ОЛІМПІЙСЬКІ БОГИ: ПОЯВА І ФУНКЦІЇ
Пасмо гір з велетенськими, схожими на голови, скелями, вкритими сивиною снігів, бездонні провалля печер, звідки б'ють джерела і стікають бистрими струмками по крутих схилах, зарослих зеленими лісами. Це Олімп, який став справжнім царством Зевса відтоді, як після війни з гігантами він поділив владу над світом з двома братами - Посейдоном і Аїдом. Усі троє тягли жеребки. Зевсові дісталося небо і земля разом з Олімпом, Посейдонові припало море, а Аїдові - підземне царство мертвих. Зевс, як господар неба, проголосив себе найвищим богом, якому всі повинні підкорятися. Спочатку брати бунтували, особливо запальний Посейдон, бували і двірцеві перевороти, але щоразу, завдяки своїй силі і розуму, Зевс перемагав, аж поки всі не скорилися йому.
Щасливо жили боги на Олімпі.
Вони об'єднувалися у тісні товариські групи, а на великі свята і паради збиралися до просторого Зевсового палацу із золота і дорогоцінного каміння. Зібрання бували малі і великі. На перші запрошували лише олімпійців (12 осіб), найвищу аристократію богів.
Іноді скликали справжнє віче, і прудконогий посланець богів, Гермес, мусив оббігти всі суходоли і моря, щоб повідомити про Зевсів наказ зібрати усіх божків. Олімпійці зверхньо позирали на них, запитуючи: "На якого дідька батько Зевс скликає увесь цей набрід?"
Після таких нарад починався бенкет. Олімпійці лягали на встелених м'якими подушками ложах із слонової кості і морських черепах. Богиня молодості Геба і прекрасний хлопець Ганімед, якого Зевс украв із землі і зробив його безсмертним, розносять амброзію - надзвичайно смачні ласощі, що самі танули в роті, надаючи силу тілу, умиротворення думкам і безсмертя душі. У золоті келихи наливали нектар – олімпійське вино з несказанно приємним запахом. Коли вже всі досхочу наїдалися і напивалися, підводився Аполлон і, оточений 9 музами, співав разом з ними чудові пісні і грав на кіфарі (струнному щипковому інструменті з резонаторним ящиком).
Так греки уявляли собі життя богів. Це, по суті, було людське життя, перенесене у вічність. Бога від людини не відділяла нездоланна безодня. Спочатку до олімпійських столів запрошували і видатних людей. Але пізніше перестали, бо земні гості не вміли пристойно поводити себе, маючи довгі язики, і розповідали своїм близьким усе, що там чули. Єдина відмінність між людиною і богом полягала у безсмерті богів. А людині навіть найщасливіші хвилини життя отруював страх перед смертю. Боги були безсмертні, але не вічні: кожен з них колись народився, і жоден не міг сказати про себе,
Нарада богів. Червонофігурна кераміка VI ст. до н.е.
що він був завжди. Від старості і смерті богів оберігала амброзія. Головним недоліком богів Греції була надмірна людяність. Вони сварливі, мстиві, інколи аморальні, але в той же час кожний з них втілює певну ідею. Хай Афродіта зраджує своєму чоловікові, і серце її мінливе - вона все одно уособлює саме любов.
Інколи боги самі ходили по землі: Зевс приймає образ бика, щоб викрасти любиму жінку (викрадення Європи). До Данаг він сходить на землю золотим дощем, до Леди - в образі лебедя, до Іо - у вигляді туманної хмари. Інколи смертні, як це було з Селеною, не витримували сили божих пестощів і помирали від них.
Зевс (Юпітер)
Найвищим грецьким богом-олімпійцем був Зевс Кронід - передусім повелитель блискавок і громів. Він мінливий, мов небо, і щохвилі з'являється в іншій подобі. Він посилає дощ, укриває землю снігом. У громах і бурях проявляється могутність володаря, який нагромаджує чорні клуби хмар, ураганом здіймає морські хвилі. Зевс був запальний і легко спалахував.
Уявлення греків про Зевса еволюціонували. Спочатку вони цінували в ньому могутність і зловісну руйнівну силу. Пізніше прикрашали його достоїнствами розуму і серця і, нарешті, виник образ найвищого божества, мудрій владі якого підлягають усі сфери життя.
На всьому обширі грецького світу Зевсу віддавали найбільшу шану. В усіх великих містах стояли його храми. В Аркадії відбувалися таємничі обряди на його честь, під час яких не обходилося без людської крові. Однак найсвятішими місцями були Додона і Олімпія.
Біля підніжжя епірського Тінару стояв прадавній додонський храм. Сюди з Єгипту, із священних Фів, прилетіла голубка і, сівши на дуба, заговорила людським голосом. За цим божим знаменням було збудовано храм, в якому здійснювали обряди особливі жерці, звані селлами. Вони вели аскетичний спосіб життя, спали на землі, ніколи не милися. їхнім завданням було розтлумачити волю бога за шелестінням листя на дубі. Казали, що у стовбурі дуба перебуває саме божество. Пророкування виголошували жерці, відповідаючи на запитання, заздалегідь викарбувані на свинцевих табличках. У сучасній Додоні знайдено багато таких табличок з написами, наприклад: "Агіс запитує: ковдри і подушки загублено чи вкрадено?". Відповідаючи, жерці говорили віршами, які завжди починали словами "Зевс був, Зевс є, Зевс буде".
