі рефлексологічних досліджень; визначив типи соціальної поведінки дітей, етапи набування ними соціальних навичок на основі аналізу спілкування в ранньому дитинстві, класифікації соціальних взаємодій і визначення вікової динаміки їх розвитку; середовище проживання вважав важливим фактором, який визначає характер дитячого об'єднання; виділив конкретну ситуацію як засіб зміни характеру діяльності колективу; визначив типи колективу (той, що утворюється сам; педагогічно організований); досліджував проблему ролі та значення лідера колективу.