НАЙДАВНІШЕ НАСЕЛЕННЯ АПЕННІНСЬКОГО ПІВОСТРОВА ТА ЙОГО КУЛЬТУРА

Переважна більшість істориків переконані, що італіки не були першими жителями Апеннінського півострова. Речові джерела і легенди називають найдавніших поселенців лігурами або пеласгами. Можливо, ця назва стосувалася всіх племен, які населяли Апеннінський півострів у доіталійський період.

Найдавніші пам'ятки матеріальної культури Італії належать до палеолітичної доби. У Південній Італії, в гроті Романеллі, знайдено набір кам'яних знарядь праці: сокири, кремнієві наконечники стріл, скребачки; в Лацію – кам'яні скребачки, леза, черепи неандертальського типу; у горах Лігурії – печери з палеолітичним живописом, прикраси з кістки і черепашок. Археологічні розкопки свідчать, що в період пізнього палеоліту померлих ховали у неглибоких ровах; труп фарбували червоною фарбою і в могилу клали зброю та знаряддя праці. Основними видами занять у палеолітичну епоху були полювання, рибальство, збиральництво.

В епоху неоліту люди покинули печери і перейшли в круглі й овальні хатини, з яких складалися села. Починає розвиватися землеробство, приручаються тварини, виготовляється глиняний посуд, прикрашений зигзагоподібним орнаментом. Носії цієї неолітичної культури, напевно, були пов'язані з центром егейської цивілізації, особливо на півдні Італії та в Сицилії. Інші регіони півострова, а також Корсика перебували під впливом культури стародавньої Іспанії і заальпійських країн.

З III тис. до н.е. в Італії починається період енеоліту. З Криту та Центральної Європи на півострів проникає золото і мідь. У північних районах 1800 р. до н.е. з'являються нові поселення, де житла будували на палях (палафіти), оскільки в основному

Знаряддя палеолітичної епохи, знайдені в м. Романеллі

Неолітичні знаряддя

Енеолітичні знаряддя

селилися на озерах і річках. Залишки цих поселень на місцевому пермському діалекті називали террамар (від terramara або marna) і означали "чорна, удобрена земля", такою землею іменували купи сміттєвої землі із залишками керамічних і бронзових виробів, кісток, зерен злаків і винограду, прикрас у вигляді заколок, бус тощо, які утворилися на місці стародавніх поселень поблизу озер і рік.

Жителі террамар селилися невеликими поселеннями, укріпленими валом і ровом. Вони займалися скотарством, розводячи рогату худобу, коней і свиней, використовували двоколісний віз. Із сільськогосподарських культур вирощували пшеницю, боби, виноград, фруктові дерева.

На місцях террамар знайдені різноманітні вироби з бронзи: зброю, предмети побуту, інструменти, прикраси, а також предмети з рогу і кістки. Носії цієї культури спалювали трупи і ховали прах померлих в особливих посудинах (оссуаріях). До речі, керамічне виробництво теж досягло у них значних успіхів.

Хоча культура террамар була поширена головним чином у Північній Італії, вона впливала і на інші області Апеннінського півострова. У Середній і Південній Італії одночасно з культурою террамар розвішалася інша культура бронзового віку - так звана апеннінська, тісно пов'язана з Егеїдою. Вплив егейського світу простежується в Лацію, де знайдені осушувальні споруди та циклопічні забудови, на півдні, де багато залишків розписної кераміки, подібної до мікенської. У носіїв апеннінської культури був поширений обряд трупопокладання, що суттєво відрізняло їх від решти.

Сучасні дослідники доводять, що з II тис. до н.е. в Італії почали з'являтись греки-мікенці. В античних переданнях згадується про міфологічного героя Геракла. У них розповідається також, що під орудою Евандра, сина Гермеса і німфи Нікострати, за 60 років до Троянської війни заснували на березі Тибру, на Палатинському пагорбі - тобто у центрі майбутнього Рима - колонію аркадян Паллантей. Згідно з переданням, саме цей Евандр першим в

План террамар

Бронзові знаряддя праці

Італії запряг волів у плуг, навчив місцевих жителів письму і читанню. Як відомо, такі легенди не виникають на "порожньому місці", і зараз допускається існування греко- мікенської колонії на місці майбутнього Рима.

У кінці II - на початку І тис. до н.е. нова хвиля переселенців в Італію принесла культуру, названу за місцем археологічних знахідок у селищі Вілланова, поблизу міста Болоті, культурою Вілланови (1000 - 700 pp. до н.е.). Її характерною ознакою було застосування поряд із бронзою залізних предметів. У могильниках - колодязях Вілланови, де збереглися оссуарії, знайдені лита і кована бронза, вироби із заліза, геометричний орнамент на кераміці, початки писемності тощо.

В епоху Вілланови в Італії з'являються міста, які зовнішнім виглядом нагадують укріплені родові поселення (oppida - городища). Стародавня легенда, яка ототожнювала вілланів з умбрами, приписує їм заснування 300 міст в Етрурїї.