В Еліді, на Пелопоннесі розташовувалася Олімпія, найславетніше місце культу Зевса, де зливалися дві річки - Алфея і Кладея. Тут розташовувалося багато храмів і будівель, де жили жерці, тренувалися спортсмени,
Зевс Олімпійський. Графічна реконструкція
Зевс Олімпійський
містилися склади коштовних подарунків. Кожні 4 роки тут відбувалися ігри, які проводилися з 776 р. до н.е. аж по 393 р. н.е., коли їх заборонив Феодосій І; через 4 роки його наступник (Аркадій) наказав спалити храм Зевса. Олімпія перетворилася в руїни, які залишилися до наших днів.
Під час ігор (у половині серпня або вересня) у Греції припинялися чвари і війни: оголошувався "божий мир", щоб брязкання зброї не затьмарювало загальної радості. Ігри тривали кілька днів і включали всі види змагань, де показували силу і спритність. Нагородою був маслиновий вінок. На честь переможця на його батьківщині ставили монументи, складали гімни. Він сидів на першому місці на публічних торжествах і був на утриманні держави. В Олімпії проголошувалися важливі розпорядження і договори, поети й історики читали свої твори, оратори й філософи виступали з промовами тощо.
В олімпійському храмі стояла статуя бога Зевса роботи Фідія - одне з семи чудес світу. На золотому троні сидів велетенський бог, у вісім разів більший за людину. Головою він сягав стелі, а плечі були на всю ширину нефа. Казали, якщо б він раптом устав, то розвалилася б уся будівля. У витягнутій лівій руці він тримав богиню Перемоги, а правою спирався на жезл, на якому сидів золотий орел з розпростертими крильми. Цю статую, за наказом римського імператора, перевезли до Константинополя і вона згоріла під час пожежі, Але творіння Фідія було для всього світу таким священним зразком, що тисячі статуй Зевса у наших музеях дають змогу здогадуватися, який він міг мати вигляд.
Гера (Юнона)
Це цариця неба, дружина Зевса. Вона здійснює вранішню поїздку над світом на золотій колісниці, запряженій цілою зграєю пав. Гера вразливо сприймала те, що казали про її вроду, не терпіла ніяких порівнянь. Поети вихваляли осяйну білизну її рук і великі темно-блакитні очі. Однак жінки думали про це інакше і за це поплатилися (на одних наслала шаленство, інших перетворила у кам'яні сходи храму).
Гера була матір'ю Гефеста, Ареса і Геби та покровителькою жінок. їй молилися дівчата у день шлюбу, вона опікувалася материнством і втішала вдів. В Олімпії, де стояв храм Гери, кожні п'ять років відбувалися ігри дівчат. У коротких сорочках, з розпущеним волоссям дівчата змагалися з
Гера і Прометей. Розпис кіліка V ст. до н.е.
бігу. Переможниця отримувала нагороду - маслинову гілку і шматок печінки з жертовних тварин. Гера мала також свій храм, каплицю чи жертовник у кожному місті. У прадавні часи її уособленням був простий стовп або колодязь. Пізніше її зображали як поважну матрону величної вроди. Такою зобразив її Поліклет у статуї, що стояла у храмі Гери в Аргосі. Богиня сиділа на троні, тримаючи в одній руці плід граната - символ родючості, а в другій - жезл із зозулею, присвяченим їй птахом.
Гера була старшою дочкою Кроноса і Реї, а отже Зевсовою сестрою і згодом дружиною. Гера - втілення сварливої і ревнивої жінки, яка постійно набридала Зевсу. Біля її ніг зображували павича.
Афіна (Мінерва)
Зевс, якого боліла голова, покликав Гефеста і звелів розрубати собі череп сокирою, аби дізнатися, що завдає йому таких мук. Тільки-но Гефест ударив його, як з розрубаної голови вилетіла ставна богиня у блискучому обладунку. Так незвичайно з'явилася на світ Афіна Паллада – богиня мудрості. Зевс любив її найбільше з усіх своїх дітей, завжди цінував її думку і на знак особливої прихильності дозволив користуватися своєю страшною зброєю - блискавкою.
Афіна була суворою і неприступною дівою велетенського зросту, наділена неабиякою силою і незламною твердістю. Вона ніколи не думала про кохання чи одруження, не маючи для цього часу. Афіна винайшла багато корисних речей, а вчені і філософи вважали її своєю опікункою. Люди засуджували лише її любов до воєн. Але Афіна носила зброю лише для того, щоб захищати праве діло і міста, на які підступно нападали. Жерцям вона звеліла проповідувати такі правила: "не відмовляй нікому ні в воді, ані в вогні, не показуй хибної дороги, не полишай будь-чиїх останків не похованими, не вбивай вола, який тягне плуг".
Крім того, Афіна вміла дуже гарно ткати і вишивати, і на Олімпі її визнали неперевершеною. А на землі якась царівна на ім'я Арахна запевняла, що вишиває краще, ніж богиня. Тоді Афіна надумала змагатися з нею: хто краще з них вишиває тканину. Арах- на вишила на полотні дивні пригоди. Був там Зевс, який викрадає Європу, Леда, яка бавиться з лебедем, Даная, осипана золотим дощем, та інше. Афіна, робота якої не була краща, розізлилася і порвала тканину Арахни. З розпачу та повісилася. Тільки тоді Афіна збагнула, як її засліпив гнів. Вона повернула дівчині життя, але перетворила її в павука. Відтоді Арахна "тче між сволоками срібне полотно", на якому повисають райдужні крапельки сонця.
