СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ У 20-80-ті pp. XX ст.

Мета: розглянути основні етапи розвитку освіти в радянський період.

План:

1. Освіта та шкільництво в Радянській Україні у 20-ті pp.
2. Розвиток національних шкіл за часів українізації.
3. Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології.
4. Розвиток освіти в 30-ті pp.
5. Школа та педагогіка в передвоєнні, воєнні та перші повоєнні роки.
6. Особливості розвитку освіти в 50-ті pp.
7. Радянська школа в 60-ті pp.
8. Стан освіти в 70-80-ті pp.
9. Роль педагогів-новаторів, педагогіки співробітництва в демократизації та гуманізації шкільного життя.
10. Провідні вчені України та їх погляди на підготовку вчителів.

Освіта та шкільництво в Радянській Україні у 20-ті pp. XX ст.

На початку встановлення радянської влади в Україні майже в кожному місті й у великих селах продовжували працювати вже існуючі школи або засновувались нові (завдяки зусиллям патріотично налаштованих педагогів). Першим практичним завданням українських комуністів було позбавити українську школу ознак старої української чи російської національної школи та зробити її інструментом комуністичного виховання. У грудні 1917 р. ЦВК України створив Народний комісаріат освіти на чолі з В. П. Затонським. У 1918-1920 pp. уряд Української РСР видав низку директив про народну освіту та школу: про утворення Наркомосу УРСР, губернських і повітових відділів народної освіти (січень 1919); про передання всіх навчальних закладів у відання Наркомосу (січень 1919); про відокремлення церкви від держави та школи від церкви (18. 01.1919); про скасування плати за навчання в школах (березень 1919); про запровадження української мови в школах (вересень 1919) та ін. На основі декретів Радянського уряду Наркомос УРСР видав низку постанов та інструкцій: про керівництво школою та організацію в ній роботи (01. 02.1919), про заборону в школах викладання Закону Божого й узагалі релігійного виховання (12. 02. 1919); про безкоштовність навчання учнів у школах (04.03.1919); про навчання дітей у школах рідною мовою (14.03. 1919); про проведення виборів шкільних працівників (10. 05. 1919); про викладання в школах окремих навчальних дисциплін (16. 05. 1919); про проведення курсів перепідготовки вчителів шкіл та інспектування органів народної освіти (літо 1920) та ін.

Першим кроком до введення активного антирелігійного виховання було відокремлення церкви від школи. Докорінно було змінено управління освітою (керівні посади шкільної адміністрації займали члени партії або її довірені особи), тип і характер школи, основні принципи навчання й виховання, головну мету освіти (замість підготовки освіченої, розвиненої особистості – виховання комуністичної моралі). Змінені вчительські кадри та обов'язки вчителя (учитель проголошувався провідником політики уряду та партії, став головною фігурою школи). Учителі, які не сприйняли Жовтневої революції та радянської влади в Україні, відмовилися продовжувати працювати в школах. Вони розглядалися як есери, меншовики, їх подальша доля загальновідома. Була організована перепідготовка кадрів, розгорнута підготовка нових учителів.

Творцем першої освітньої системи в Радянській Україні був тодішній народний комісар освіти Г. Гринько. Його схема була схвалена українською нарадою у справах освіти (серпень 1920). Наголос робився на соціальне виховання, оскільки внаслідок світової війни, жорстокої громадянської війни та голоду нараховувалося біля мільйона безпритульних дітей або напівсиріт, сиріт, які потребували насамперед соціального забезпечення, а тоді вже навчання. Основними завданнями захисту дитинства було визначено необхідність: узяти на облік усіх дітей до 15 років; використати всі засоби для забезпечення кожній дитині прав на матеріальне утримання, виховання, освіту, охорону здоров'я тощо; вести боротьбу з безпритульністю; захистити права тих дітей, які живуть у сім'ях, але потребують допомоги.