Аналогічні пам'ятки знайдені у багатьох регіонах Італії і на островах. Вони розміщувалися в Лацію - в некрополях у районі Альбанських гір і на місці Рима. На північному заході півострова різновидом культури заліза була так звана культура Голасеккі, на північному сході (область венетів) - культура Есте (сучас. Атесте), на півдні, в Бруттії, – культура Торре Галлі

Археологічні пам'ятки, які нагадують знахідки у Вілланові, відкриті і в інших місцях, головним чином на Дунаї. їх відносять до так званої гольштпатської культури. Можливо, з берегів Дунаю представники гольштатської культури переселилися до Італії.

Плавлення залізної руди, використання залізних знарядь праці, поява укріплених міст свідчать про досить високий рівень розвитку представників цієї культури, які перебували на вищій стадії варварства. Плуг із залізним лемешем дозволив розширити орні землі і збільшити площу лук, що сприяло розвитку не лише землеробства, але й скотарства. Зростання виробництва зумовило поширення обміну. В Етрурії та Умбрії знайдені вироби з прибалтійського бурштину, в Південній Італії та Сицилії - залишки місцевої і привізної кераміки, подібної до мікенських зразків; графіті на посуді, подібні до критського лінійного письма "А", скарабеї з Навкратиса тощо. Приблизно в той же час у Венеції та Апулії поселилися іллірійці, внаслідок чого відбувалося змішування різних етнічних груп і створювалися різні гілки італійських племен.

Поселення залізного віку поступово перетворювалися в міста. Згідно з традицією, в Лацію їх нараховувалося 30, включаючи Рим. Вони перебували в союзі на чолі з Альба-Лонгою. Ускладнилася їхня соціальна структура. У некрополях Болонії, Веїв, Есте знайдені ритуальні поховання рабів, а в Есте також бронзовий посуд із зображенням воїнів і полонених із зав'язаними руками. Це найдавніше зображення рабів Італії.

Оссуарії епохи Вілланови

Відомо, що найдавнішим населенням Апеннінського півострова були лігури або лігіі, які займали колись територію Південної Франції та Піренейського півострова. Залишки лігурійської мови досить незначні. Багато дослідників відносять лігурів, як елімів та сиканів із Сицилії, сардів із Сардинії та корсів з Корсики, до так званих середземноморців, вважаючи їхні мови неіндоєвропейськими. Культура неоліту в Італії була створена саме лігурами. В епоху заліза інші племена витіснили їх звідти в північно-західну Італію, де лігури зберегли свою самобутність і примітивні форми життя аж до І ст. до н.е.

Основну масу населення Італії в І тис. до н.е. складали різноманітні племена, які розмовляли індоєвропейськими мовами. Серед них виділяють італіків, які розпадаються на дві підгрупи: латино-сикульську й умбро-сабелльську.

Умбри заселяли область верхньої течії річки Тибр. Вони мешкали в укріплених поселеннях і займалися тваринництвом. Кожна община жила відособлено, племінних об'єднань не існувало.

Із сабелльської групи племен найчисельнішими були самніти. Частина їх підкорила остсгв, які населяли Кампанію, і внаслідок змішування осків і самнітів постали кампанці, які створили під грецьким впливом кампанську культуру. Однак більшість самнітів, зберігши риси первіснообщинного ладу, зайнялися на території Центральної Італії тваринництвом і належали до найдавніших італійських племен. На відміну від умбрів, у яких існував звичай трупоспалення, самніти ховали померлих. В історичну епоху створюється самнітська федерація, яка включала різні сабелльські племена і чинила впертий опір римлянам.

Особлива роль в історії Італії належить латинській гілці племен. На відміну від інших областей, район на південь від нижньої течії Тибру - Лацій - почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки, знайдені в Альбанських горах і на місці майбутнього Рима, належать до початку І тис. до н.е. і пов'язані, без сумніву, з ранніми жителями культури Вілланови. Латини здавна займалися сільським господарством. Вони рано навчилися дренажним роботам, без яких у Лацію неможливо було займатися землеробством. Головною сільськогосподарською культурою була полба. Досить рано стали вирощувати виноград. На схилах гір Лацію паслися численні стада корів, свиней і отари овець.

Проживали латиняни в укріплених поселеннях-містах. Вони не були єдиними жителями Лацію. Археологічні відкриття вказують на те, що поряд із трупоспаленням

Лацій

Біконічні поховальні урни

у ту епоху існувало і поховання трупів, яке практикувалося племенами сабелльського походження. Вважається, що це були сабіняни, про яких досить часто згадують джерела. У гірських районах Лацію проживали також екви, герніки і вольски, - мабуть, досить близькі до латинян.

Таким чином, основну масу населення Апеннін складали італіки, яких більшість сучасних істориків вважають зайдами, хоча про шляхи і час їхнього проникнення єдиної думки немає. Частина дослідників вважали, що італіки емігрували з півночі, з-за Альп, інші робили висновок, що італіки прийшли з придунайських областей. Але останнім часом учені схиляються до гіпотези, за якою італіки прийшли на півострів морем із-за Адріатики і не були першими носіями культури металу.