Афіна стала покровителькою міста Афіни, а афіняни з давніх-давен у жнива, тобто на початку серпня, святкували Панафінеї. Спершу це було
Афіна і Арахна
землеробське свято, поки Пісистрат (VI ст.) не перетворив його на головне свято, яке пишно відзначали кожні чотири роки. Під час Панафіней влаштовувалися кінні перегони, змагання атлетів, музично-вокальні концерти. Переможці отримували олію, вичавлену із священних афінських маслин, що зберігалися в розмальованих амфорах. Після змагань виконували воєнний танок, а потім виступали три хори: хлопчиків, юнаків і чоловіків. Згодом проводився конкурс чоловічої краси, в якому брали участь найвродливіші юнаки і чоловіки з усієї Аттики, а також біг зі смолоскипами.
Удосвіта другого дня жителі збиралися біля однієї з міських брам, звідки мала вийти урочиста процесія. Попереду чоловіки котили на колесах або несли на плечах священний корабель. На щоглі і реях майорів пеплос - розкішне вбрання із пофарбованої в жовтий і фіолетовий кольори вовняної тканини, де були вигаптувані різні сцени і епізоди. Цілий рік її вишивали під наглядом жриці Афіни чотири дівчини з найповажніших афінських родин. За кораблем вели жертовних тварин: корів та овець, а далі йшли дівчата у білому вбранні з храмовим начинням, сановники, військо і завершувала процесію кіннота – афінське лицарство. На цей день будинки оздоблювали зеленню і квітами, а вздовж вулиць стояли раби і чужоземці з дубовими гілками в руках. Під музику і спів процесія обходила всі святі місця і спинялася перед акрополем. З корабля знімали пеплос і віддавали жриці Афіні, яка одягала його на прадавню дерев'яну статую. Стада тварин ішли під жертовний ніж, а афіняни починали бенкетувати.
Афіна Парфенос
В останній, дев'ятий день Панафіней у Саламінській затоці влаштовувалися перегони вітрильників.
Афіняни вбачали у своїй богині найгідніше уособлення всіх афінських чеснот. їй давали багато імен відповідно до її різноманітних занять. Називали її Ергане, тобто Робітниця, Полгада - Покровителька міста, Промахос - Войовниця, Паллада - Діва. Страбон так пояснює ім'я Паллада: "Вродливу й гарного роду дівчину елліни звуть Палладою". Однак улюбленим її іменем було Парфенос - Незаймана.
Афіні-Незайманій збудували храм - Парфенон, руїни якого чудово збереглися до наших днів. У храмі стояла статуя Афіни Фідія: зроблена із золота і слонової кістки, заввишки 12 м. Богиня спиралася лівою рукою на щит, з-під якого визирала змія, а в правій руці тримала крилату богиню перемоги Ніку. На голові був шолом. Афіні присвячували сову, яка й тепер вважається символом знання і мудрості.
Аполлон (Феб)
Син Зевса і титаніди Лето, брат Артеміди. Він народився на о. Делос під пальмою. Коли він мав з'явитися на світ, звідусіль приплили лебеді і, оточивши острів, чарівно заспівали. З тієї миті голі скелі Делосу позеленіли і зацвіли. Спершу Аполлон був богом скотарства і рільництва, згодом - опікуном мистецтва і Муз, богом сонця і світла (звідки ім'я Феб, що означає блискучий).
Аполлон-кіфарист
Аполлон був найвродливішим з богів. Високий, стрункий, ясноволосий, вічно молодий, з божественними променистими очима. Його вбачали у золотистому диску сонця, володарем якого він був. Він наділяв ясновидінням і опікувався віщунами, співаками і поетами, яких називали "дітьми Аполлона". Сам чудово грав на кіфарі. Хоча Аполлон належав до найвищої касти богів, він охоче жив на землі, оскільки з нею були пов'язані його давні спогади. Коли його одного разу вигнали з Олімпу, він служив батраком у царя Адмета у Фессалії, охороняючи стада овець від вовків. Аполлон робив це легко, бо найкраще всіх стріляв з лука. Казали, що його стріли вражають зненацька, не залишають слідів, і тому кожну наглу смерть приписували Аполлоновому гніву.
Так дивно склалося, що коли Аполлон до когось прихилявся, з тим траплялось якесь лихо. Аполлон заприязнився з молодим Гіацинтом, навчаючи його стріляти з лука і грати на цитрі.
Зефір, божок лагідного вітру, дуже любив гарного юнака і не міг перенести, що той покинув його заради Аполлона. Одного дня, коли Аполлон кидав диск, Зефір раптовим подихам спрямував диск так, що він завдав смертельного удару Гіацинтові. Марно Аполлон намагався повернути йому життя за допомогою лікувальних трав.
Юнак помер, а з його крові виросла квітка - гіацинт.
Як бог лірики і поезії Аполлон був повелителем муз, дев'ятьох дочок Зевса і Мнемозіни (Пам'яті). Вони жили на вершинах беотійських гір Гелікон і Парнас, але улюбленою оселею їх були узгір'я Перїі під Олімпом. Кожній з муз доручали якесь мистецтво, яким вона повинна була особливо піклуватися, і зображували її у скульптурах і малюнках з постійними атрибутами, щоб легше було розпізнати:
Аполлон Бельведерський. Мармурова статуя IV ст. до н.е.