Згідно із системою Г. Гринька діти 4-7 років мали виховуватися в дитячих комунах: дитячих садках і майданчиках (ігри, початки грамоти), 8-15 років – відвідувати єдину семирічну трудову школу (два ступені: І – 1-4 класи; II – 5-7 класи), а з 15 років – отримувати освіту в професійній школі (3 роки). Другим типом були високі школи різних типів (2–3-річні технікуми, 4-річні інститути для спеціалізації в даній галузі чи 2-річні академії). За цією схемою освіти університети в Україні були ліквідовані.

Згодом систему Г. Гринька було змінено. Деякі зміни вніс тодішній заступник народного комісара освіти Я. Ряппо. Діти 8-12 років навчалися в масовій школі нижчого типу (школи індустріальні, сільськогосподарські, мистецькі, робітничої й селянської молоді), молодь 15-18 років – у школі вищого типу (технікуми). Таким чином, після закінчення семирічки випускники мусили йти до професійної школи (технікуму), щоб стати кваліфікованими робітниками. Після її закінчення можна було поступати до вищої школи. Вищі інститути готували не масових практиків, а обмежену кількість інженерів, адміністраторів, агрономів та інших спеціалістів.

У 1921 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписемністю. Улітку 1922 р. відбулася Перша всеукраїнська нарада з питань освіти. 22 листопада 1922 р. уряд прийняв постанову "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту" і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні.

З економічних причин більшовицька влада змушена була визнати чотирирічну школу за основний тип трудової школи, що постановою Ради народних комісарів від 25.11.1924 р. була проголошена загальнодоступною та безкоштовною. Трохи згодом законом від 05.09.1925 р. навчання дітей у перших чотирьох класах трудової школи було проголошене як обов'язкове та безкоштовне.

У 20-ті pp. виникли нові проекти експериментальних шкіл: Дальтон-план, метод проектів, Віннетка-план, творча школа, сучасна школа та ін. Для всіх експериментальних шкіл характерною ознакою була організація праці дітей у майстернях і лабораторіях, привчання їх до користування бібліотекою, надання великої свободи в реалізації їх інтересів. Важливою ознакою була співпраця учня й учителя, у якій учитель був скоріше порадником на шляху до знань, ніж наставником. Значна роль у цих школах відводилася самоврядуванню учнів, яке розв'язувало суспільні потреби вихованців. Велика увага зверталася на громадську працю учнів.

Дальтон-план – методика, розроблена вчителькою Елен Пар- кхерст у м. Дальтон, штат Массачусетс, США. Методика сприяла розвитку в учнів навичок самостійності, привчала школярів до самоконтролю та врахування своїх сил, розуміння й самостійного здійснення мети роботи, давала можливість займатися тим, чим учень бажає, відчувати себе вільним, створювала умови для спільної роботи учня та вчителя, а також учнів між собою. У СРСР заняття за такою системою проводилися з 1920 р. Радянська практика роботи за Дальтон-планом отримала назву бригадно-лабораторної й будувалася за принципом ланкової системи. Зміст роботи полягав у самостійному виконанні комплексних завдань у групах – ланках, необхідності звітувати за виконане завдання одного з членів ланки за весь колектив. Робота певної ланки (бригади) мала здійснюватися в інтересах колективу й суспільних інтересах.

Метод проектів розроблявся в США. З другої половини 20-х – до початку 30-х pp. XX ст. цей проект утілювався в практичну діяльність радянської школи. Суть його полягала в:

• спрямованості на безпосереднє включення учнів в оточуюче життя, суспільній спрямованості, шо мала на меті участь школярів у соціалістичному будівництві;
• дослідницькому підході; зв'язку тем для проектів із програмами Державної наукової ради, розгляді лише тих проектів, які розроблялися для зміни оточуючого середовища або розв'язання тієї чи іншої теоретичної проблеми;
• постановці завдання виховання колективізму, що знайшло відображення в розробці переважно колективних проектів (загальношкільних, групових, бригадних, ланкових);
• розвитку соціалістичного змагання, товариської взаємодопомоги, а не конкуренції.

У знаннях і навичках учнів, які навчалися за такою методикою, було виявлено певні недоліки: безсистемність знань, відсутність послідовності тощо.

З 1928 р. утверджувалася адміністративно-командна система. Разом з тим розпочався процес формування культу особистості Й. Сталіна.