Калліопа
Калліопа (Прекраснолиця), муза героїчної пісні, тримає в руках стиль і табличку для писання;
Кліо (та, яка виголошує славу) опікується історією і тримає сувій пергаменту;
Евтерна (Радісна), покровителька лірики, грає на флейті;
Талія (Прекрасна), муза комедії, тримає комічну маску;
Мельпомена (та, яка співає), муза трагедії, із сумною маскою;
Терпсихора (та, яка любить танець) навчає людей танцювати і зображена з великою лірою в руці; Ерато (Кохана) грає на цитрі любовні пісні; Полігімнія надихає тих, хто складає гімни і божественні пісні, зображена з цупким покривалом, яким користувалися під час релігійних обрядів;
Уранія (Небесна), покровителька астрономії, несе небесний глобус.
Хоча варто відзначити, що в Античності музи не мали чіткого поділу "за спеціальностями". Наприклад, Кліо вважалася богинею історії і хороводів, Ерато - хороводів і гімнів, Терпсихора - сольних партій на музичних інструментах і танців, Полігімнія - танців і релігійних обрядів, Талія - комедії і співу, Калліопа - героїчної поезії та пророцтва і тд. Багатогранність "спеціалізації" муз - відображення того, що всі мистецтва були ще дуже тісно пов'язані між собою.
Тривалий час не було чіткої диференціації, бо поезія і танець, наприклад, не сприймався без супроводу музики. Тому музи змушені були покровительствувати парам мистецтв. І це також було наслідком особливостей художньої практики.
Аполлона ще називали Спасителем, бо він підтримував людей у стражданнях, рятував від нещастя, відвертав смерть, відпускав гріхи злочинцям, був зцілителем душі і тіла. Це бог світла і розради - ласкавий і благородний.
Талія
Мельпомена
Терпсихора
В Афінах після збирання врожаю на честь Аполлона влаштовували свято, під час якого юнаки несли маслинові гілки, обвішані фігами, хлібами, посудинами з олією і вином, обвиті вовняними стрічками, і, зупиняючись перед кожним будинком, як у нас колядники, віддавали одну гілку господареві. Той вішав її на дверях аж до наступного свята. Тоді гілку спалювали і заміняли свіжою.
У творах мистецтва Аполлона зображують як ідеал молодості і чоловічої вроди, без бороди, з пишними кучерями. Звичайно він голий, іноді через плече перекинута хламида (малий плащ). На спині в нього сагайдак, повний дзвінких срібних стріл, а в руці - лук. У сонмі муз він зображувався у довгому вбранні, з лавровим вінком на голові і з кіфарою в руці. Лавровий вінок давали в нагороду поетам і цей звичай пережив віки, бо ним нагороджували (наприклад, Ф. Петрарка) і нагороджують досі відомих поетів. Нагадує про нього і слово "лауреат".
Артеміда (Діана)
Дочка Зевса і Лето, Аполлонова сестра-близнючка, богиня мистецтва, покровителька звірів. Вона не хотіла одружуватися і назавжди залишилася незайманою, подібно до Афіни. Її ще називали Чистою, бо вона не дозволяла чоловікам навіть глянути на себе. Її зображували дівчиною у короткому хітоні, з луком і стрілами.
Артеміда була справжня цариця лісів. Проте народ шанував її не лише як богиню радості, а й смерті. їй присвячували річки, озера і болота, тому що вона давала врожай землі; ім'я її славили і на полях, і в долинах, і серед лісів, бо вона благословляла і рослини, і тварин, і дітей, яких віддавали під її захист, і підтримувала породіль під час пологів. У Спарті щороку перед її жертовником били різками юнаків так, щоб кров бризкала на статую богині. Це був відгомін давніх часів, коли Артеміді, як богині смерті, приносили в жертву людей. А жителі Криму приносили їй у жертву спійманих на узбережжі чужоземців.
Артеміда теж була благодійною богинею, бо їй молилися за здоров'я близьких людей, на її запашні жертовники дівчата клали пасма волосся, а наречені в день шлюбу дарували їй дитячі іграшки. До нас дійшла така подячна молитва: "Пояс із гарними китицями і туніку поклав Аттіс біля брами твого храму, богине молодих дівчат, дочко Лето, щоб ти допомогла його дитині прийти на світ живою і здоровою". Якийсь рибалка звертався до неї так: "Я, Моніс, рибалка, даю тобі, Артемідо, смажену рибу. Для тебе цей келих наповнив по вінця чистим вином і для тебе відламав шматок черствого хліба; жертва убога, але принесена від щирого,
Артеміда і Аполлон. Фрагмент розпису IV ст. до н.е.
побожного серця. За це зроби, щоб сіті мої завжди були повні риби".
Незаймана богиня стежила за дотриманням клятв нареченими і, знаючи людські серця краще, ніж самі люди, поєднувала благословенні подружжя.
В Ефесі (Мала Азія) стояв храм Артеміди, де вона зображена по-іншому: як матір усього сущого, зі стома грудьми. Це була азіатська богиня, запозичена місцевими греками у сусідів, але перейменована в Артеміду.
В Афінах, Епідаврі і на о. Делос Артеміду ще називали Гекатою (та, яка цілить у далечінь), тому її ототожнювали з богинею, яка мала таке саме ім'я і вшановувалася в Малій Азії. Гекату вважали богинею смерті, що вночі шастає по могилах, перетворившись в упиря; у супроводі духів і собак з'являється на перехрестях доріг. Щоб її умилостивити, на роздоріжжях клали рештки жертви, яку приносили мертвим. Геката була також богинею чарів, і до нею зверталися за допомогою чарівниці.
Отже, грецькі боги дивно змінювалися залежно від часу і місця. Хто б міг пізнати, наприклад, в оспіваний Гесіодом Артеміді, грізне божество, яке лякало всіх на перехрестях доріг? Його Геката походить із зоряного роду. Улюблениця Зевса, вихователька його дітей, добра до людей, вона посилає їм багатства, силу і славу, охороняє воїнів у битвах і моряків на морі, стежить, щоб у судах панувала справедливість, і веде спортсменів до перемог. Її ім'я виголошували під час кожного жертвоприношення.
Гермес (Меркурій)
Син Зевса і німфи Майї народився вдосвіта на горі Кіллена в Аркадії. Вісник богів, бог торгівлі й ремісництва, опікун подорожніх, гімнастів, провідник душ померлих до підземного царства Аїда. Неперевершений у спритності і красномовстві.
Ще будучи в колисці, він вийшов із печери, убив черепаху і з її панцира зробив цитру, натягнувши сім струн із скручених баранячих кишок. Під обід украв стадо худоби у царя Адмета, яке охороняв сам Аполлон, який на другий день зчинив страшенний галас. Щоб задобрити брата, Гермес подарував йому цитру з панцира черепахи. Аполлон так зрадів, що дав йому взамін ліщинову паличку, яка мала чарівну властивість припиняти сварки і примиряти ворогів. Коли Гермес кинув її між двох змій, вони враз перестали кусатися, приязно обнявшись довкола палиці, і
Артеміда. Мармурова статуя IV ст. до н.е.
Гермес із Вей. V ст. до н.е.
прихилилися головами. Так виник кадуцей, з яким Гермес ніколи не розлучався і який, згодом, набув вигляду патериці, якою користувалися єпископи грецько! церкви.
Шахраювання зробило Гермеса богом злодіїв. Тільки-но він зійшов на Олімп, як на другий день Арес ходив без меча, у Посейдона кудись подівся тризубець, у Афродіти зник пояс на стегнах, а Гефест не міг знайти свої обценьки. Невдовзі помітили, що все це краде Гермес. У Зевса він хотів украсти блискавку, але обпікся і тоді батько вигнав його з Олімпу.
Але боги любили його, незважаючи на витівки (наприклад, намовив афінську пекарку вилити прісне тісто на голову Аполлона), і Зевс повернув його з вигнання, зробивши своїм представником, послом і гінцем. З часом і інші боги почали користуватися його послугами, і він змушений був зробити собі на ногах маленькі крильця, щоб встигати виконувати всі доручення.
Гермес виконував безліч справ. Удосвіта він замітав бенкетний зал на Олімпі і оббігав усі зали, де збиралися боги на спільні трапези, пересвідчуючись, що там усе гаразд. Після пробудження Зевса отримував від нього розпорядження. З цієї миті він цілий день бігав і літав. Повертався, доповідав і накладав амброзію на золоті полумиски для богів. Навіть уночі Гермес не мав спокою, бо показував дорогу заблукалим серед манівців, усипляв людей і посилав їм сновидіння. А коли небо і земля спали, він супроводжував душі померлих до підземного царства і в пекельному суді був за кур'єра.
Гермес винайшов і гімнастичні вправи. Його вважали опікуном палестри і гімнасіі, де загартовувалася молодь. У судах і народних зібраннях його вшановували як бога красномовства, бо він умів переконувати інших. Купці вважали його своїм захисником - нерідко зображалися статуї Гермеса з калиткою грошей.
Найбільше його шанували на батьківщині – в Аркадії. На його честь встановили свято з іграми, а його зображували як "доброго пастуха" з баранчиком на руках (Гермес Кріофор). У давньогрецькому мистецтві він відтворювався в образі чоловіка середнього віку, з гострою борідкою. Але згодом з'явилися зображення гарного, звичайно голого чоловіка, з недбало перекинутою через плече хламидою. На голові Гермеса часто був дорожній капелюх з крильцями. Такі самі крильця були у нього на ногах, а в руці він тримав кадуцей.
Гермес, який відпочиває. Бронзова статуя IV ст. до н.е.
Гефест (Вулкан)
Найпрацелюбніший бог. Він постійно знаходив утіху у праці, в кузні на о. Лемнос. Він кує блискавку для Зевса, лагодить колісницю Сонця. Кульгавий Гефест кував кожному щит, меч, золотий панцир. Коли в нього більше часу, він бавиться виготовленням жезлів для царів чи жіночих прикрас. Але все виготовлене його руками є гарне і майстерне.
Гефест був сином Зевса і Гери та вважався богом вогню і ковальства. Він любив матір і заступався за неї, коли Зевс повісив Геру за руки на вершині Олімпу. Розлючений батько скинув Гефеста з Олімпу. Той летів цілий день і аж уночі упав на о. Лемнос та поламав ноги. Його взяла під опіку богиня Фетіда і занесла в свій кораловий дім, де Гефест одужав. Дев'ять років прожив він отак, поки про нього забули і батько, і мати, і весь Олімп. Усі були певні, що він загинув, а Гефест не хотів повертатися туди, звідки його так жорстоко вигнали.
Та одного разу бог вина Діоніс підпоїв Гефеста, посадив його на віслюка і вивіз на Олімп, де всі зраділи, бо знали його як доброго, розумного і дотепного, а передусім корисного. Зевс, бажаючи виявити до Гефеста повагу і винагородити за всі давні кривди, дав йому за дружину найвродливішу богиню - Афродіту.
Але подружжя не було щасливим. Богині вроди не подобалося життя чоловіка. Вона любила світ, богів і людей, а він - лише свою кузню; вона хотіла бути там, де веселощі і танці, а він, крім роботи, не знав іншої втіхи. Гефест виготовляв чудові прикраси, а сам ходив брудний і закіптюжений. І те, що Зевс дав йому за дружину найвродливішу богиню, він вважав за нове знущання із своєї потворності.
Гефест любив людей, а вони його шанували, особливо на о. Лемнос. Там розміщувався найдавніший центр культу Гефеста, пов'язаний з діючим вулканом (погас лише в часи Олександра Македонського). Жителі вважали, що в глибині вулкану міститься Гефестова кузня.
В Афінах у листопаді відзначаються Халкеї - свято ковалів. На честь Гефеста тут відбувалися Лампадофорії - біг із смолоскипами. Піші і кінні несли смолоскипи, і перемагав той, хто із смолоскипом перший прибував до мети.
У творах мистецтва Гефеста зображували мускулистим, бородатим чоловіком, який постійно сидить, щоб приховати своє каліцтво. Біля нього завжди був молот або інший предмет, що вказував на фах коваля.
Гефест і Фетіда з доспіхами Ахілла. Розпис кіліка V ст. до н.е.
Афродіта (Венера)
Народилася з морської піни біля о. Кіпр, тому і звалася часто Кіпрі- дою. На колісниці, запряженій голубами, вона з'являлася на Олімпі, викликаючи заздрість у першу чергу Гери й Афіни. Але нічого заподіяти їй вони не могли, бо Афродіта мала на собі чарівний пояс, завдяки якому всі серця скорялися їй і робилися слухняними. Вона стала богинею вроди і кохання. Та спочатку сама закохалася і пізнала насолоду та страждання від цього почуття.
Обранцем її серця був Адоніс, вродливий мисливець. Вона супроводжувала його на полюванні, але одного разу вепр роздер Адоніса і богиня не встигла вчасно допомогти йому. Афродіта полила кров коханого нектаром, і червона кров перетворилася на квітку, названу анемоном. Афродіта попросила Зевса, щоб він звелів вивести душу коханого з підземного царства і повернув її в колишнє гарне тіло. Відтоді Адоніс шість місяців перебував біля Афродіти, а другу половину року повертався до Аїда.
Афродіта найохочіше перебувала на своїй батьківщині. У Пафосі був її храм, де розповідали про чудо, здійснене за велінням богині в домі царя Кіпру Пігмаліона, який захоплювався скульптурою. Він вирізьбив прекрасну жінку, в яку закохався і страждав від цього. Але Афродіта перетворила статую в жінку, яку назвали Галатеєю. Пігмаліон зробив її своєю дружиною і царицею, і вона народила йому сина Пафоса, який заснував місто свого імені і збудував у ньому храм доброї богині.
Афродіту вважали також богинею квітів, садів, гаїв і весни. Свято Афродіти відзначали весняної ночі в садах, з танцями і співами. Зрідка вбивали для неї жертовних тварин (кіз, поросят, зайців). Для неї спалювали пахуче зілля і приносили в жертву троянди, яблука, гранати і мирти.
Похвалу богині проголосив Лукрецій Кар (І ст. до н.е.) у вступі до поеми "Про природу речей": "Мати римського народу, насолоди людей і богів, милостива Венеро! Ти море для мореплавця, що простяглося під небесними зорями, і землею, що хліб родить, провідуєш, адже лише завдяки тобі з'яв-
Народження Афродіти. Фрагмент рельєфа першої половини V ст. до н.е.
Афродіта Таврійська. Мармурова статуя III ст. до н.е.
ллється все, що живе, і тільки завдяки тобі бачить світло сонця. Коли ти з'являєшся, тікають вітри і хмари небесні, під ноги тобі земля стелить м'які квіти, до тебе сміється морська гладінь і небо для тебе виблискує безмежним світлом своїм. Бо ж як тільки розпахнеться брама весни і повіє плодотворне дихання зефірів, тебе, богине, перші вітають повітряні птахи; свавільні тварини стрибають по веселих луках і перепливають бурхливі потоки, бо все йде слухняно, заполонене твоєю чарівністю. Через моря і гори, через повноводні ріки і через листвяні пташині домівки, і через зелені поля - всюди проноситься подих твоєї любові. Ти єдина керуєш світом, без тебе жоден день не заясніє, без тебе не родиться нічого веселе чи миле".
У давні часи Афродіту зображували у довгому вбранні, у руці вона тримала якийсь плід або квітку, біля її ніг сиділи голуби. Починаючи з IV ст. до н.е., з'являється Афродіта гола або напівгола, зображена під час купання або як та, яка виходить з моря. Найкращу статую богині створив Пракситель (IV ст. до н.е.), хоча оригінал не зберігся.
Арес (Марс)
Син Зевса і Гери, грізний бог війни, символ войовничості. У дитинстві не виявляв ніяких здібностей і його віддали на виховання титанові, який привчив учня лише до фізичних вправ і переконав, що найкраще заняття - війна. Арес замовив у Гефеста арсенал зброї і зійшов на землю, де навчив людей безкорисного геройства. Вони стали жорстокі і виготовили зброю, на зразок тієї, яку їм показав Арес.
Коли вибухнув бунт гігантів і Зевс закликав богів озброюватися, Арес нічого гідного похвали не вчинив. Одного разу Арес безслідно зник, і Гермес знайшов бога війни у темному льоху, де його замкнули два розбійники, і він просидів там 15 місяців. Після цього він довго не появлявся на Олімпі.
Арес з'являвся всюди, де було чути брязкіт зброї. Озброєний з ніг до голови, він ставав на колісницю, яку два божества - Страх і Жах – запрягали вогненними кіньми, а Розбрат і Вбивство тримали віжки. Він кидався у вир битви, убивав, крушив шеренги, щасливий, що воює з людьми, а не з богами.
Греки не будували Аресу храмів і, крім капличок, немає свідчень, що його культ був поширений. У мистецтві його зображували молодим, дужим чоловіком, іноді з бородою, але частіше голого і без бороди. Найкраще збережена статуя - Арес, який відпочиває: він сидить, заклавши ногу за ногу і спершись на рукоятку меча; з-під ніг визирає малий Ерот і пустотливо дивиться на замисленого Арея.
Арес, який відпочиває
Посейдон (Нептун)
Син Кроноса і Реї, брат Зевса, Аїда і Деметри, могутній бог моря. Спочатку Зевс зачинив перед ним браму Олімпу і пригрозив блискавкою, але згодом пробачив його і дозволив повернутися до палацу богів.
Будучи на прийомі, влаштованому старим водяним богом Океаном, на о. Наксос, він закохався в його найвродливішу дочку Амфітриту. Хоча батько дав згоду на шлюб, донька не хотіла йти за нього.
Улагодити справу взявся дельфін, який переконав німфу у незліченних багатствах можновладного Посейдона, і через кілька днів Амфітрита сіла на смарагдовий престол як цариця моря, у діадемі з морських світлих рослинок.
Життя Амфітрити було справді розкішне. До неї зібралися усі її сестри, океаніди, дочки морського діда Океана (їх було 3 тис.). їй прислуговували п'ятдесят нереїд. Надвечір Посейдон забирав свою дружину на Олімп, де вони сідали за бенкетний стіл серед богів. Символом влади бога був тризуб.
Завжди суворий, Посейдон не був байдужим до людського нещастя. Йому підкорялися ще острови, побережжя і пристані. Своїм страшним тризубом він глибоко розрив землю, утворивши затоки і притоки. Землетруси були проявами його гніву. Весь грецький світ поклонявся цьому богові. У портових містах на його честь споруджували розкішні храми, на островах і мисах, у прибережних горах стояли присвячені йому каплиці, жертовники і статуї, щоб моряки не втрачали їх з очей під час битв і небезпек. Звичайно йому в жертву приносили білого коня або дельфіна. На його честь влаштовували Істмійські ігри в Коринфі.
Посейдона зображали сильним, кремезним дідом. Волосся і борода у нього наче завжди мокрі і повні черепашок. У руці він тримає тризуб. Іноді їде на колісниці, запряженій гіпокампами – двоногими морськими кіньми.
Стародавні греки вірили, що всі річки, навіть у глибині материка, сполучаються під землею з морем і перебувають під опікою особливих богів, які ведуть свій рід від Океана чи Посейдона. Гадали, що у глибокому гроті, звідки витікає струмок, стоїть таємничий палац бога річки, оточе
Посейдон з дельфіном. Статуя IV ст. до н.е.
Посейдон
ний німфами, які йому прислуговують. Річковим богам будували храми і жертовники, приносили їм у жертву биків або коней. "Нехай ніхто, - пише Гесіод, - не насмілиться перейти річку, поки не помолиться, дивлячись на її ясну воду, поки не вмочить рук у її милій прозорій хвилі".
Річки у Греції невеликі, але під час розливу вони стають грізними, накидаються на поля, виноградники з силою і стрімкістю розлюченого бика. Тому річкових богів іноді зображували як биків або людей з рогами бика. Частіше траплялося зображення бога річки як поважного бородатого діда, який лежить серед комишів, спершись на урну, з якої витікає струмінь води, а довкола бавляться малі діти - символ урожаю.
Аїд (Плутон)
Син Кроноса і Реї, рідний брат Зевса, Посейдона і Деметри. Після розподілу світу отримав підземне царство мертвих. У грецьких міфах Аїдом часто називають саме царство мертвих (звідси російське - "ад", пекло, куди нібито потрапляють душі грішників).
При вході у пекельне царство товпляться дивовижні і страшні постаті. Там Сум походжає у супроводі своїх сестер - Турбот. Бліді Хвороби і злиденна Старість, вічно тремтлива Тривога і обдерта Нужда тиняються по закутках. Праця розмовляє зі Смертю.
Війна йде під руку із Чварою. Далі на гілках береста сидять Сни і Марення. Під деревом лежить страшенний ледар, сторукий велетень Бріарей.
Звідсіля починаються болота і драговини Ахерону (річки скорботи), води якої зливаються з потоками Стіксу, що дев'ять разів оперізує все підземелля. Її чорними непорушними водами клянуться олімпійці. Одним рукавом Стікс впадає у річище Коціта (річки плачу), звідки бере початок Лета - ріка забуття. Той, хто нап'ється з неї води, забуває про все, що бачив і пережив на землі.
Щоб дістатися до царства мертвих, душа мусить переплисти всі ці ріки. Але сама вона цього не може зробити. Отже, треба просити Харона, щоб перевіз на той бік. Син Ночі у чорному човні впускає лише душі тих, хто має чим заплатити. За перевіз бере обол - дрібну мідну монету. Тому небіжчику під час похорону вкладали в уста монету.
Річка Ахерон, яка тече в загробне царство
Аїд і Персефона. Фрагмент розпису кіліка V ст. до н.е.
Назустріч переправленим виходить Цербер - потворний пес з трьома пащами. Йому треба кинути спечене на меду тістечко, щоб він угамувався. Суддями підземного царства є три царі: Мінос, Еак і Радамант. Перед ними стають душі, а вони зважують їхні лихі і добрі вчинки. Після вироку тіні відходять туди, де їм призначено залишатися назавжди.
Палац володаря підземного царства оточений потрійним кільцем оборонних мурів. Під мурами тече вогненний потік - Пірифлегетон. У простій чорній залі стоїть золотий трон, а на ньому сидить бог Аїд - на голові зубчаста корона, у правій руці жезл. Поруч нього - дружина Персефона. Під наглядом міститься зловісний Тартар - місце найжорстокіших кар для злочинців. Охороняють його Еринії, три страхітливих сестри - втілення немилосердних і невблаганних докорів сумління; вони переслідують злочинців і на землі, і в пеклі. Звідси також виходить на світ злий дух Евріном, який пожирає тіла померлих, і від них залишаються лише голі скелети. Полігнот зобразив його на своїй картині темно- синім, схожим на мух, що живляться стервом.
Душа того, чиє життя три судді визнають праведним, вирушає на острів Блаженних, де панує вічна весна і життя проходить у бенкетах, прогулянках і розвагах. Місце для бенкетів розташоване на т. зв. Єлисейських полях. Про таке затишне місце зустрічі великих людей мріяв Сократ, про нього говорив Платон, його оспівував Вергілій в "Енеїді", а через багато століть – Дайте.
Таємничий бог Аїд рідко з'являвся на землі. До того ж він мав чарівну шапку з собачої шкури, яка робила його невидимим. Він знав, що його вигляд не може бути приємним ні людям, ані богам, тому він не брав участі навіть в олімпійських бенкетах. Його імені намагалися не вимовляти. Шану йому віддавали лякливо, ніби потай, у гротах і печерах, де смерділо сіркою. У жертву йому приносили барана з чорним руном. Кров жертви випускали в отвір у землі, а самого барана цілком спалювали, щоб хто-небудь, з'ївши шматок м'яса, мимоволі не піддався владі Аїда.
Храм бога пекла був в Еліді і його відчиняли раз на рік, а заходив туди лише жрець. Більше ні храмів, ні святилищ, ні жертовників Аїду не будували, бо люди воліли, щоб він забув про них. Лише з V ст. до н.е., під впливом елевсинських містерій, грізна постать Аїда стала трохи благороднішою. Його почали називати Плутоном або роздавачем багатств. Він став одним із богів урожаю, завдяки яким зерно, вкинуте в землю, не гине, а розвивається. Аїд перетворився у втілення прихованих сил, які керують смертю і воскресінням.
Човен Харона. Фрагмент розпису могили IV ст. ДО Н.Є.
У мистецтві Аїда зображали величним царем на троні, з короною на голові і з жезлом чи вилами у руці. Біля ніг володаря лежить вірний пес Цербер. Часто поруч із чоловіком на троні сидить Персефона, тримаючи смолоскип.
Деметра (Церера)
Дочка Кроноса і Реї, сестра Зевса, богиня родючості і хліборобства. За те, що Аїд викрав її доньку Персефону, володарка врожаїв укрила поля жалобою. Вона прокляла зелену славу ланів, і посіви зів'яли, і тварини не мали свіжого корму, і до людей прийшов голод. Від жахливої спеки повсихали річки і джерела. Треба було перепросити Деметру. Та вона не слухала нікого. І тоді Зевс звелів Аїдові повернути викрадену Персефону. Цар пекла виконав наказ, але, розлучаючись із Персефоною, дав їй плід граната, і вона з'їла кілька зерняток, не знаючи, що це назавжди пов'яже її з царством тіней. Відтоді вона щороку на 3 місяці змушена повертатися до чоловіка і тоді настає зима. А коли мине, Персефона повертається до матері, приносячи людям нову весну. У цій легенді - усе життя землі, її розквіт і завмирання, біль і радість матері, бо ж земля - це мати.
В Елевсині було збудовано храм Деметрі, де щороку відбувалися великі містерії. У вересневі дні вирушали походи з Афін до Елевсина: жерці, урядовці, громадяни, іноземці і раби йшли за візком, на якому везли богів.
Після довгих постів починали виконувати обряди, участь в яких могли брати лише втаємничені. Наприкінці для них відчинялася брама шелестеріона (великої театральної зали, оточеної з трьох боків рядами сидінь, видовбаних у скелі). Ставили драму, яка відтворювала періоди страждань Деметри.
Деметра - одна з найповажніших богинь. Її ім'я означає "земля-мати", а вона уособлює той родючий шар землі, в який людина висіває зерно. Крім злаків, богиня дала людям фігове дерево, маковий цвіт, а в сухих і скелястих місцевостях відкривала джерела. Вона опікувалася оселями хліборобів, їхнім життям і звичаями.
Але Деметра наглядала ще й за іншими справами. Її ім'я виголошували під час укладання договорів, а урядовці і судді, перш ніж зайняти свої посади, складали присягу Деметрі, що додержуватимуться законів.
Деметра і Персефона. Теракота VII ст. до н.е.
Деметра. Рельєф І ст. до н.е.
В Аркадії було зображення богині з кінською головою; в одній руці вона тримала голуба, а в другій - дельфіна. Бо вона в уяві греків була творцем і птахів, і риб, богинею живої природи. Отже, Деметра була богинею життя, як Персефона - богинею смерті.
Атрибутами Деметри і Персефони були колоски і маки, нарцис і плід граната. їм приносили в жертву корову або свиню. Деметру зображали поважною богинею із задумливими очима; на голові - вінок із колосків, а в руці смолоскип, довге вбрання спадає аж до ніг.
